Ну й іди! – зиркнула холодним поглядом Надя. – Як уже не потрібна я тобі, то не триматиму! – Знову ти у своїй манері, та з тобою просто не можна говорити, – відповів Степан, знизуючи плечима. – Я йду не через те, що ти «не потрібна», а через те, що життя з тобою у нас ніяк не складається. – Не складається? А то нічого, що ми срібне весілля відсвяткували? Дочку виростили, а ти подумав, що ти ти внуку своєму скажеш – куди подівся дідусь. – Я і справді так більше не можу, а життя у мене одне, – спробував виправдатися Степан. – Яке ж то життя, Степане? Зранку до ночі – город, худоба, внук, бо Танька знов на роботі… І ти мені заявляєш: “Я йду”

– Ну й іди! – зиркнула холодним поглядом Надя. – Як уже остогидла я тобі, то не триматиму!

– Знову ти у своїй манері, та з тобою просто не можна говорити, – відповів Степан, знизуючи плечима. – Я йду не через те, що ти «остогидла», а через те, що життя з тобою у нас ніяк не складається.

– Не складається? А то нічого, що ми срібне весілля відсвяткували? Дочку виростили, а ти подумав, що ти ти внуку своєму скажеш – куди подівся дідусь.

– Я і справді так більше не можу, а життя у мене одне, – спробував виправдатися Степан.

Надя схлипнула.

– Яке ж то життя, Степане? Зранку до ночі – город, худоба, внук, бо Танька знов на роботі… І ти мені заявляєш: “Я йду”.

– Бо ти хочеш, щоб було все на твій лад! Я ніхто в цій хаті! Тільки грошей подай, і мовчи!

Степан зібрав речі мовчки. Надя сиділа за столом і дивилась у стіну. Він вийшов, навіть не попрощався з онуком.

Минуло три дні. Чотири. Потім тиждень. Надя не розповідала нікому. Сусідка Галя сама все побачила, коли приходила по дріжджі:

– Надю, а твого щось давно не видно.

– Поїхав до сестри в Хмельницький. Каже, провітритись треба, – відмахнулася Надя.

– Таки серйозно цього разу?

– Та хто зна. Це не вперше, ти ж знаєш, що як тільки йому щось не так, відразу до сестри тікає. Уже сам дід, а поводиться як хлопчисько. Але якось не так мені на серці…

Надя жила далі. У неї й без Степана клопотів вистачало: рання капуста, хворі ноги, внук на її руках, бо дочка Таня постійно на зміні в місті.

Увечері в хаті було тихо. Вночі спати не могла. Все думала: “А може я справді не дала йому тепла? А може він там щасливіший?”

Місяць потому Надя поверталась з базару — продавала кріп і зелену цибулю. І тут, біля хвіртки, побачила його. Стоїть. В руках – хлібина і пляшка олії.

– Привіт, – привітався тихо.

– Привіт, – відповіла ще тихіше.

– Я до Галі заходив. Вона сказала, що ти сама пораєшся. Прийшов спитати, може, треба щось…

– А ти не питав, коли йшов, що мені треба.

– Надю… Я не за тим. Я не жив у сестри. Був у друга в райцентрі. Спав у нього в літній кухні. Робив на будові. І не мав спокою. Бо все одно думав про тебе.

– А хто ж тебе просив думати?

– Ніхто. Але ти ж знаєш – я і без тебе нікуди.

– А зі мною – терпиш.

– Така ти в мене… з перцем. Але то все не головне. Головне, що я тут.

Вони мовчки зайшли у двір. Коза блеяла з голоду, кури греблись біля порогу. Надя поставила чайник на плиту.

– Чаю хочеш?

– Дуже.

– Без цукру, як завжди?

– Ага.

За чаєм він розповідав, як було в райцентрі.

– Там самотньо. Увечері сидиш і думаєш: кому ти там треба? А тут… коза, внук, твій крик. Але воно все – таке рідне.

– Та в мене теж не пісня була. Я ж думаю: вік уже не той, щоб ображатись по-дитячому. А сама – все гризусь.

– Я не правий, Надю. Я ті слова… так, погарячкував. Я ж теж не залізний.

Наступного ранку він уже чистив хлів. Заганяв курей. Посапував грядки. Надя мовчки дивилась з веранди. А потім підійшла й сказала:

– Тримай.

– Що це?

– Сорочка твоя. Прала, думала, може, ще згодиться.

Він усміхнувся.

– Я ж казав – нікуди не дінуся. Ми ж, Надю, як та пара чобіт – по одному не носять.

– Еге ж… Але як натирають, то хочеться босою піти.

Вони засміялись обоє.

Минув тиждень. У хаті знову пахло супом, а не мовчанкою. Внук радів, що дід знову вдома – бо той показував йому, як робити машинку з фанери.

– Діду, а ти надовго? – спитав малий одного вечора.

– Назавжди, – сказав Степан і глянув на Надю.

– Якщо бабуся дозволить, – додав тихіше.

– А бабуся скаже, що вже не хоче обідати сама, – відповіла Надя, витираючи руки об фартух.

Увечері, коли сіли разом на лавці, Степан взяв її руку.

– Я знаю, що не все зміниться відразу. Але я хочу, щоб ти знала: я не шукав іншого життя. Я шукав тебе, але без сварок.

– А я тебе не тримала силою. Але серце моє завжди чекало.

Вони мовчки дивились, як сонце опускається за городом.

І того разу Степан більше не пішов. Бо зрозуміли, нарешті, обоє, що у них є все для щастя.