Андрій вирішив подзвонити своїй матері, яка жила з батьком у селі. До нього дійшли чутки, що батько занедужав. – Мамо, а як ваші справи, як здоров’я? – запитав Андрій у слухавку. Мама швидко й квапливо почала відповідати. – Та все добре, синку, ти не турбуйся! – сказала вона. – Батько трохи занедужав, але вже майже одужує! Вона намагалася говорити переконливо, але Андрій їй не повірив. – Мамо, правду кажи, не приховуй, знаю я тебе, – строго сказав він. І тут раптом мати не витримала і… Розплакалася… Андрій аж застиг від такого повороту подій.
Андрій вирішив подзвонити своїй матері, яка жила з батьком у селі. До нього дійшли чутки, що батько занедужав. – Мамо, а як ваші справи, як здоров’я? – запитав Андрій у слухавку. Мама швидко й квапливо почала відповідати. – Та все добре, синку, ти не турбуйся! – сказала вона. – Батько трохи занедужав, але вже майже одужує! Вона намагалася говорити переконливо, але Андрій їй не повірив. – Мамо, правду кажи, не приховуй, знаю я тебе, – строго сказав він. І тут раптом мати не витримала і… Розплакалася… Андрій аж застиг від такого повороту подій.
Андрій Іванович сидів на важливій нараді у директора, коли йому раптом зателефонували з незнайомого номера.
Він скинув дзвінок, але йому наполегливо передзвонили, довелося перепросити і вийти в коридор.
Андрій Іванович уже хотів взагалі не відповідати, для нього зараз робота найважливіша.
Але він згадав, що йому можуть дзвонити із сервісу, куди він відігнав їх новенький позашляховик, який дружина подряпала вчора.
Він же свій номер їм залишав, треба відповісти, і він відповів.
– Так, я слухаю…
– Алло, алло, Андрійку, погано чути, це тітка Надя, сусідка мами! Тато твій зліг, та й мати зовсім слаба. Сама дзвонити тобі не хоче, переживає потривожити. Каже, що Андрійко її поважний начальник став, ніколи каже Андрійку, він же ж лікар, він начальник!
А ти б може приїхав у село, бо я турбуюся за них?! Ну давай, Андрійку, не заважатиму!
Отаке прокричав у слухавку знайомий голос сільської сусідки. І не чекаючи відповіді, дзвінок перервався…
Андрій голос тітки Наді, яка завжди кричить з дитинства і на все життя запам’ятав. Він слухав її мовчки. Та їй відповідь і не потрібна була, вона завжди так – прокричить своє, і піде.
Ну і взагалі, що він зробить? Він і справді не лікар, а в село минулого літа якось до батьків приїжджав, і цього року збирався.
Грошима Андрій батькам допомагає, а доглянути батька і матір там є кому. Там і сестра батькова живе Галина, і племінниця Валя. Значить, нічого особливо хвилюватися, вони ще не дуже старі.
Андрій Іванович повернувся у залу для нарад, але дзвінок тітки Наді все ж засів у його голові.
Дзвонить йому, та ще й репетує, весь настрій зіпсувала.
Він же ж не з тих, хто батька й матір забуває. Він їм тижнів три тому дзвонив – все було нормально, і грошей їм переказав.
Та й батьки його розуміють, що Андрія Івановича нещодавно підвищили до начальника департаменту.
Їхній директор Віктор Данилович його поважає, довіряє, доручає найважливіші питання і зараз зовсім не час все кидати і їхати до батьків.
Валя з чоловіком Геннадієм на своїй старій машині неодноразово батьків у райцентр возили до лікарів, от і знову звозять. Андрій їм не раз подарунки привозив, тож і без нього обійдуться. А матері він потім зателефонує звичайно.
Після наради Андрій зателефонував Марині, сказав, що сам поїде по машину на сервіс. Їй поки що рано одній за кермом їздити, знову щось зіпсує.
Але думка про батьків його не відпускала, і він набрав телефон матері.
– Андрійку, синочку, привіт любий, – мати відповіла так швидко, ніби чекала його дзвінка і тримала телефон у руках.
І говорила вона з ним із якимось благоговінням, він раніше не помічав такої інтонації і Андрія це зачепило.
Хоча, якщо чесно, він і сам останнім часом намагався не згадувати, що його батьки з села.
Не те, щоб він їх соромився, але як став Андрій Іванович крутитися серед інших людей – успішних, багатих, міських, так начебто і ні до чого своє сільське минуле згадувати, та й навіщо?
Виглядає Андрій гідно, машину дорогу купив, дружина у нього Маринка міська, гарна, освічена.
До такого життя він з дитинства прагнув, а хотів домогтися ще більшого і працював майже без вихідних і прохідних, як то кажуть…
– Мамо, а як ваші справи, як здоров’я? – спитав Андрій, і мама знову швидко і квапливо почала відповідати:
– Та все добре, синку, ти не турбуйся, батько трохи занедужав, але вже майже одужує!
Мама намагалася говорити переконливо, але Андрій не повірив, хоч йому не дуже й хотілося вникати.
– Мамо, правду кажи, не приховуй, знаю я тебе, – строго сказав Андрій, і тут мати не витримала, і раптом розплакалася…
Андрій аж застиг від такого повороту подій.
– Та погано все, синку! Батька в лікарню терміново треба, а в районі кажучи немає такого лікаря! Але я батька нашого травами лікую, ти ж знаєш, я стараюся, синку, не хвилюйся!
Після таких слів Андрій ще більше захвилювався, а хтось із колег, випадково почувши його розмову по телефону, навіть здивувався.
І Андрій наважився. Хоч йому й було трохи незручно, що в нього, такої освіченої і поважної людини, начальника департаменту великої організації, і раптом мати й батько – зовсім прості сільські люди…
Але все ж здоров’я батьків йому було дорожче за косі погляди і Андрій Іванович пішов до головного лікаря просити за батька…
Головний лікар звичайно прохання начальника департаменту не залишив поза увагою, навіть спецмашину для перевезення відправив у село.
І невдовзі його батьку, Івану Васильовичу, вдало зробили процедури, і швидко перевели в палату.
Він став одужувати.
Мати весь цей час у Андрія жила, хоч за селом дуже і сумувала. Пес, кіт і кури її в тітки Наді під наглядом, а Валя город обіцяла поливати.
Але в матері все серце не на місці, і за батька переживає, і за дім свій і господарство, як би й вона не занедужала від переживань!
У батька в лікарні мати тепер по пів дня проводила, виходжувала його, говорили скоро випишуть.
Та й Андрій часто їздив батька провідати. Аж тут раптом на порозі лікарні зустрів він директора.
– О, Андрію, яким вітром, а ти кого прийшов провідати? – чомусь зрадів Віктор Данилович.
– Та в мене тут батько, хотів його в окрему палату, а батько вперся, з людьми каже йому краще одужується, – одразу почав виправдовуватися Андрій Іванович, а то ще подумає директор, що він для батька грошей пошкодував.
Але Віктор Данилович тільки розуміюче засміявся.
– Треба ж, а я матір привіз, теж серце, ось що значить вік. І така ж, мати в мене сільська, та й сам я теж. От і вона не захотіла в одиночну палату з вигодами. Говорить я там з туги не витримаю, а з сусідками вже свої проблеми обговорила, порад наслухалася, подруг нових завела, та й одужує вже!
Віктор Данилович тепло, дружньо, поплескав його по плечу, і додав:
– І взагалі, знаєш Андрію, я завжди ціную в людях доброту і людяність, незважаючи на успіхи та кар’єрне зростання.
А ти виявляється молодець, не забуваєш коріння, це важливо.
Та й я ось, бачиш, теж не чужий своїм старим, ходімо, відвідаємо їх разом, а то лежать тут, мабуть, синів чекають.
Андрій оторопів. Він очікував чого завгодно, тільки не цього.
Змішані почуття боролися в ньому. Збентеження за своїх простих батьків, за їхню сільську говірку і невигадливі манери.
І радість, що він не піддався гордині, та й директор дав йому добрий урок.
Вони разом зайшли в палату його батька, і Віктор Данилович галантно привітався з чоловіком похилого віку, розпитав про самопочуття.
– Це мій начальник, тату, – представив Андрій батькові свого директора.
Іван Васильович був спочатку збентежений увагою такої поважної людини, відповідав несміливо і плутано, а потім таки розговорився.
Коли ж Віктор Данилович вставив пару сільських крутих слів, батько пожвавішав, аж очі заблищали.
– Оце хороший у мого сина начальник, не хизується, з наших, життя простих людей розуміє!
Потім вони зайшли у палату матері Віктора Даниловича.
Літня жінка дуже зраділа синові. Віктор Данилович обійняв матір, розцілував, гостинці почав діставати, а потім представив їй Андрія.
– А це, мамо, мій найкращий співробітник, я все думав, кого мені своїм першим заступником зробити. Микола Степанович на пенсію зібрався. А тепер я знаю кого, надійного хлопця, вірного, не підведе!
Коли вони вийшли з лікарні, Віктор Данилович поклав руку на плече Андрія.
– Знаєш, Андрійку, я завжди дивлюся на людей не лише за їхніми професійними якостями, а й за тим, як вони ставляться до простих людей, або до своїх батьків, це багато говорить про людину.
Ти молодець, що не забуваєш своїх. І не соромся їх, що вони прості сільські, вони виростили гідного сина.
Адже я, коли злетів на посади, теж спочатку засоромився.
Здавалося, всі такі поважні навколо, розумні. А суть людини проста, вона або порядна і сумлінна, або непорядний і зрадник.
Працювати можна навчити, а от якщо немає совісті, її вже ні звідки не візьмеш!
Андрій відчув, як камінь спав з його душі.
І справді, все інше – посада, машина, успіх це звісно чудово, але це тільки зовнішні атрибути, які не мають значення без любові й поваги до своїх близьких.
А з дружиною Мариною й дітьми вони тепер часто в село їздять.
Марина у захваті, вона подрузі фото якось показала з їхнього літнього відпочинку в селі.
Так її Олена, яка завжди мріє про закордонні курорти, ахнула, дивлячись на знімки.
– Марино! Це де така краса? Швейцарія? Альпи? Невже ви туди поїхали?
Оленка очі витріщила на фотографії, де Марина з Андрієм стояли на фоні полонин серед густих лісів у Карпатах. На інших знімках – прозора річка, яка петляє між валунами і дерев’яний місток.
Марина тоді тільки засміялася, пояснюючи, що це їхнє рідне село, загублене в глибинці.
А подруга дивувалася і перепитувала, роздивляючись фотографії під різними кутами…
– І люди у нас душевні, тільки це треба зрозуміти, – каже тепер Андрій про сільських. – У міста всі біжать, поспішають, а тут час тече по-іншому. Тут можна зупинитися, вдихнути на повні груди і відчути зв’язок із землею, з предками.
А потім, наситившись цим, можна і в місто їхати, працювати, справу свою робити, але потім обов’язково знову сюди, додому, до батька і матері повертатися.
І в цьому і наше щастя, і сила…