Марина їхала маршруткою з ринку. Купила продукти, ще щось для дому. Було багато сумок, гаманець лежав у боковій кишені. Коли вона дісталася додому, Марина зрозуміла, що гаманець зник. Разом із усіма грошима, які вона якраз зняла з банківської картки. Жінці було дуже прикро, вона чекала дитину, попереду було багато витрат – коляска, колиска, одяг для малюка. І хоч чоловік намагався її заспокоїти, Марина знала – грошей на найближчий час обмаль. І якось так усе навалилось – і втома, і тривога, і сором за свою неуважність. Увечері наступного дня у двері постукали. – Олексій Іванович? – здивувалася Марина, коли побачила свекра

– Це ж треба, який неприємний чоловік, – думала Марина про свого майбутнього свекра. – Добре, що хоч Стас на нього зовсім не схожий.

Коли Марина виходила заміж за Стаса, вона найбільше боялась не передвесільної метушні не невідомості нового життя, а знайомства з свекром – Олексієм Івановичем.

Він жив сам у своїй хаті на околиці села, ходив у затертому піджаку й мало говорив навіть із власним сином. Дружини давно не стало, але він сам непогано справлявся з господарством.

– Не чекай від нього теплих усмішок, – попереджав Стас. – Він добрий, але своєрідний. Говірким ніколи не був, а після того, як не стало мами, то і зовсім замкнувся в собі.

І Марина намагалася зрозуміти. Перший раз, коли вони приїхали до нього після весілля, вона принесла пиріг.

Олексій Іванович прийняв його мовчки, навіть не посміхнувся.

– Дякую, – лише буркнув, і в очах – крижана відстороненість.

“Не сподобався пиріг”, – подумала Марина, і їй стало трохи прикро. Свекор не похвалив, але сухо подякував на прощання, коли вони вже збиралися додому.

Молодята жили окремо у місті, Марина працювала в аптеці, Стас влаштувався на одну фірму. Жили скромно, але душа в душу.

Свекор в їхнє життя не втручався, жив своїм життям, не просячи допомоги. Коли зрідка приїжджав в місто у справах, то відразу і до сина заходив. Пив лише чай, від всього іншого відмовлявся. А потім вставав з табуретки і ходив по квартирі, роздивлявся. Не розмовляв багато, але завжди щось лагодив.

Марина намагалася розговорити його, але Олексій Іванович відповідав коротко і лаконічно, чим давав зрозуміти, що він не хоче продовжувати розмову.

З часом вона звикла. Прийняла його мовчазну турботу як специфічну форму любові.

Одного разу Марина їхала маршруткою з ринку. Купила продукти, ще щось для дому. Було багато сумок, гаманець лежав у боковій кишені.

Коли вона дісталася додому, Марина зрозуміла, що гаманець зник. Разом із усіма грошима, які вона якраз зняла з банківської картки.

Жінці було дуже прикро, вона чекала дитину, попереду було багато витрат – коляска, колиска, одяг для малюка.

І хоч чоловік намагався її заспокоїти, Марина знала – грошей на найближчий час обмаль. І якось так усе навалилось – і втома, і тривога, і сором за свою неуважність.

Увечері наступного дня у двері постукали.

– Олексій Іванович? – здивувалася Марина. – Ви ж мали приїхати через тиждень…

– Та ось… – буркнув, скинувши стару куртку. – Чув, що сталося.

– Стас сказав?

– Ага. Я не заради цього приїхав, – додав швидко, – просто справи нагальні в місті зʼявилися, то й відразу до вас заскочив.

– Показуй, невістко, що маєш на вечерю, – каже.

Марина дуже здивувалася, але відразу запропонувала свекру борщ і картоплю з мʼясом.

Свекор їв і нахвалював, а за пів години, коли вона мила посуд, він підійшов до столу й поклав перед нею акуратно згорнуту серветку.

– Що це?

– Подивися.

У серветці лежали купюри по п’ятсот, тисячі, ще кілька дрібніших.

– Це… ні, я не можу взяти. Це ваші…

– Можеш, – перебив спокійно. – Я з пенсії відклав. На ремонт хати. Але нічого страшного, і без ремонту переживу.

– Але ж… – вона знітилася. – Ми повернемо.

– Не треба. Ви мої діти, ти ж мені як донька. А що то за батько, який не допомагає доньці?

Марина здригнулася.

Він ніколи раніше не говорив таких слів. Ніколи.

– Дякую, – тільки й прошепотіла вона.

Того вечора вони сиділи на кухні втрьох – вона, Стас і Олексій Іванович. Їли пиріжки, пили чай. Свекор розповідав якісь історії з своєї юності. Вперше за весь час Марина чула, як він сміється.

Після того випадку все змінилося. Марина вже не боялася його мовчання. Вона розуміла, що в тому мовчанні – сила.

Що він не говорить багато, але його вчинки завжди голосніші за слова.

Він став приїздити частіше, особливо після того, як з’явилася онучка. Бавив маленьку Софійку, приносив яблука зі свого саду. А також радо приймав усіх у себе вдома. Марина з малюком могла тижнями бути у свекра, адже тут свіже повітря, все своє.

Через кілька років, коли Софійка пішла до школи, вона писала твір на тему: «Кого я найбільше люблю у своїй родині». І там були слова: «Я люблю дідуся, бо він завжди мовчить, але коли я сумна – він просто кладе руку на плече, і я знаю, що він мене дуже любить».

Марина читала твір – і сльози капали прямо на сторінку.

Коли Олексій Іванович не стало, раптово – у хаті було незвично тихо. Уже не пахло димом від його куртки. Уже не було тих дбайливих буркотінь про вікна і двері. Але Марина знала: він залишився. У кожній поличці, яку він повісив. У дерев’яній шкатулці, яку зробив для Софійки. У кожному дереві і кущику, який посадив у своєму саду.

У її пам’яті – як тато. Мовчазний, суворий, але свій. Найрідніший. Бо подарував їй найкращого чоловіка, який все таки так схожий на батька.