Олена так задумалася, що не почула, як прийшов з роботи її син Павло. – Мамо, я вдома! – гукнув він із коридору. Олена почала накривати на стіл, поставила на плиту чайник. Потім вона сиділа й дивилася на сина, підперши голову рукою. – Мамо, мені треба тобі дещо сказати, – відволік її від роздумів Павло. – Щось сталося? – аж запереживала Олена. – Ні, тобто так… – сказав той. – Я одружуюся… – Що ж ти мене лякаєш?! – сказала Олена. – Я вже бозна-що подумала! Я так рада синку! Твоя Софійка буде тобі дуже хорошою дружиною… – Мамо, я одружуюся не з Софійкою, – раптом приголомшив матір Павло. Олена застигла від несподіванки.

Олена так задумалася, що не почула, як прийшов з роботи її син Павло. – Мамо, я вдома! – гукнув він із коридору. Олена почала накривати на стіл, поставила на плиту чайник. Потім вона сиділа й дивилася на сина, підперши голову рукою. – Мамо, мені треба тобі дещо сказати, – відволік її від роздумів Павло. – Щось сталося? – аж запереживала Олена. – Ні, тобто так… – сказав той. – Я одружуюся… – Що ж ти мене лякаєш?! – сказала Олена. – Я вже бозна-що подумала! Я так рада синку! Твоя Софійка буде тобі дуже хорошою дружиною… – Мамо, я одружуюся не з Софійкою, – раптом приголомшив матір Павло. Олена застигла від несподіванки.

Олена любила свого сина і дуже ним пишалася. Деколи вона дивувалася, що цей привабливий чоловік двадцяти чотирьох років її син.

Як непомітно пролетів час. Недавно був маленьким. А вже дорослий, у нього є дівчина, можливо, скоро одружиться, у нього буде своя сім’я…

Вона думала, що готова до цього, прийме будь-який його вибір, аби син був щасливий.

І як же ж він схожий на неї…

***

Вона вийшла заміж ще в інституті. Було шалене кохання. Мама відмовляла.

– Куди поспішаєте? На стипендію жити зібралися? Невже рік не можете почекати? Закінчили б навчання спочатку. А як діти? Олена, одумайся, нікуди кохання від тебе не дінеться. Та й Володя твій, той ще скарб…

Олена не слухала і дратувалась на маму. Як вона не розуміє, що без коханого жити неможливо.

Звичайно, Олена наполягла на своєму, вийшла заміж. Колега на роботі мами запропонувала молодим маленьку квартиру, що залишилася від її матері, якої не стало рік тому.

Грошей вона з них не братиме, нехай оплачують комуналку і достатньо. Які у студентів гроші?

Квартира, звісно, ​​стара, десятки років без ремонту. Зате майже задарма. Олена вважала це удачею. Вона вимила квартиру, почепила чисті фіранки, які дала мама, накрила потертий диван своїм пледом. Жити можна.

Ось тільки розчарування у сімейному житті й у чоловікові прийшло надто рано. І як же ж важко було визнати, що мама, як завжди, мала рацію. Через три місяці Олена дивувалася, як могла так помилитись у Володі? Сліпа, чи що, була?

Гроші в нього не затримувалися. Він тут же ж купував собі якусь річ чи нові кросівки. Тусувався з друзями допізна, а вранці не міг встати на заняття. Його зовсім не хвилювало, що вони будуть з дружиною їсти? На які гроші вона придбає продукти?

Олена терпіла, нічого не розповідала мамі. Але та й так все відчувала й бачила. Намагалася допомогти дочці, давала грошей, приносила продукти.

Останнім часом Володя все частіше запрошував до себе друзів. У нього є своя квартира! Вічно голодні студенти спустошували холодильник, з’їдали все, що приносила мати.

Якось Володя встав уранці, відкрив холодильник і здивувався, що він порожній.

– А де все?

– Твої друзі вчора з’їли, не пам’ятаєш? – єхидно запитала Олена.

– І сирники? – уточнив чоловік.

– І котлети, і сирники, і макарони, навіть кетчуп і лимон. Все! – Олена розвела руки убік.

Чоловік закрив холодильник. Снідав він чаєм із засохлою скоринкою хліба, яка випадково завалялася в хлібниці.

Олена не витримала і висловила йому все, що думає. Якщо йому все одно на неї, свою дружину, яка щоразу миє гори посуду і підлогу, то поважав би хоч маму.

