Наталя виходила з магазину з важкою сумкою продуктів у руках.

Вона перекладала її з однієї руки в іншу.

Назустріч їй ішла Тетяна, її подруга дитинства.

Так все життя вони і дружать, так і живуть в одному селі.

– Привіт, Наталко, ти що це таке важке носиш, а де твій Миколка? – ахнула подруга.

– Привіт, та він по гриби з Івановичем пішов, – сказала Наталя. – Повів його сусід, каже білі пішли. Ну а Миколу мого ти знаєш, любить він по лісу поблукати.

– Та знаю вже! Тільки й дай десь на природу піти… Не те що мій Олексій вилежується на дивані, доки не зжену його. Ох і лінивий мій, і де були мої очі, коли заміж виходила за нього? А пам’ятаєш моє весілля? Як ти мало не віддала мені ці твої сережки з бірюзою. Ти їх у житті не знімаєш, – сміялася Тетяна.

– Та-а-к, мої сережки мені дорогі, подарунок мами. Рано вона пішла, шкода. Завдяки Миколі вони при мені залишилися, – казала Наталя.

– Як Віра не намагалася завадити тобі зберегти сережки, нічого в неї не вийшло. До речі, давно про неї нічого не чути. Не знаєш, де і як вона? – запитувала Тетяна. – Мені якось розповідав Іван, ну мій сусід, бачив її десь у місті брудну і неохайну з якоюсь компанією. Гульбанила…

– Ні, нічого не знаю про неї і знати не хочу! – раптом зупинила подругу Наталя.

Тетяна застигла від здивування.

– Гаразд піду додому, – сказала Наталя.

Вона підняла з землі сумку.

– Цукор вдома закінчився ось і тягну, одразу більше закупила.

Потім з Миколою з’їздимо і купимо одразу мішок. Не люблю я за кожним кілограмом у магазин бігати. Люблю щоб вдома в запасі і сіль і цукор завжди були, та й все інше.

– Я знаю тебе, ти завжди запаслива і господарська, – усміхнулася Тетяна.

Розійшлися вони в різні боки, у кожної свої справи й турботи.

Наталя дійшла до хвіртки і присіла на лавку, поставивши поряд сумку.

Вона посміхнулася сама собі, згадавши, як Тетяна з нею посперечалася на сережки з бірюзою. Подружці вони дуже подобалися, дівчата в селі заздрили, коли мати подарувала Наталці ці золоті сережки з камінчиками, що залишилися у спадок від бабусі.

Наталя з Тетяною жили по сусідству і завжди дружили, іноді й ночували одна в одної, але бували й сварки між ними.

Ображалися одна на одну і навіть кілька днів не розмовляли. А винна в їхніх сварках була третя подружка Віра, вона чомусь завжди прагнула посварити дівчаток.

Подорослішавши, такою вона й залишилася сварливою жінкою, доки не поїхала з якимось чоловіком у відрядженням в місто, та так ні слуху і ні духу про неї.

Коли Наталя прийшла у восьмому класі до школи в нових сережках із бірюзою, дівчата всі по черзі розглядали їх.

– Які гарні, золоті так, Наталко? – запитувала Віра із заздрістю. – Загубиш же ж, рано тобі мати дала їх.

– Чому це загублю? Вони на застібках, – пояснювала подружка.

– Наталко, як вони пасують тобі, прямо до очей твоїх, гарні такі, – похвалила сережки Таня. – От мені б такі, але в моєї мами немає, а купити, це ж скільки вони коштують? Ні не купить вона мені, нас і так четверо у сім’ї. Ось коли вивчуся і зароблю, тоді, так! – сказала подружка.

Таня була гарненькою дівчинкою з модною стрижкою, доброю і стрункою, а Наталя відрізнялася – трохи повненька була.

Подорослішавши, вона соромилася своєї фігури.

Але Наталя все ж була гарна.

– Наталко, ну що ти така скромна, ти гарна, ну трохи повненька, тобі від цього зовсім не гірше! – постійно заспокоювала її Таня.

Зате Віра, навпаки, казала, що вона повна, сама вона теж була стрункою. Вона спеціально засмучувала подружку.