Василь говорив з дружиною Валею, як раптом пролунав дзвінок телефону. – Алло, слухаю вас уважно! – як завжди серйозно відповів Василь. – Привіт, Васильку! – почувся у слухавці жіночий голос. – Сподіваюся, ви зараз удома зі своєю дружиною? – Хто це, щось вас не впізнав? – здивовано спитав він, згадавши, що зараз тільки шоста ранку! – Так, ти маєш рацію, – відповіла жінка. – Рідко ми все таки спілкуємося. Дуже рідко. Ну? Зрозумів хто? Василь застиг від здивування, розгублено дивлячись на дружину.
Василь говорив з дружиною Валею, як раптом пролунав дзвінок телефону. – Алло, слухаю вас уважно! – як завжди серйозно відповів Василь. – Привіт, Васильку! – почувся у слухавці жіночий голос. – Сподіваюся, ви зараз удома зі своєю дружиною? – Хто це, щось вас не впізнав? – здивовано спитав він, згадавши, що зараз тільки шоста ранку! – Так, ти маєш рацію, – відповіла жінка. – Рідко ми все таки спілкуємося. Дуже рідко. Ну? Зрозумів хто? Василь застиг від здивування, розгублено дивлячись на дружину.
– Валечко, ну не хвилюйся ти так. Все буде гаразд. Це ж звичайна планова процедура, – чоловік навмисно намагався уникати цих лікарняних термінів і використовував м’якіші слова, щоб не засмучувати дружину. – Причому, не така складна, як інші. Полежиш пару днів і додому. Відпочинеш там від домашніх турбот, розслабишся.
– Легко тобі збоку міркувати. А мені знаєш, як лячно! І нічого я там не розслаблюсь. Не те місце для релаксу! – сказала Валя з тугою в голосі.
– Ну, ну, люба, заспокойся. Це все нерви. Нормально все буде, ти сама це знаєш.
– Так, нерви. І страх теж, – вже зі сльозами відповіла Валя, пригортаючись до чоловіка.
Раптом пролунав дзвінок на мобільний чоловіка.
– Алло, слухаю вас уважно! – як завжди серйозно відповів Василь.
Посада начальника планового відділу накладала свої особливості з його поведінка навіть вдома.
– Привіт, Васильку! Сподіваюся, ви зараз удома зі своєю дружиною?
– Хто це, щось вас не впізнав? – здивовано спитав він, згадавши, що зараз тільки шоста ранку.
– Так, ти маєш рацію. Рідко ми все таки спілкуємося. Дуже рідко. Тепер сестру двоюрідну не впізнаєш. Ну? Зрозумів хто? – завзято галасувала в слухавку родичка.
– Зіна? Чи це ти? – ще більше здивувався Василь.
Він розгублено подивився на здивовану Валентину, котра зараз ловила кожне слово чоловіка.
Зіна була дочкою маминого брата. Жила вона у невеликому містечку кілометрів за двісті. Вона ніколи не дзвонила і не спілкувалася з двоюрідним братом та його сім’єю. Зустрічалися вони теж дуже рідко, у селі, де жили їхні батьки.
І ось зараз дзвінок Зінаїди дуже здивував чоловіка.
– Ну! Я, а то хто ж! – зареготала жінка в слухавку дзвінко й заливисто.
– А ти чого дзвониш? Сталося щось чи ти скучила? Не балувала ти раніше за нас своїми дзвінками. А може, справа яка у тебе до мене? – запитав строго Василь, згадавши про свою посаду.
– Скучила! Ой, як скучила, Васильку! І справа є, а як же без неї! – весело продовжувала Зіна. – Посмішки приготуйте – ми біля вашого будинку! І скоріше відчиняйте двері гостям!
Сестра поклала слухавку, а Василь розгублено постояв з пів хвилини, а потім кинувся до вікна. У нього ще теплилася надія, що все це не дуже гарний жарт.
З вікна, яке виходило на подвір’я багатоповерхівки, він побачив машину жовтого кольору, на якій їздив чоловік Зіни Олексій.
Біля неї вже вишикувалася вся родина, включаючи трьох дітей. Побачивши у вікні Василя, вони дружно, як за командою, почали вітально махати йому руками.
– Нісенітниця просто! Тільки повітряних кульок та прапорів не вистачає, – закривши штору, відступив назад чоловік.
– Що відбувається, любий? – поцікавилася Валя, яка виглядала розгубленою. – Хто там?
Ще більшою розгубленим був зараз сам глава сім’ї. Він дуже не любив непередбачених обставин, чи то робота, чи особисте життя. Завжди нервував, якщо хтось без його відома намагався внести корективи до усталених планів.
– Не хвилюйся, люба. Я все вирішу.
– Та хто ж там? Ти можеш мені нарешті пояснити? – занервувала Валентина, яка й без того була засмучена.
– Зіна зі своєю родиною. Треба ж – приїхали…
– Зіна? Ну й ну!
– Так, вони. І чого приперлися, не зрозумію? Я не пригадаю, щоб я колись кликав їх до нас у гості. Ну, народ! – зсунувши брови, рознервувався Василь.
– Нам ще гостей сьогодні не вистачало з самого ранку! – вигукнула Валентина. – Мені зараз взагалі ні до кого діла нема. Такий стан вже поганий…
– Я вирішу це питання, – невпевнено сказав Василь. – Вирішу, люба. Ти давай лягай і не вставай…
У цей час пролунав дзвінок у домофон. Робити нема чого – довелося їм відкривати.
Гості, які зайшли, були злегка здивовані таким дивним прийомом.
Двері їм відкрив невдоволений господар. Не поділяючи з гостями радості щодо цієї зустрічі, він сухо привітався.
– А де Валечка? Спить, чи що, ще? От же ж лінива яка. Сонце вже високо, настав час вставати! – вигукнула гучноголоса Зіна. – Хлопці, а ну, не сваріться! Що ви тут влаштували у чужому будинку? Ні хвилини без сварки не можете. Проходьте в кімнату. І ти теж чого застиг?
Чоловік Зіни Олексій зайшов у вітальню, підштовхуючи перед собою трьох синів.
– То де Валя? Га? – не вгавалася Зіна.
– Зіна, тут така справа. Не вчасно ви. От, справді… – Василь трохи хвилювався. – Попереджати треба. Валя ось занедужала. Завтра в лікарню кладуть. Нам, справді, зараз не до гостей. Ви маєте нас зрозуміти.
– Занедужала? А що? – Зіна в цей час розпаковувала свої величезні сумки з продуктами, які привезла з собою.
– Ти цей… Не треба, не розпаковуйся. Може, вам самим знадобляться ці продукти. А нам не треба, – Василь намагався зупинити сестру.
– Так я для нас і привезла. Ти знаєш, скільки мої мужики їдять? О-о-о! Не дивись, що вони маленькі. Та й чоловік теж любить підзаправитися. Не відмовляє собі ні в чому.
– А ви не зможете залишитися. Ніяк не можна, ні! – вже зовсім розгубився господар від подібного нахабства родички.
– Не можна? А що таке? А Валя де?
– Лежить вона. У спальні. Кажу ж, не дуже вона почувається…
– А що з нею? Ти мені так і не сказав, Василю, – Зіна при цих словах поставила свої сумки і кинулась до спальні.
– Привіт, Валечко! – як вихор заскочила вона до кімнати. – Ти що це надумала тут занедужати, га?
– Доброго дня, – тихим і слабким голосом сказала Валентина. – Ось заслабла. Невчасно приїхали, правду сказав чоловік. Ми й прийняти вас не можемо по-людськи.
– А нас і не треба приймати. Ми ж не міністри якісь! Самі все можемо. І суп зварити, і картоплю підсмажити. Та я там стільки їжі привезла – на цілий табір вистачить! А що з тобою? На слабу начебто не сильно схожа? – напирала Зіна.
– Поліп у мене якийсь. Завтра на госпіталізацію.
– О, то це ще таке! Житимеш. Та й не слаба ти ніяка, тож вставай давай, нічого прикидатися. Снідати будемо.
Валя розуміла, що так просто зухвала Зінаїда від неї не відчепиться.
Треба встати, трохи поспілкуватися з гостями, коли так сталося.
А там Василь щось обов’язково придумає, щоб відправити їх додому.
Усі розсілися на кухні за накритим столом. Все, що на ньому зараз лежало, привезла із собою Зіна. Соління, мариновані грибочки, солене сало й домашня ковбаса, відварена молода картопля, смачнішої за яку Валя ніколи нічого не пробувала.
І пиріжки були рум’яними й запашними. І домашній йогурт був смачний і свіжий.
– Ну що? По чарочці за зустріч? – запропонувала вона господарям.
– Ой, ні, що ти! Мені не можна! – видала Валя.
– Тю! Та це ж домашнє ігристе. З винограду. Воно легке, сухе. Як сік. Від нього тільки користь буде. Здоровʼя покращить тобі, Валю. Та ми й хильнемо по трошки.
Вони випили по келиху. Ігристе й справді було хорошим, ароматним.
У Валі одразу піднявся настрій, пішов страх перед завтрашньою лікарнею.
Вони стали невимушено розмовляти про життя-буття, про дітей та інші нагальні проблеми.
– Я що хотіла, Василю. Бо ж заради цього в таку далечінь ми й приїхали з Олексієм. Справа в мене до вас із Валентиною, – раптом серйозним голосом сказала Зіна.
– Ну, слухаю тебе уважно, – озвався брат.
– Ти знаєш, я нещодавно дізналася, що наші покійні бабуся й дідусь прожили разом шістдесят років. Ти знав про цей факт?
– Ну так… Щось чув, – здивувався про себе Василь.
– Ну отак. А наступного місяця буде сімдесят років, як вони зіграли весілля. Сімдесят років тому вони поєднали свої долі, щоб народити світ своїх п’ятьох дітей, у тому числі мого батька і твою маму.
Ось для них я й хочу сюрприз зробити.
Давай знімемо щось на кшталт відео про життя бабусі й дідуся? Для наших батьків. Та й для наших дітей це теж буде цікаво й корисно.
– А що, це – гарна ідея, Зіно, – відповів Василь. – Правильно придумала. І для наших дітей, і для майбутніх онуків це дуже потрібне діло.
– Ось тут у мене все – фотографії й різні документи, що залишилися від них. Все зібрала, що знайшла. Подивіться потім разом із Валентиною. У вас тут більше можливостей зробити щось дійсно хороше. Візьметеся?
– Звісно, ну про що мова?! Все зробимо!
– Ну от і чудово. Домовилися. Значить, нашу місію можна сміливо вважати виконаною. Ну, що, дітлахи, завтра в аквапарк сходимо і додому вирушимо?!
Я їм аквапарк обіцяла, – з любов’ю дивлячись на своїх шибеників, сказала Зіна. – Заслужили, вчилися добре, та й нам також допомагали.
– Вже завтра їдете? Я думала, залишитеся на кілька днів. Погодуйте тут мого Василька, доки мене не буде, – щиро здивувалася Валя.
Зараз вона зовсім іншими очима дивилася на Зіну, енергійну та позитивну у всіх відношеннях жінку.
Їхали гості наступного дня. Вони довго не спали напередодні.
Сиділи, згадували своє сільське дитинство, яке минуло поряд з іншою бабусею й дідусем, які пішли тепер у засвіти. І синам розповідали.
Сміялися й плакали за щасливим часом, який ніколи вже не повернеться назад… І тільки пам’ять зберігає тепер ці теплі й такі добрі моменти їхнього життя.
Незабаром Василь знайшов хорошого спеціаліста, який займається монтажем відео.
Фільм вийшов чудовим. Принаймні батьків своїх Василь і Зінаїда дуже здивували і зворушили. До глибини душі, до сліз.
Родичі – це не завжди погано. Навіть якщо іноді вони приїжджають без попередження і поводяться трохи нахабно…