Вона купує їм продукти, приносить готову їжу, а він згодовує її друзям.

Хоч один із них дав грошей? Приніс хоч буханець хліба? Адже більшості з них батьки надсилають із дому гроші, картоплю, консерви…

Чоловік перепрошував, обіцяв, що більше цього не повториться. Але минав тиждень, наступала п’ятниця, і до них приходили друзі Володі, знову спустошували холодильник.

– Набридло, годі, не можу більше, – сказала Олена, розуміючи, що ставить хрест на своєму сімейному житті.

Друзі у них більше не з’являлися. Але тепер і Володимир десь зникав разом із ними. А останнім часом дедалі частіше не приходив додому ночувати.

Посварившись вкотре і почувши від чоловіка, що вона нудна і набридла своїми причіпками, Олена зібрала речі і повернулася до мами.

– Як же ж так?! Куди поділося кохання?! – плакала вона на плечі мами.

– Просто ви поспішили, не нагулявся твій Володя, – говорила мама, втішаючи дочку.

Повернувшись до мами, Олена дізналася, що вагітна. Мама казала не залишати малюка. Говорила, що ростити дитину важко.

Але Олена знову не послухала її. Чоловіку вона не сказала. Їх розлучили швидко.

Народила Олена Павлика вже по закінченні інституту. Послухавши нескінченні вмовляння мами, вона все ж таки зробила тест на батьківство, щоб Володимир не викрутився, і подала на аліменти. Він не відмовився, платив, хоч сина ніколи й не бачив і не цікавився ним.

А Олена душі не чула в синові, любила його, віддавала йому всю себе, всю свою невитрачену любов.

Про жодних чоловіків і чути не хотіла. Рідний батько не захотів знати сина, хіба ж його любитиме чужий чоловік?

Мама допомагала, але все частіше вони сварилися з приводу небажання Олени влаштувати своє життя. Їм було тісно втрьох.

Несподівано пощастило з квартирою. Перед відходом мати Володі вона записала квартиру на Олену та онука.

Мабуть, її брала совість перед невісткою за свого сина.

Олена хотіла відмовитися, але Володимир раптом сам наполіг, щоб вона переїхала в квартиру із сином. Сказав, що все одно їде, коли повернеться, не знає…

Олена переїхала від мами і вони перестали сваритися.

Вона ще зовсім молода, а в неї дорослий син, закінчив інститут, працює.

Зараз молодь рано починає жити самостійно, а Павлик не поспішає, не поспішає з’їжджати від неї…

***

Олена так задумалася, занурившись у спогади, що не почула, як прийшов з роботи син.

– Мамо! Я вдома, – гукнув він із коридору.

Вона скочила з стільця, почала накривати на стіл, поставила на плиту чайник.

Потім сиділа і дивилася на нього, підперши голову рукою.

– Мамо, мені треба тобі дещо сказати, – відволік її від роздумів Павло, відсунувши порожню тарілку.

– Щось сталося? – аж запереживала Олена.

– Ні, тобто так… Я одружуюся…

– Що ж ти мене лякаєш?! Я вже бозна-що подумала! Я так рада синку. Софійка буде дуже хорошою дружиною.

– Мамо, я одружуюся не з Софійкою, – раптом приголомшив матір Павло.

Олена застигла від несподіванки.

– Вона гарна, але я не люблю її, – сказав Павло.

– Он як? А мені здавалося…

– Ми розлучилися, мамо. Я одружуюся з Настею. Вона чудова дівчина, вона така…

Олена слухала сина, бачила, з яким захопленням він розповідав про свою нову дівчину, і розуміла, що настав кінець їхнього спокійного життя.

– І давно ти з нею зустрічаєшся? Ти мені не говорив про неї.

– Місяць уже.

– І після місяця знайомства ти вирішив одружитися? Ти ж її зовсім не знаєш… – ахнула Олена.

– Я її кохаю. Її неможливо не кохати. Ми подали заяву.

Останньою фразою син знервував її остаточно. Усередині Олени піднялося переживання і хвилювання.

А вона ж думала, що до всього готова. Її син, її хлопчик, якого вона любила, виховувала, ночей через нього не спала, заради якого могла перевернути світ, не спитав, не порадився, поставив перед фактом, що одружується.

– Так, спокійно. Дихай, – вмовляла вона себе, хапаючи ротом повітря.

