Ганна набрала номер свого коханого Стаса. – Привіт, Стасе, – сказала вона у слухавку. – У мене тимчасові труднощі з грошима й роботою. Я зважилася прийняти твою пропозицію пожити разом. Заїдь за мною, а я поки що зберу речі… Ганна коротко змалювала свою життєву ситуацію, в повній впевненості, що Стас за нею примчить… Але той відповів не відразу. Ганні почулося, що поряд із ним пролунав жіночий голос. Вона жартома перепитала: – Ти що, не один? Ганна вирішила, що їй просто почулося, або це по телевізору йде якась мелодрама про кохання. Але Стас відповів зовсім не те, що вона очікувала…
Ганна набрала номер свого коханого Стаса. – Привіт, Стасе, – сказала вона у слухавку. – У мене тимчасові труднощі з грошима й роботою. Я зважилася прийняти твою пропозицію пожити разом. Заїдь за мною, а я поки що зберу речі… Ганна коротко змалювала свою життєву ситуацію, в повній впевненості, що Стас за нею примчить… Але той відповів не відразу. Ганні почулося, що поряд із ним пролунав жіночий голос. Вона жартома перепитала: – Ти що, не один? Ганна вирішила, що їй просто почулося, або це по телевізору йде якась мелодрама про кохання. Але Стас відповів зовсім не те, що вона очікувала…
Ганна знала, що дід її спосіб життя засуджує, і це дратувало.
Він бурчав про шалені гроші, які вона витрачає на одяг та ресторани, про несерйозну роботу в якійсь інтернет–конторі, і про життя в борг, яке він вважав вірним шляхом до злиднів.
Ганна огризалася у відповідь, доводячи, що вона сама коваль свого щастя, що світ змінився, і що він, дідусь, нічого не розуміє.
Тому, коли її ретельно збудований світ почав валитись, як пісочний замок, Ганна відчувала не тільки страх і розпач, а й сором і образу за себе, що їй не вдалося довести свою правоту. Спочатку розвалилася їхня фірма. Обіцянки золотих гір виявилися мильною бульбашкою, а пошуки нової роботи з порівнянним окладом були просто безнадійним заняттям.
Довелося продати дорогу машину, символ її успіху, за яку Ганна не виплатила кредит. Банк забрав її без жалю, залишивши Ганну з гірким присмаком поразки та зростаючим боргом.
А потім, на завершення, надійшла звістка від господині квартири – оренда підвищується. Ганна розуміла, що не потягне таку оренду, і тут же зателефонувала Стасові, вони вже місяць зустрічалися майже щодня.
До цього Стас не раз пропонував їй переїхати до нього і спробувати пожити разом, натякаючи на те, що потім вони одружаться.
Вони мали схожі погляди життя, він легко заробляв і легко витрачав. І захоплювався, як Ганна вміє правильно жити.
– Привіт, Стасе, у мене тимчасові труднощі, і я зважилася прийняти твою пропозицію, заїдь за мною, а я поки що речі зберу.
І Ганна коротко змалювала свою життєву ситуацію, в повній впевненості, що Стас відразу за нею примчить.
Він відповів не відразу, і Ганні почулося, що поряд із ним пролунав жіночий голос. Вона жартома перепитала:
– Ти що, не один?
Вирішивши, що їй просто почулося, або це по телевізору йде якась мелодрама, вони іноді любили разом дивитися про кохання.
Але Стас відповів зовсім не те, що вона чекала.
– Слухай, я тут щось… Занедужав, давай може через пару днів, гаразд?
І він явно затис рукою слухавку, але Ганна точно почула сміх і жіночий голос, який щось говорив.
Вона припинила свій дзвінок, зі Стасом все стало ясно… І подумала ж була, що нарешті в неї є поруч людина, яка її підтримає в скрутну хвилину…
Додому до мами повертатись було неможливо.
Вона нещодавно одружилася з Владом, чоловіком, якого Ганна бачила всього кілька разів, але знала, що мама з ним щаслива. Не хотілося їй заважати і вносити розлад у їхнє нове життя, мама так довго була одна.
Залишалася квартира бабусі та діда, де Ганна провела своє дитинство. Коли вони з мамою жили вдвох, дід та бабуся її забирали з садка і на вихідні. А потім і на канікули до закінчення школи.
Її тісна кімнатка, зі шпалерами в квіточку, які здавались їй зараз задушливими, як дитяча сукня, з якої вона давно виросла. І в яку вона поклялася ніколи не повертатися.
Образливе бурчання діда, яке вона так незлюбила, і мовчазний осуд бабусі, який турбував навіть сильніше.
Але іншого варіанта більше не було.
І Ганна, з важким серцем та сумкою в руках, зібравши свої речі, поїхала до бабусі та діда.
