– Дивно, – сказала Ліза, укладаючи рум’яний яблучний пиріг у пакет, – чому ніхто не купив такий гарний і смачний пиріжок. Не залишати ж тебе тут на самоті, це дуже сумно, коли ти залишаєшся один. Вона поклала пакет із яблучним пирогом у сумку, залишила грошики біля каси і вийшла на вулицю. Біля дверей сидів собака. Він уже другий тиждень приходить до пекарні й чекає на Лізу. Собачка невеликий, звичайний дворняжка. Тоді, два тижні тому, Ліза побачила його вперше і пригостила булкою.

Уранці Ліза випадково розбила чашку…

– Ну, нехай буде на щастя, – сказала мама, замітаючи уламки.

– Мамо, а що таке щастя? – запитала Маня, яка сиділа за столом, пила какао і хитала босою ногою.

За Маниною ногою, що гойдалася, стежив кіт Тимошка.

Він уже ситно поснідав і тепер лежав на м’якому диванчику, ліниво ворушачи хвостом.

– Щастя – це щось… дуже хороше, – відповіла Ліза.

Одягаючи пальто, вигукнула:

– Маня, я пішла, поводься добре.

Маня, рудоволоса і з веснянками на носі навіть узимку, виглянула з кухні й послала мамі повітряний поцілунок.

Манечка ходить у перший клас, але зараз у неї канікули і вона залишається вдома. Натомість щовечора вони з мамою ходять у парк, де довго і з задоволенням гуляють засніженими алеями.

Ліза працює в невеликій затишній пекарні. Робота їй подобається і покупці люблять привітну дівчину.

Вона вже знає, хто з постійних відвідувачів що зараз купить: ось ця літня пара (вони завжди приходять разом) купують ватрушки з сиром, а та жінка в короткій шубці бере рогалики з повидлом.

Після обіду приходить чоловік із тростинкою, він завжди купує кулеб’яку з м’ясом. До вечора майже вся випічка розкуповується. А сьогодні, вперше за довгий час, залишився один пиріг

– Дивно, – сказала Ліза, укладаючи рум’яний яблучний пиріг у пакет, – чому ніхто не купив такий гарний і смачний пиріжок. Не залишати ж тебе тут на самоті, це дуже сумно, коли ти залишаєшся один.

Вона поклала пакет із яблучним пирогом у сумку, залишила грошики біля каси і вийшла на вулицю.

Біля дверей сидів собака. Він уже другий тиждень приходить до пекарні й чекає на Лізу. Собачка невеликий, звичайний дворняжка. Тоді, два тижні тому, Ліза побачила його вперше і пригостила булкою.

Тепер він щовечора терпляче сидить біля дверей. З’ївши чергове частування, песик якийсь час біжить за дівчиною, але коли Ліза заходить у магазини або на пошту, песик повертоється.

Сьогодні вона поспішає додому, і песик не відстає, тупотить поруч. Новий рік настав три дні тому, закінчилася святкова метушня. На вулицях майже безлюдно. А ось біля під’їзду стоїть старенька жінка.

Лізі вона знайома, старенька – її сусідка по під’їзду. З одного погляду зрозуміло, що в неї горе. Не старенька, а втілення світової печалі й безвиході.

– Щось трапилося? – цікавиться Ліза.

– Та ось, ішла з магазину ввечері, впала, і, видно, тоді гаманець із кишені випав. А пропажу тільки вдома виявила. Сходила, пошукала, не знайшла. Або підібрав хтось, або снігом занесло, або я зовсім сліпа, не побачила. І гроші, і картка – все в гаманці. Що робити? – журиться сусідка.

– Ну, не хвилюйтеся, зараз ми з донькою гуляти підемо і пошукаємо ваш гаманець, – спробувала заспокоїти стареньку Ліза. – Будемо сподіватися на краще. Як вас звати?

– Анна Тихонівна. Спасибі вам, – ледь посміхнулася у відповідь сусідка.

Незабаром усі четверо прямували за вказаним старенькою маршрутом. Першою, наввипередки із собакою, бігла Маня, потім розмінювалася Ганна Тихонівна.

Ліза йшла не поспішаючи, обдумуючи, чим вона зможе допомогти жіночці, якщо гаманець не знайдеться.

“Прорвемося, – вирішила вона, – буду її до себе на обід запрошувати. І грошей трохи дам.”

– Ось тут я впала. Бачите, тут лід і слизько, – Ганна Тихонівна змахнувши рукою окреслила масштаб місця події. Усі, дружно нахилившись, стали оглядати територію, розкопуючи рукавичками сніг.

– Мамо, дивись, собака гаманець знайшов! Ура! Молодець! – закричала Маня. І всі теж закричали:

– Ура!

Пес справді знайшов під неглибоким шаром снігу предмет, втрата якого зробила Ганну Тихонівну такою нещасною.

Звісно, собака не розумів, що потрібно було шукати саме гаманець, просто відчув у снігу сторонній запах, ось і знайшов, але ж головне – це результат. На місці були і карта, і грошики. Старенька не змогла стримати сліз, та й навіщо їх стримувати, якщо це сльози щастя?

– А як звуть нашого рятівника? – поцікавилася Ганна Тихонівна, коли вже всі прямували додому.

– Та ніяк, – знизала плечима Ліза, – він приходить щовечора до пекарні, і я його пригощаю чимось, що лишилось.

– А я б із задоволенням взяла його до себе, – запропонувала старенька. – Буде з ким погуляти й поговорити. А раптом я знову що-небудь загублю?! Дівчатка, зараз ми йдемо до мене пити чай. Нам треба терміново відзначити таку радісну подію!

… У затишній кухоньці Ганни Тихонівни чисто і тепло, на вікні білосніжна мереживна фіранка. На плиті закипає чайник, а старенька ставить на стіл, вкритий картатою скатертиною, чашки, вазочку з вишневим варенням і кошик із печивом. Ліза принесла той самий самотній яблучний пиріг, і тепер він, такий апетитний і рум’яний, нарізаний великими шматками, лежить у красивій тарілці посеред столу. Пес наминає гречану кашу.

Маня сидить відчужена, задумливо сопе і щось шепоче. Їй дано важливе завдання – треба ж якось назвати собаку.

– А може, назвати його Дружком? – дівчинка запитально дивиться на стареньку.

– Ну, звичайно, назвемо Дружком! Прекрасне ім’я для собаки! – погоджується Ганна Тихонівна. Усі троє переводять погляд на Дружка, а він, ще не знаючи, що йому придумано таке чудове ім’я, солодко спить на підлозі біля порожньої тарілки.

Перед тим, як лягти в ліжко, Ліза з Манею підходять до вікна і дивляться на вечірнє місто.

З неба летять якісь неймовірно величезні пластівці снігу. Вони схожі на пір’я казкових птахів. Кіт Тимошка, намагаючись зловити снігове пір’ячко, стукає лапою по склу, і Маня сміється.

На душі спокійно і тепло, і Ліза, обіймаючи доньку, розуміє, яка вона в ці хвилини щаслива…

Тільки розбита чашка тут абсолютно ні до чого…