На згадку прийшов один випадок. Вони йшли із садка. Павлик зашпортався, пошкодив коліна і гірко заплакав, більше від образи. Олена заспокоювала його, а потім із силою відштовхнула камінь, через який він зашпортався.

– Ось тобі! Чого розлігся на дорозі?! Через тебе мій синок плаче…

Вдома вона помила синові коліна, обережно намастила зеленкою садна і подула, щоб не так пекло.

Це ж було зовсім недавно!

А зараз він каже, що одружується. І їй подумалося, що ця Настя така ж нехороша, як той камінь.

– І коли ти познайомиш мене з нею? – запитала вона, намагаючись не показувати свого стану.

– Завтра. Ти нічого не готуй, тільки чай. Гаразд?

– А з її батьками ти познайомився? – своєю чергою запитала Олена.

– Вони далеко живуть. Ми вирішили, що весілля не влаштовуватимемо, просто розпишемося.

– А де вона живе? – запитала Олена.

– Поки навчалася в інституті, жила в гуртожитку. Тепер винаймає квартиру. Все, мамо, вона прийде, і ти сама її про все розпитаєш. Вона тобі обов’язково сподобається. Я піду, мені треба трохи попрацювати.

Син пішов у свою кімнату, а Олена мила посуд і вмовляла себе, що могло бути й гірше.

Наступного дня вона все ж таки запекла курочку в духовці, приготувала салат, купила торт до чаю, прибрала в квартирі і навіть зробила собі зачіску. Син пішов по наречену.

– Мамо, ми прийшли! – нарешті гукнув він із коридору.

Поруч із Павлом Олена побачила тендітну злякану дівчину з ляльковим личком.

Свій страх вона намагалася сховати за гордістю. Вона була в тонкій обтягуючій водолазці кремового кольору і просторих білих штанах.

Скільки їй? Від сили двадцять два. У такому віці дівчата носять відвертіший одяг, фарбують волосся в рожевий колір і не роблять зачісок.

А волосся Насті було гладко зачесане назад і зібране в хитромудрий пучок на потилиці.

– Спеціально так вирядилася, щоб мені сподобається, – вирішила Олена і запросила молодих до кімнати.

Настя розповіла, що її батько будівельник, мати працює вчителькою.

Нормальна середньостатистична сім’я.

Сама Настя після інституту не працювала офіційно, вела сторінку в інтернеті.

Син не зводив з неї очей, заглядав їй у рота, як то кажуть.

Олена бачила, що незважаючи на свою тендітність, ця Настя знала, чого хоче, усвідомлювала, в чому її сила, і вправно користувалася цим.

Павло потрапив під її вплив, і вона крутить ним як хоче. Стало прикро за сина. Вона ростила його, ночей не спала, а він дістанеться ось цій Насті, і буде переінакшувати себе заради неї.

Олена намагалася заспокоїтись. Це в ній говорять ревнощі, чисто жіночі, материнські ревнощі. Все буде гаразд…

– А який інститут ви закінчили, Настю?

– Університет, філологічний факультет, – трохи скривившись, відповіла вона.

– Непогано. І що за вашу роботу в інтернеті платять?

– Платять, мамо. Ми підемо, нам пора. У Насті ввечері якраз робота, – відповів за Настю Павло.

– Як?! А чай?! А торт?! – розгубилася Олена.

– Я ж попереджав, що нічого не треба готувати, – син примирливо поцілував Олену в щоку.

Вони пішли, а Олена взяла собі шматок торта і з’їла, ковтаючи його разом зі сльозами. Потім зателефонувала матері і поскаржилася.

– Згадай себе. Я теж умовляла тебе не поспішати із заміжжям. Хіба ти мене слухала?! Людина не вчиться на чужих помилках, а робить свої. Або змирись, або втратиш сина. Випий заспокійливе.

– Ось ти так завжди. Ні, щоб підтримати, заспокоїти, то ти зловтішаєшся, – розізлилася на маму Олена і кинула слухавку.

А через два дні син пішов жити до Насті. Олена намагалася відмовити його, але яке там! Кохання, поклик пристрасті.

Він не може без неї жити.

– А я тобі казала, що одна залишишся. Треба було влаштовувати своє життя. Ніколи мене не слухала… – казала їй мати.

Через три тижні син прийшов до неї пом’ятий, змарнілий.

– Як ви? У вас все гаразд? – захвилювалася Олена.

– Так, мамо. Все гаразд. Просто у Насті зйомка для її сторінки, не став їй заважати, вирішив тебе відвідати.