Вона йшла пішки від автобусної зупинки, намагаючись не дивитися на всі боки, щоб ніхто зі знайомих не побачив її в такому вигляді.
– Ти сьогодні без машини? – Здивувався дід, побачивши її з балкона.
Його голос звучав як завжди, з відтінком невдоволення та здивування.
– Так, – коротко відповіла вона, намагаючись приховати поганий настрій.
– Чи продала? – не вгавав дід, і Ганна відчула, як підступають сльози.
– Ну так, продала, тепер напевно ти радітимеш, що в мене нічого не вийшло? – повторила вона.
Але дід мовчав.
Ганна очікувала, що зараз знову розпочнеться лекція про те, що вона сама винна, що треба було думати головою, а не жити одним днем, але дід мовчав.
Та в очах у бабусі, яка вийшла, Ганна побачила не осуд, а співчуття.
– Проходь, Ганнусю, – тихо сказала бабуся, пропускаючи її в квартиру. – Я якраз пиріг спекла.
Ганна зайшла у квартиру, у цей маленький, мов пропахлий бабусиними парфумами і яблучними пирогами світ, який вона завжди мріяла покинути. І раптом, вперше за останній час, відчула себе не такою вже й самотньою.
Ганна пройшла у свою кімнату, а там все було так само, як вона пам’ятала – шпалери в дрібну квіточку, старий письмовий стіл, завалений книгами, і плюшевий заєць, який сидить на дивані, і, здавалося, дивився на неї з докором, мовляв, чому ти мене кинула…
Дід зайшов у кімнату, спираючись на свою паличку. Він оглянув її, немов оцінюючи,
– Ну що, Ганнусю, доліталася?
Ганна аж здригнулася, чекаючи продовження, дід, схоже, знову зібрався бурчати і її осуджувати. Але дід мовчав, тільки підійшов до вікна і подивився на вулицю.
– Знаєш, – сказав він, помовчавши. – Я завжди вважав, що ти неправильно живеш. Занадто багато ти хотіла відразу і була надто легковажна. Але я ніколи не хотів, щоб з тобою сталося щось недобре.
Ганна підвела голову.
Якщо чесно, вона не очікувала почути від діда такі слова.
– Дідусю, я знаю, – прошепотіла вона.
– Знаєш? – Дід різко обернувся до неї. – Тоді чому ти ніколи не слухала мене? Хоча, що я знову бурчу, адже ти вже зовсім майже доросла!
Ганна опустила очі.
– Пробач, я думала, що ти нічого не розумієш, що ти живеш у минулому.
– Можливо, і так, щось я не розумію, – несподівано погодився дід, – Але в минулому є речі, які не втрачають своєї цінності – чесність, працьовитість та вміння бути щасливим, задовольняючись малим. Ми з бабусею прожили велике життя, особливо багатств не нажили, але й досі щасливі разом. Тому що не дозволили ніяким обставинам посварити нас, навіть коли жили бідно! Ось це, я вважаю, і була найголовніша перевірка нашого кохання, як гадаєш?
– Не знаю, може ти й маєш рацію, – Ганна згадала Стаса, а дід здивувався, вперше внучка його почула, а не стала заперечувати те, що він казав.
Він підійшов до неї і простягнув руку.
– Гаразд, досить Ганнусю журитися. Що зроблено, те зроблено, а тепер треба думати, як далі жити. Кімната в тебе є і вона на тебе чекала, все як було, навіть твої шкільні щоденники. З роботою подумаємо, а машина моя он, під вікном стоїть. Я на ній уже не їжджу, старий став, забирай! Тож ти не все втратила, у тебе є сім’я, у тебе є я й бабуся.
Ганна підійшла до вікна – біля під’їзду стояла дідівська старезна Таврія, один сміх. Але ображати діда їй не хотілося, треба ж, раніше вона б пирхнула зневажливо, а тепер просто сказала:
– Діду, дякую тобі велике!
Дід задоволено усміхнувся.
– Ну що ж, Ганнусю, з машиною треба б на сервіс з’їздити, я скажу до кого, а взагалі – приймай господарство, бабуся теж уже не така молода. А ми з тобою завтра підемо на одну фірму, там у мене знайома працює, подивимося, які там вакансії. Ну, не на шалені гроші звичайно, просто нормальна робота, а потім видно буде…
Ганна посміхнулася, згадалося, як дід і раніше, хоч і бурчав, а взагалі завжди її підтримував.
– Добре, звичайно, підемо, – сказала вона.
Тут і бабуся покликала всіх на кухню, на столі стояли дві чашки чаю та тарілка з пирогом.
– Досить розмов, – сказала бабуся. – Ну но поїж, а то зовсім схудла!
І Ганні знову зовсім не хотілося сперечатися, вона взяла шматок пирога, теплий і смачний, як у дитинстві, і відчула, як по тілу розливається тепло та спокій.
