— «Я йду не через гроші. Я йду, бо ти їх завжди віддаєш комусь іншому. А я — наче в черзі за твоєю увагою. І завжди в самому кінці».

— Тобто ти справді вважаєш, що відпустка в Туреччині важливіша, ніж допомогти моїй мамі? — голос Ігоря бринів, мов натягнутий дріт.

Аліна відвернулась від вікна, спостерігаючи, як весняний дощ зухвало лупцює скло. Вона була у домашній футболці з пучком на голові, але з обличчям генеральної директорки у день скорочень.

— Так, Ігорю. Саме так. Туреччина для мене важливіша за твою маму. Бо я хочу у відпустку. Бо я за цю премію гарувала ночами. А твоя мама… вона мені хто?

— Мама! — видихнув він, ніби вона запитала щось неймовірне.

— Мені. Хто. Вона. — Аліна відбивала слова, як тенісні м’ячі. — Не тобі. Мені. Хто вона? Мені хтось допомагав, коли я три місяці їла гречку без масла, щоб достроково внести платіж по іпотеці? Або коли я тягнула наш сімейний бюджет, поки ти «переосмислював своє життя» після звільнення?

— Не треба так, Алю… — він потягнувся до неї, але вона відступила. Дивилась суворо, навіть гордо, хоча всередині палало знайоме відчуття — точка неповернення.

— А як треба, Ігорю? Мовчки переказувати гроші на лікування її собаки, бо «ну мамі ж важко, ти ж розумієш», а я, значить, повинна бути розуміючою? Мовчати, коли вона каже, що я «кар’єристка з вулиці»? Або коли за спиною називає мене «ніжною без роду»?

Ігор стояв, притулившись плечем до косяка, як школяр біля кабінету завуча. Він виглядав розгубленим, змученим і… якимось жалюгідним.

— У неї зараз усе валиться, Алю. Кав’ярню закрили, кредит залишився. Якщо ми не допоможемо — все, вона потоне в боргах.

Аліна засміялась. Гірко, майже істерично.

— А якщо я не поїду у відпустку — я впаду в депресію. І ти будеш мене витягати. Або знову мама допоможе? Приїде з пиріжками та розповість, як у її молодості з одним пальтом три зими проходили?

— Ти перебільшуєш. — Ігор скинув светр, ніби йому стало спекотно. — Я просто хочу, щоб ти зрозуміла: це сім’я. Ми — сім’я. А сім’я має підтримувати одне одного.

— Тільки от я — у цій «сім’ї» дівчина для биття, а не частина. — Аліна раптом замовкла. Потім спокійно додала: — Я отримала премію. Велику. Двадцять п’ять тисяч. Хотіла тебе порадувати. Разом кудись поїхати, змінити обстановку. Вкласти в себе, в нас. Але замість цього ти знову кажеш: «Мама в біді, виручай». Знаєш, Ігорю… я втомилась бути рятівним кругом для чужих.

Три дні він не ночував удома. Написав, що «потрібно подумати». І думав — у мами. Повернувся в суботу вранці, з мішками під очима й зім’ятою сорочкою.

— Пробач. — Сказав перше, що зумів. — Я був неправий. Просто все навалилось. Мама, кредитори, і ти з цією своєю Туреччиною…

— Не Туреччиною. — Аліна стояла в передпокої в пальті, з сумкою на плечі. — Моїм життям, Ігорю. Моїм. Не спільним. Моєю особистою реальністю. Премія — моя. Робота — моя. Стрес — мій. А от проблеми твоєї родини — чомусь теж мої. Як так виходить?

Він мовчав. Дивився, як вона застібає блискавку. Аліна ніколи не грюкала дверима. І не влаштовувала істерик. Її спокій завжди був страшнішим за будь-який крик.

— Ти куди? — нарешті спромігся він.

— У готель. На кілька днів. Провітритись. — Вона усміхнулась. — А ти з мамою розберися. Хто кому тут рідня і хто кому що винен.

Увечері вона лежала на білосніжному ліжку в номері бізнес-готелю. Пила вино з пластикового стаканчика і гортала месенджери. Старий чат з Ігорем досі називався «Мій космос і землетрус». Кумедно. Тепер — просто «Ігор».

— «Ти кидаєш мене через гроші?» — надійшло повідомлення. Без крапки.

— «Я йду не через гроші. Я йду, бо ти їх завжди віддаєш комусь іншому. А я — наче в черзі за твоєю увагою. І завжди в самому кінці».

