– До тебе сьогодні приїдуть Коля та Настя. З ними ще будуть діти: Віка – їй одинадцять років – і Микита – йому дев’ять, – видала тітка Рая. – Це ви так вирішили? Та я їм навіть двері не відчиню…

Сіре небо нависало над містом, наче важка ковдра. Дощ, який почався дрібною мрякою, поступово посилився і стукав по склу, а його краплі, скочуючись склом, залишали за собою маленькі доріжки.

За вікном все виглядало мокрим і похмурим: калюжі розтяглися по асфальту, а дерева, що скинули майже все листя, розгойдувалися під поривами вітру, немов журилися, що їхнє життя незабаром зовсім завмре.

– Як добре, що сьогодні вихідний і не треба нікуди йти, – подумала Ольга.

Вдома було тепло та затишно. Дівчина зручно вмостилася у кріслі з в’язанням. Вона одягла навушники, щоб паралельно слухати чергову історію про детектива Ніро Вульфа та його помічника Арчі Гудвіна.

Ольга в’язала візерунок по пам’яті, лише зрідка кидаючи погляд на схему, що лежала на журнальному столику.

І раптом задзвонив телефон. Точніше, не задзвонив, бо вона завбачливо вимкнула звук, але екран засвітився, і на ньому з’явився напис: «тітка Рая».

Ольга вирішила відповісти, бо знала, що її тітонька – наполеглива пані, і якщо їй щось спало на думку, то вона свого все одно досягне.

– Здрастуйте, тітко Раю, – сказала Ольга.

– Ну, нарешті! До президента простіше додзвонитися, ніж до тебе, – заявила Раїса.

– Що сталося, тітко Раю?

– Нічого не сталося. Я дзвоню попередити тебе, що до тебе сьогодні приїдуть Коля та Настя. З ними ще будуть діти: Віка – їй одинадцять років – і Микита – йому дев’ять.

– Не зрозуміла. Чого вони до мене приїдуть? – оторопіла Ольга.

– Так Кольку скоротили, їхню контору в район перевели, а більше для нього в селищі роботи немає. Ось вони й вирішили всією сім’єю переїхати в місто – там і Миколі, і Насті робота знайдеться.

– Квартиру спершу винаймуть, а потім, як влаштуються, будинок продадуть і куплять собі житло у місті, – пояснила Раїса.

– А я тут з якого боку? – Все ще нічого не розуміючи, запитала Ольга.

– Вони поживуть у тебе місяць-другий, доки не визначаться з роботою.

– А я що, когось до себе запрошувала? – поцікавилася дівчина.

– Ти чого, Олю, це ж рідня!

– А ступінь спорідненості не уточните? Ким мені припадають ці Коля та Настя? – знову запитала Ольга.

– Дивись: у нас із твоєю матір’ю є двоюрідний брат – Іван. Ти його навряд чи пам’ятаєш. Зараз він одружений із Людмилою – ти її теж не знаєш.

– А ось його першою дружиною була Наталя. І Коля – син Наталі, але не від Івана, а від її другого чоловіка – Федора. Зрозуміла?

– Нічого не зрозуміла і пускати до своєї квартири абсолютно чужих людей не збираюся, так їм і перекажіть, – сказала Ольга.

– Так вони вже поїхали. На першому автобусі. Усі речі з собою взяли – одних валіз чотири штуки, та ще й сумки. Напевно, десь за пів години в тебе будуть, – відповіла тітка.

– А ви зателефонуйте їм і попередьте, щоб одразу шукали собі притулок, бо моя квартира не готель!

– То куди ж вони подінуться з усім своїм барахлом? – Запитала Раїса.

– Не знаю, але точно не до мене! Я їм навіть двері не відчиню.

– Як це не відчиниш? На вулиці людей із дітьми залишиш? Зарозумілась ти, Ольго, після того, як купила у місті квартиру!

– Якби наша бабуся тобі свій будинок не залишила, у тебе і квартири зараз би не було! – обурилася Раїса.

– Дякую бабусі. Але грошей із продажу будинку вистачило лише на перший внесок, а мені за цю квартиру ще років із десять платити! Ви що – всі десять років до мене рідню надсилатимете?

– Так у тебе ж цілих дві кімнати! Совість май – прийми Миколу з сім’єю як належить!

– Тітко Раю, я вам ще раз повторюю – навіть двері не відчиню! Усе!

Ольга закінчила розмову, вийшла до передпокою та від’єднала дверний дзвінок. Потім одягла навушники й зайнялася своєю справою.