– Дякую, бабусю, – сказала вона.
А бабуся посміхнулася, – їж, їж, і не переживай, все буде добре.
Ганна подивилася на діда й бабусю, вони були вже старі, але в їхніх очах вона побачила лише любов та підтримку, давно на неї ніхто так не дивився, з любовʼю…
На ранок Ганна з дідом пішла влаштовуватися на роботу.
Ну а потім дід втомився і вдома залишився, Ганна ж сіла за кермо, завела двигун і на неї нахлинули спогади…
Як вона майже постійно жила у діда й бабусі і в дванадцять років дід посадив її вперше за кермо, бачив, як внучці хочеться водити машину. Він тренував Ганну на лузі біля річки, там багато хто тоді катався зі своїми дітьми.
Машина завелася з півоберту, тихо забурчала, і Ганна ніби в дитинство поринула, так їй стало добре. Дивно, і чому дідусь сказав на сервіс їхати, схоже машина на ходу і з нею все гаразд…
В автосервісі пахло маслом і бензином. Ганна невпевнено підійшла до майстра, пояснила ситуацію. І тут він підвів голову,
– Ганнусю? Не може бути!
То був Роман.
Той самий Роман, котрий у школі тягав за нею портфель і писав любовні записки. Він зовсім не змінився, тільки став ширшим у плечах і погляд його став впевненішим.
– Ти все така сама, тільки гарніша стала, – посміхнувся він, і додав: – Ти що, на механіці вмієш їздити? Я завжди знав, що ти найдивовижніша дівчина на світі!
Ромко оглянув машину і виніс вердикт:
– Роботи тут багато, ну та гаразд, впораємося.
І Ганна майже місяць їздила у сервіс, спостерігаючи, як Роман порається над її машиною. Він робив їй величезні знижки, пояснюючи, що це їхній невеликий сімейний бізнес із братом. А після роботи він заїжджав за нею, і вони гуляли рідним містечком, їли морозиво у вуличних кафе, згадували шкільні роки.
Ганна дивувалася, як легко та спокійно їй із Романом. Він не питав про її невдачі, не засуджував її амбіції. Він просто був поруч, підтримував і смішив, як і раніше.
А хитра дідусева машина продовжувала видавати поломки. То карбюратор, то зчеплення, то ще щось.
Ромко з усмішкою лагодив її, принагідно розповідаючи Ганні про свої плани, про мрію на квартиру заробити, і про те, як він завжди пам’ятав про неї.
Одного разу, коли Ромко закінчив черговий ремонт, він витер руки і подивився Ганні в очі.
– Ганно, я знаю, це може здатися шаленим, але я люблю тебе з тих пір, як ти вперше прийшла до нашого класу. Виходь за мене заміж?
Ганна застигла від його слів. Вона дивилася на Романа, на його щирі, люблячі очі, і розуміла, що весь цей час шукала щастя зовсім не там, де думала. Не в блиску вогнів великого міста, не в дорогих машинах та успішній кар’єрі. Щастя було тут, поруч, у тихому містечку, у теплій квартирі діда та бабусі і… у надійних руках Романа.
Він обійняв її міцно–міцно, і Ганна відчула, як усі її страхи та сумніви розчиняються в цих обіймах.
Весілля було простим, але дуже душевним. У старенькій квартирі діда та бабусі зібралися всі рідні та друзі. Ганна в простій білій сукні, Ромко в новому костюмі, сяючий від щастя. Дід крадькома витирав сльози, а бабуся наспівувала стару мелодійну пісню.
Після весілля вони так і залишилися поки що жити у квартирі діда та бабусі. Роман продовжував працювати в автосервісі з братом, а Ганна із задоволенням поринула у світ книг у бібліотеці.
А якось Ганна полізла в бардачок своєї машини, і раптом помітила якусь стару, пожовклу записку, явно давно написану. Розгорнувши її, Ганна впізнала про почерк діда:
«Ганно, якщо ти це читаєш, то ти повернулася додому. Не журись, внучечко. Все, що не робиться, все на краще. І пам’ятай, справжнє щастя не в грошах, а в любові та сім’ї. А Роман – хлопець добрий. Не проґав його…»
Ганна притиснула записку до грудей, мабуть, дід все знав наперед! І ця стара Таврія, і поломки, і Ромко… Все було частиною його мудрого плану, який він написав у своїй записці, і який здійснився.
Вона вилізла зі старенької дідівської машини, вдихнула свіже повітря і подивилася на небо.
Вперше за довгий час вона відчула себе по–справжньому щасливою.
Вона вдома. Вона кохана. І вона має все, що потрібно для щастя.
А все інше – додасться.
Тепер у її житті і справді все буде добре, вона не просто повернулася додому, вона повернулася до своєї долі…