Відповіді не було.

Вона вимкнула телефон і вперше за багато тижнів відчула себе… собою.

Вранці — дзвінок. Звісно. Хто ще може телефонувати о восьмій ранку в суботу, як не Ольга Петрівна?

— Аліно, доброго ранку. — Голос був липкий, як розлите варення. — Ігор сказав, ти в готелі. Який сором…

— Сором — це коли ви дзвоните мені лише тоді, коли вам потрібні гроші. — Аліна сіла на ліжко, натягнувши на себе простирадло. — Що сталося?

— Та нічого. Просто подумала — раптом ти вже охолола. Поговоримо по-людськи. Я ж вам не ворог, Аліночко. Просто в житті всяке буває…

— Ольго Петрівно, — перебила її Аліна. — Ми поговоримо по-людськи тоді, коли ви хоч раз подзвоните не зі словами «допоможи», а з «як ти?»

— Ну ти ж у нас горда. Самодостатня. Така вся… холодна.

Аліна посміхнулась.

— А ви — як завжди, з тонким компліментом. До побачення.

На третій день готельного «відпочинку» Аліна зайшла в ювелірний. Не по каблучку. Просто так. Для себе — на згадку. Купила сережки. Маленькі, золоті. Такі, які свекруха ніколи б не схвалила: «Дешева дрібничка, як із базару».

Вона усміхнулась своєму відображенню. Без макіяжу. З темними колами під очима, але справжня.

Свобода не завжди має глянцевий вигляд. Іноді — як ранок із кавою з автомата і дзвінком від свекрухи, який ти не береш.

— Ти не розумієш, Аліно, ми ж не просимо назавжди! — Ігор нервував, м’яв серветку в руках, як першокласник у стоматолога. — Просто… позику. На місяць. Максимум два.

Вони сиділи в кафе біля торгового центру. Навколо було багато скла, багато людей і ні краплі затишку. Столик біля вікна, куди він її покликав, був не побаченням, а засіданням арбітражного суду. Без адвокатів і без вершків до кави.

Аліна кивнула. Повільно.

— Я зрозуміла. Просто позика. І знову на словах. І знову без розписок. Як із твоїм братом. Як із тією кав’ярнею, яку мама відкрила «на честь нового життя», а закрила за вісім місяців.

— Та годі тобі те саме — мама, мама… — Ігор відкинувся на спинку стільця й стис скроні. — Вона ж не вічна, розумієш? Вона й так на таблетках. Тиск, нерви, лікарі… Ти чого добиваєшся? Щоб у неї стався інсульт?

— А в мене не може статися, так? — перебила Аліна. — Мені, мабуть, можна без сну, без відпочинку, без підтримки? Ти не думав, що якщо хтось постійно має допомагати, то, можливо, інші хоча б не повинні заважати?

Ігор мовчав. За вікном сива жінка в білій шапці з собакою порпалась в урні — шукала, що викинули дарма. Аліна раптом подумала: і справді — люди, яким вічно треба, впізнають одне одного з першого погляду.

— Я не проти родини, Ігорю. Я проти того, що ти кожного разу кладеш мої інтереси на вівтар своїх боргів. Навіть не своїх. Мами. Брата. Собачки з хворими нирками.

— Знов ти знущаєшся! — вибухнув він. — Все життя смієшся, іронізуєш, з кожної ситуації — шпилька. А я, між іншим, стараюсь… хоча б щось роблю!

— Що саме ти зробив? — вона нахилилась до нього. — Що конкретно ти зробив за останній рік? Сидиш у мами, працюєш десь там, тимчасово. А хто закриває платіж по іпотеці? Хто?

Він мовчав. Стиснув губи. А потім раптом випалив:

— Бо ти кар’єристка, Алю. Все тобі — перемоги, премії, керівництво… Все життя — як в Excel. А я жива людина! Я не можу жити по таблиці, як ти!

Аліна хмикнула. Дуже спокійно. Дуже втомлено.

— Я не живу в Excel. Я живу в реальності. Де за світло платять не емоціями, а грошима. Де іпотеку списують із картки, а не з надій. І якщо ти — жива людина, то чому поруч із тобою я себе живою не відчуваю?

Вона пішла першою. Він не наздоганяв. Лише дивився, як вона в сірому пальті — не новому, до речі — сіла в таксі, не обернулась, не зателефонувала. Вона навіть чашку не допила. Крапля кави залишилася на блюдці. Як пам’ять. Або як плювок.