Проте за пів години їй довелося знову відірватися: навіть навушники не завадили почути, як у її двері хтось стукає.

Ольга вже знала, хто це, тож вирішила не відчиняти.

Стук на кілька хвилин припинився, за дверима почулися розмови, а потім знову почали стукати. Щоб не чути цих звуків, Ольга пішла у спальню, але сюди стукіт теж долинав, хоча не так голосно.

Однак, коли у двері почали гепати з такою силою, наче вирішили їх виламати, Ольга вийшла до передпокою. Вона почула голос сусідки, яка намагалася з’ясувати, що потрібно цим галасливим гостям.

– Ми приїхали до Ольги, будемо тут жити, – почувся чоловічий голос.

– Але ви вже майже десять хвилин барабаните у двері, а вам не відчиняють. Напевно, Ольги нема вдома, – сказала сусідка.

– Ні, вона вдома. Тітка Рая її попередила, що ми приїдемо. Вона має нас чекати, – сказав чоловік – очевидно, той самий Микола.

– Якби вона на вас чекала, то, напевно, вже відчинила б двері – гуркіт чути на весь під’їзд, – заперечила сусідка. – Якщо ви й далі барабанитимете, то я викличу поліцію.

– От і викликайте, поліції вона точно відчинить, – сказав Микола.

Ольга повернулася до кімнати. На столі вібрував телефон – знову дзвонила тітка Рая.

– Ти що – зовсім знахабніла? Люди на сходах стоять, а вона двері не відчиняє! Безсовісна! Та твоя мати з сорому згорить, коли дізнається про це! – кричала тітонька.

Ольга скинула дзвінок та набрала номер мами.

– Не пускай! – напоумила мама, коли почула всю історію. – Рая цього Миколу вже не вперше намагається до когось із міських родичів прилаштувати.

– Його мати – подруга Раїси. Ні Микола, ні його дружина зараз не працюють, сидять усією родиною на шиї у Наталії. Ось Рая і вирішила допомогти своїй подружці цього ярма позбутися.

– Минулого року вона так само їх до Володі в трикімнатну квартиру прилаштувала. Він повірив, що Микола з Настею шукатимуть роботу. А вони й не думали.

– Вовка їх майже два місяці годував-поїв власним коштом, а потім у його дружини нерви не витримали, і вона поперла всю родину.

– Повернулися вони назад до Наталі. Але, мабуть, тій вже зовсім нестерпно, ось Раїса й активізувалася.

– А звідки тітка Рая дізналася мою адресу? – Запитала Ольга.

– У мене на комоді завжди лежав аркуш з твоєю адресою та телефоном. Але я його щось давно не бачила. Мабуть, Раїса його й взяла, – припустила мама.

Поки Ольга розмовляла з мамою, у під’їзді з’явилася поліція, яку викликала сусідка. Довелося відчинити двері.

Побачивши це, Микола та Настя підхопили валізи та рушили до квартири. Але Ольга перегородила їм шлях.

Вивчивши документи всіх присутніх, співробітник поліції запитав Ольгу:

– Пані Ольго, ви знаєте цих людей?

– Ні. Я їх узагалі вперше бачу, – відповіла вона.

– Але цей чоловік стверджує, що він ваш родич.

– Може, і родич – якийсь далекий, але я з ним не знайома і в гості його не запрошувала. Я взагалі не знаю, звідки в нього моя адреса.

– Нам адресу дала тітка Рая – двоюрідна сестра твоєї матері. Вона сказала, що ми зможемо тут зупинитися, поки не знайдемо собі квартиру та роботу, – пояснив Микола.

– А чому вона не дала вам координати свого сина Віктора? – Запитала Ольга. – Я зараз напишу вам його телефон та адресу.

– Думаю, він вам не відмовить у притулку – у нього тут, у місті, двоповерховий котедж у приватному секторі.

За хвилину Ольга простягла Колі аркуш із блокнота, де було записано адресу Віктора.

Миколина сім’я, взявши свої валізи, пішла. Поліція теж пішла. Сусідка зникла у квартирі, а Ольга нарешті змогла продовжити своє заняття.

Але за годину її телефон знову розривався від дзвінків тітки Раї. Ольга не стала їй відповідати, й відправила її номер до чорного списку.

Це ж требу бути такою хитрою та нахабною? Уявивши картину заселення горе-родини до Віктора – Ольга почала реготати. За що боролися…

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях.