Віра вийшла заміж за місцевого хлопця. Жили окремо, але не склалося в них. Прожили всього близько трьох років, правда дітей не було, і розійшлася Віра з чоловіком. Поки Віра жила з чоловіком, посватався до її матері Фаїни Захар. Дочка із зятем порадили їй вийти за нього. Захар був непоганим чоловіком. Прожили вони сім років. Якось лягла Фаїна у лікарню. – Мамо, не хвилюйся, я тут подивлюся за господарством, – пообіцяла Віра. І подивилася. Фаїна приїхала додому, а в хаті все змінилося. Захар невдоволено зустрів її: – Чого так рано виписали? Віра теж скоса поглядала на матір. А потім Фаїна все зрозуміла
– Мамо Фая, ти як тут? Ми ось з Антоном проходили повз, йдемо з магазину, вирішили зайти, дещо й тобі купили, – обіймала Юля свою не рідну матір.
Вони так вирішили вдвох, що Фаїна та Юля будуть себе вважати мамою та дочкою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше шістдесят шість років. Життя її було не дуже щасливим, багато проблем і неприємностей було в її житті. Все довелося пережити.
Але тринадцять років тому Бог винагородив її, зʼявилася в неї Юля. Просто одного разу постукала до неї в хату, Фаїна відчинила. Перед нею стояла молода жінка, брудна, нещасна. Швидко запросила її в дім.
– Заходь, люба, заходь, – жінка озиралася на всі боки. – Не бійся, я сама живу, так сталося. – Що з тобою, люба, – питала вона, допомагаючи зняти старе пальто.
На подвір’ї стояла осінь, вона видалася сира.
– Як твоє ім’я? – Запитала вона, – я – Фаїна Степанівна, можна тіткою Фаєю називати, так навіть краще.
– Юля, – тихо промовила молода жінка і схлипнула, а потім і заплакала.
– Поплач, люба, поплач, легше стане, – примовляла Фаїна, погладжуючи її по волоссю.
Вона пригостила її гарячим чаєм, правда від їжі вона поки що відмовилася.
Розпитувати не стала, вичікувала, розуміла, сама розповість. Минуло трохи часу, відігрілася Юля.
– Дякую, тітко Фаю, дякую. Я дуже змерзла, не знаю, скільки пройшла пішки, але йшла весь день. Це яке село, темно вже я нічого не зрозуміла? Просто не могла вже від утоми, от і постукала до вас.
– Це Зеленівка, село наше велике, а ти звідки?
– Ми з чоловіком жили в райцентрі, та ми й одружені близько двох років. Коли зустрічалися, начебто було все нормально, а стали разом жити, отоді й проявився його характер.
Дуже до мене сварився. Я хотіла народити дитину, а він сказав, що йому ніхто не потрібний. Дітей він не любив. Але так сталося, що я завагітніла, і ось повідомила його.
А він почав сваритися. Схопила пальто з вішалки і шапку, добре хоч чоботи встигла надіти, він мабуть не думав, що я піду. А йти мені нікуди, я сама сирота. Я боюся його, от і йшла. Де дорогою, а де біля лісу, боялася, щоб він не наздогнав. Потім побачила ґрунтову дорогу і звернула, потрапила сюди.
– Так, дочко, ну й натерпілася ти. Ну нічого, аби з дитиною було все нормально. А якщо хочеш, залишайся в мене назавжди, я сама живу… так уже вийшло, – важко зітхнула Фаїна.
З того часу і прижилася Юля в неї, а потім народився син, Антон. Фаїна допомагала з дитиною. Вважала його за онука, а Юлю за дочку. Юля теж ставилася до неї, як до матері, якось вони домовилися:
– Тітка Фаю, а можна я тебе називатиму, мамою, адже Антон називає тебе бабусею.
– Звісно, доню, я ж тебе називаю донькою, і навіть уже вважаю, що ви мої рідні.
– Ага, мама Фая і я так вважаю.
Так і жили разом. Юля влаштувалася на роботу, розносила пошту, хоч і мала освіту технолога, але куди тут у селі. Антон підростав, Фаїна доглядала за ним.
– Фаю, а твоя Юля молодець, шаноблива, прижилася тут у нас, і Антон теж вихований, – казали їй односельчанки в магазині. – Ось пощастило тобі. Рідна дочка тебе покинула, а ось бач, Бог тобі дав Юлю… Мабуть не дуже ти грішна перед Богом.
– Та я теж дякую Господу за те, що направив до мене Юлю того вечора. Ми з нею, як два самотні метелики в ночі, притяглися і дуже прив’язалися один до одного. Я одна, і вона теж. А вдвох ми самотності не відчуваємо, вірніше втрьох. Антон нам нудьгувати не дає.
У цьому селі жив Максим, він і придивився до Юлі, дуже вона йому подобалася своєю скромністю та ввічливістю. А те, що має сина, це для нього не проблема, він дітей усіх любить. Поки нема своїх, якось не пощастило йому, розійшовся зі своєю Тетяною, не хотіла народжувати, поїхала вона до себе в село, там тепер веде розгульне життя. А він після неї довго не міг одружитися. Не лежала душа ні до кого, а раптом з’явилася Юля. Довго придивлявся, таки не місцева, прийшла. Хто знає, що в неї на думці.
Але зробив пропозицію Максим їй. Юля, звичайно, спочатку сумнівалася, але Фаїна порадила:
– Виходь за Максима, хороший мужик, а те, що не пощастило з дружиною, так і тобі теж. От і будете жити в коханні та згоді. Антона любитиме, як свого.
– Мамо Фая, а ти знову будеш одна?
– Ой, ну що ти Юля, Максим через два будинки від нас живе, от і будемо з тобою в сусідах. Не хвилюйся, і не відмовляй йому.
Так і одружилися Юлія з Максимом. До сина чоловік ставився тепло, а потім ще й доньку народили. Фаїна живе одна, але вони їй у всьому допомагають, Максим до неї добре ставиться і вважає своєю тещею. Вона радіє, що на старості не залишиться самотньою. Адже було раніше по–іншому…
Колись давно вийшла заміж Фая в сусіднє село за Аркадія, як вона думала з любові. Народила дочку Віру. Спочатку начебто нормально жили зі свекрухою в будинку.
Свекруха прийняла невістку, не було жодних проблем та недомовок. Фая завжди прислухалася до неї, так її навчила мати, що свекруху треба поважати.
Але Аркадій почав часто приходити в роботи веседим, а потім і зовсім затримувався допізна.
– Де тебе носить, – сварилася його мати. – Дружина з донькою не сплять, чекають, а ти… такий–сякий.
Але він посилався на те, що багато роботи, а потім не міг відмовити мужикам посидіти. Але в селі довго не приховується нічого і донесли матері Аркадія та Фаї, що зраджує він дружині з Тамаркою, всім відомою в селі. Вдома була сварка, він начебто обіцяв, що такого більше не буде. Але одна справа обіцяти…
Фаїна хотіла розлучитися і поїхати до матері в село, але свекруха вмовляла:
– Не поспішай, Фаю, не поспішай. Втекти від нього завжди встигнеш, але може Вірочка підросте, розсудливим він стане, потерпи. Батько його такий самий був, та Бог забрав його рано.
Але далі нічого хорошого не було. Довелося піти до матері з донькою у сусіднє село. Батька вже не було, рано пішов, правда й мати слаба була, ледве ходила по хаті. Вона навіть зраділа, що Фая повернулася додому. Допомога буде. Важко було Фаїні, працювала, зарплата була невелика, невдовзі пішла мати. Залишилися з донькою вдвох.
Час минав. Вірі вже вісімнадцять років, вийшла заміж за місцевого хлопця. Жили окремо, але не склалося в них. Прожили всього близько трьох років, правда дітей не було, розійшлася Віра з чоловіком.
Поки Віра жила з чоловіком, посватався до Фаїни Захар, їй тоді було тридцять вісім років, симпатична. Дочка із зятем порадили їй вийти за нього. Захар був непоганим чоловіком, не гульбанив. Але потім дочка з чоловіком розлучилася і повернулася додому.
Захар із Фаїною прожили сім років. Якось поклали її до лікарні в райцентр, прихопило щось із серцем.
– Мамо, не хвилюйся, спокійно лікуйся, я тут гляну за господарством. Все буде нормально, – обіцяла Віра.
І глянула. Фаїна лежала у лікарні десять днів, потім виписали. Приїхала додому, а в хаті все змінилося. Захар невдоволено зустрів її:
– Чого так рано виписали? Не встигла лягти до лікарні, вже вдома, значить, не слаба.
Віра теж косо поглядала на матір, сварилася з кожної дрібниці. Спочатку не доходило до Фаїни, поки сама на власні очі не переконалася, як її чоловік Захар і дочка міцно обіймалися та цілувалися на веранді. Все стало на свої місця. Дуже було їй важко. Вона навіть не могла таке подумати, а не те що побачити на власні очі. Та ще й сусідка сказала:
– Фаю, мені здається у них шури–мури.
Опам’ятавшись, вирішила все розставити по місцях і коли ввечері зібралися на вечерю, вона сказала:
– Дочко, як ти могла? Ну гаразд Захаре мужик, йому може бути і все одно, а ти – моя дочка, допустила таке.
– А що тут такого? Тебе не було вдома, ну я замінила тебе, – нахабно заявила Віра, дивлячись у вічі матері та посміхаючись.
Захар теж повівся нахабно і ні в чому не виправдовувався.
– Значить так, сьогодні переночуєте, а завтра йдіть на всі чотири сторони, – рішуче сказала Фаїна.
– І куди ми підемо, це теж мій будинок, – заявила дочка.
– А куди хочете, у тебе є мужик тепер Захар, ось хай і думає. Це ваші проблеми.
Наступного дня Захар із Вірою зібрали деякі речі і пішли. А куди Фаїна навіть не цікавилася.
За рік з’явився Захар і попросився назад.
– Вибач мені, Фаїно, пробач. Візьми назад. Виставив я твою дочку з дому, мужиків почала приводити, і сама йти.
– Назад не прийму, навіть і не проси, – відповіла Фаїна і зачинила перед ним двері.
Віра так і не приїжджала до матері. Якось сусідка зустріла її у райцентрі.
– Віро, ти чого до матері на очі не показуєшся, одна вона.
– А навіщо мені вона? Мені і без неї добре живеться, маю мужиків, вони мене годують і одягають. А з матері, що взяти. Нехай живе та про мене забуде. Нема в мене матері. Так і передай їй там у селі.
– Віро, і Бога навіть не боїшся, не пробачить він тобі, що зреклася своєї матері, – тільки й сказала сусідка, а та засміялася.
Передала вона Фаїні, але та й не чекала нічого доброго від своєї дочки.
– Бог їй суддя, – тільки й відповіла, витираючи сльози.
А потім до неї прийшла Юля і вона ожила. Знову щастям наповнилася хата. Ну, а тепер у неї є дочка й онук, і зять, так і живе поряд зі своїми. Хоч і чужі, але вже свої, рідні…