Аліна доїхала додому й одразу увімкнула ноутбук. Вона була з тих, хто рятується справами. Хто, розізлившись, мив плиту до блиску або розгрібав податкову звітність до півночі. Зараз — варіант із цифрами.

Але не пішло. Цифри розпливалися, думки скакали. Вона закрила ноутбук і просто сіла на підлогу в коридорі. Між тумбочкою та полицею для взуття. Сиділа, обійнявши коліна, поки не змерзли пальці ніг.

— Я не хочу бути їхнім банком. — прошепотіла в тишу. — Не хочу бути їхнім банком. Не хочу бути їхнім банком…

Повторювала, ніби мантру. Але легше не ставало.

Наступного дня вона отримала повістку. Не судову — гірше. Сімейна рада. Формально — «просто посидимо, обговоримо». По факту — допит із пристрастю й наїздами.

Ольга Петрівна чекала її біля під’їзду, в пальті кольору сирої глини й з губами кольору перепелиного яйця.

— Аліночко, ну нарешті, — театрально сплеснула руками. — А то вже подумали, зовсім образилась…

— Я не образилась, я просто переїхала. — Аліна холодно подивилася на неї. — У вас же там усе своє. Рідні стіни, рідний син, рідні борги.

Ольга Петрівна на мить розгубилася. Потім видала:

— Знаєш, мені завжди здавалося, що ти розумна. Але, видно, це з інтелігентністю не пов’язано.

— Точно, — кивнула Аліна. — Я розумна. Саме тому зараз піднімуся, заберу речі — і поїду. Бо розумна жінка не живе з чоловіком, який ставить її на друге місце після мами.

Угорі — старий килим, запах валер’янки й голос Ігоря, як у побитого собаки.

— Ну навіщо ти так? — прохрипів він, коли вона зайшла. — Ти справді думаєш, що все так просто? Що можна отак — і піти?

— Ні, — відповіла вона. — Я думаю, що можна було сто разів поговорити, почути, зрозуміти. Але ти чув лише крики мами. І тепер пізно. Тепер — так, просто піти.

Вона взяла валізу. Вона була зібрана похапцем, але акуратно. Аліна завжди пакувала речі акуратно. Навіть коли збиралася в нікуди.

— Я тобі ще потрібен? — спитав він майже пошепки. — Чи ти вже все вирішила?

— Ти мені був потрібен тоді, коли я просила простого: «Зрозумій мене». — Вона підійшла ближче. Дивилася просто у вічі. — Але ти кожного разу спочатку питав у мами, чи можна.

— Це підло, Алю.

— А знаєш, що підло? — Аліна зупинилася у дверях. — Казати жінці, що вона надто розумна. І надто сильна. Тільки тому, що поруч із нею чоловік виявився слабкішим за власну матір.

І вона пішла.

Без криків. Без сцени. Без «ти ще пожалкуєш». Лише з однією валізою й сережками у вухах.

За тиждень вона подала на розлучення. За два — її новий статус став офіційним. А ще за три — прийшов лист. Від нотаріуса.

З формулюванням:

Майновий поділ. Питання володіння квартирою. Уточнення спільного боргу.

Аліна підняла брови.

— Почалося.

І це було лише початком…

Аліна прийшла до нотаріуса в рукавичках. Було прохолодно, і зранку вона все ніяк не могла вирішити — пальто чи плащ. У підсумку вибрала строге, темно-синє пальто й підбори. Розлучення — це не привід виглядати як жертва, — сказала собі, дивлячись у дзеркало.

— Добрий день. Аліна, так? — нотаріуска, жінка років п’ятдесяти з обличчям вічної вчительки трудового, подивилася поверх окулярів. — Ви по квартирі? Ну проходьте, зараз усе поясню. Тільки чай у мене несмачний, одразу попереджаю.

За скляною перегородкою сидів Ігор. У розтягнутій сірій толстовці й з пакетом із «Сільпо», ніби прийшов не на поділ майна, а по картоплю. Очі в нього були, як у хом’яка під час обшуку — то чи сам щось потяг, то чи точно знає, хто винен.

— Привіт, — видихнув він, ніби задихався.

— Добридень, — рівно кивнула Аліна.

Вони сіли навпроти. Між ними сиділа нотаріуска й лежав протокол, у якому чорним по білому було написано: іпотека на двох, частки рівні, але платежі вносила одна сторона, а інша — перебувала в стані… гм… філософського байдикування.

— Дивіться, колеги, — почала нотаріуска, тикаючи ручкою в документи, — у вас квартира, оформлена в шлюбі. Але виплати по іпотеці здійснювала переважно Аліна. Це добре видно з виписки. Вона, до речі, у мене тут. Борг закритий наполовину. А далі починається найцікавіше.

Аліна навіть не ворухнулась. Вона вже все знала. За останні тижні перечитала Цивільний, Сімейний і, на всяк випадок, Земельний кодекси. І тепер була майже впевнена, що в наступному житті народиться юристкою.

— Отже. Аліна вимагає свою частку. І хоче, щоб квартира була продана, а отримані кошти поділено навпіл. Правильно?

— Майже, — спокійно сказала Аліна. — Хочу, щоб квартира була продана, а частка чоловіка — вирахувана пропорційно до його внеску. А це — двадцять сім тисяч гривень. За два роки.

Ігор почервонів.

— Це підло, — прошипів він. — Я ж теж… Я ж там жив! Там моя праця, мій ремонт! Я ж плитку на кухні сам клав, пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. І як ти після цього спалив проводку — теж пам’ятаю. — Аліна посміхнулась холодно. — Мені довелося викликати електрика й платити з премії. Так що дякую, але ні.

— Ти все зводиш до грошей, — вигукнув він. — А любов? А почуття? А як ми починали?

— Починали ми з однієї валізи, двох рюкзаків і великих надій. — Аліна різко подивилась йому в очі. — А закінчили — твоєю мамою на моїй подушці та твоїм повним бездіянням.

— Вона просто просила залишитись, Алю. Ну навіщо ти так?

— А я просила тебе зробити вибір. — Вона нахилилася вперед. — Але ти вибрав бути сином. А не чоловіком.

Нотаріуска покашляла.

— Так. Емоції — емоціями, але ми працюємо за законом. Продаж квартири. Після погашення залишку по іпотеці сума ділиться. Аліні — вісімдесят шість відсотків. Ігорю — решта.

— Та залиш собі ці копійки! — раптом підскочив Ігор. — Забирай усе! Живи тут! Тільки не роби з мене чудовисько! Я… я просто хотів, щоб ми були разом!

— А я хотіла бути в родині, а не в схемі, де мене постійно списують на витрати, — прошепотіла вона. — Ми з тобою не пара, Ігорю. Ми — бухгалтер і збитковий проєкт.

Через два дні вона зібрала коробки.

Квартира спорожніла швидко — так буває, коли люди давно вже живуть у різних світах. Аліна залишила Ігорю його старі футболки, альбом із фотографіями та кавомолку, яку він вічно ремонтував — і ніколи не доремонтував.

Завжди щось залишають. Навіть коли здається, що вже нічого не тримає.

Вона стояла біля дверей із ключами в руці. Було дивно. Наче останній акт якоїсь п’єси — коли глядачі вже пішли, а ти все ще в костюмі й не знаєш, куди подіти останню репліку.

Задзвонив дзвінок.

— Хто там? — крикнула вона, неохоче підходячи до дверей.

— Це я, — за дверима був він. — Можеш… віддати ключі?

Аліна мовчки відчинила. На мить їм стало ніяково. Наче вони — два колишні актори, що зустрілися на сцені, де вже давно все зіграно.

— Тримай, — вона простягнула зв’язку.

— Ти тепер де? — запитав він, не дивлячись в очі.

— Там, де мене цінують. І не кличуть на сімейну раду, щоб здерти з мене останню шкіру.

— Я все зіпсував, так?

— Ні, — посміхнулась Аліна. — Ти просто нічого не виправив.

Вона зачинила за собою двері. Без грюкоту. Без театру. Просто клацнув замок — і все.

А потім пішла. Повільно. Через двір, повз бабусю з газетами, повз гойдалку, де колись вони з Ігорем цілувались о третій ночі, сміючись із якогось серіалу.

Вона йшла — і з кожним кроком їй ставало легше.

— Аліно! — пролунав позаду голос.

Вона обернулась. Він стояв біля під’їзду, все ще з ключами в руці.

— Якщо що… я ж тебе люблю. Досі.

— А я — себе, — тихо відповіла вона. — Нарешті.

І пішла.

З легким серцем, на підборах і з чітким наміром більше ніколи не здавати свої інтереси в оренду — навіть «на місяць, максимум два».

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?