– І правильно. Вечеряти будеш? Зараз я тебе нагодую. А то змарнів он, схуд…

Як відчувала, зробила пюре, котлеток насмажила. Олена дивилася, підперши голову рукою, як він жадібно їсть.

Як же ж вона за ним скучила!

Потім склала їжу в кілька контейнерів і віддала синові з собою.

З того часу Павло почав часто заходити до неї на вечерю, додому не поспішав.

Олена відчувала, що у молодих не все гаразд, але не лізла з розпитуваннями. Марно це, не розповість. Весь у неї, такий самий впертий…

Якось вона не витримала і вирішила відвідати молодих. Двері відчинили Настя.

– А Павло ще не прийшов, – сказала вона.

– Я зачекаю на нього, можна?

Настя знизала плечима і пішла в кімнату. Була вона гладко зачесана, одягнена у щось просторе і безформне, що підкреслює її тендітність.

Олена роздяглася, зайшла на кухню. У раковині лежала гора брудного посуду, у квартирі не прибрано, скрізь валяються речі.

Настя сиділа за комп’ютером, навіть не запропонувала чаю.

Олена вимила посуд, залишила продукти й пішла.

Знову прикро стало за сина. Настя зайнята виключно собою, вечерю не готує, не прибирає. І що їсть її син? Бідолашний хлопчик. А втім чому бідолашний? Це його свідомий вибір.

Якось після вечері Павло запитав:

– Мамо, а можна я залишусь у тебе?

– Звісно. Ти тільки на ніч чи як? – уточнила вона.

– Не знаю. Не можу я так жити. Вона спить до обіду, потім фарбується, пише, робить відео. Я втомився сам готувати, прати і ходити у магазин. Мені соромно зізнатися, але Настя нічого не вміє робити. Адже я теж працюю, втомлююся. Мені іноді здається, що вона не помічає, що мене немає вдома. Я їй не потрібний.

– Бідолашний ти мій, – Олена провела рукою по його волоссю, як робила в дитинстві.

Справа до весілля так і не дійшла. Син повернувся до матері, ожив, повеселішав, видужав. Якось вона побачила, як він чепуриться перед дзеркалом.

– Ти куди? До Насті? – запитала вона.

– Ні, ми з Софійкою в кіно йдемо, – відповів син.

– Ось і правильно. Вона тобі більше підходить, – зраділа Олена.

– Дякую тобі, – сказав раптом син.

– За що?

– Що не зловтішалася, що не лізла з розпитуваннями та порадами. Вибач, що не слухав тебе.

– А з Софійкою у вас серйозно? – запитала Олена.

– Так, мамо. З нею спокійно. Ми скрізь буваємо, розмовляємо. З Настею ми нікуди не ходили, майже не розмовляли, їй ніколи було.

Через пів року зіграли весілля. Павло запросив батька. Виявляється, вони спілкувалися, а він не казав їй. Володимир постарів, став розсудливим, одружився.

– Дітей Бог не дав. За мої гріхи, мабуть. Дозволиш з онуками бачитися? Не виховував Павла, то хоч із ними душу відведу.

Олена зла не тримала, за стільки років образи зникли. Він таки не став оспорювати квартиру, яку його мати заповіла Олені.

Онука Павло із Софійкою подарували тільки через два роки. На вихідні Олена ходила гуляти з візочком, поки Софійка готувала чи прибирала. Якось на прогулянці вона зустріла Настю.

– Це Павла? – зиркнула вона на візочок. – І як він?

– Добре. Одружився зі своєю колишньою дівчиною. А ти?

– Я працюю в газеті, пишу.

– Молодець. І правильно, – сказала Олена.

«Начебто нормальна дівчина, за розум взялася. Нехай буде щасливою», – подумала Олена, дивлячись їй услід.

На прогулянці вона познайомилася з удівцем, який гуляв з онукою, якій було 4 рочки. З того часу вони почали гуляти разом, розмовляли.

– Мамо, нарешті. Я так радий за тебе! – якось сказав син.

– Ти про що? – здивувалася Олена.

– Бачив тебе з чоловіком. Нічого такого. Якщо у вас з ним вийде, я буду тільки радий. І не обурюйся. Тобі до старості ще далеко…

Все правильно. Наші діти нам не належать, як і онуки.

Ми їх виростили, виховали і маємо відпустити.

Вони з нами, поки ми їм потрібні. А потім вже самі…