– І навіщо тобі це? Чужу квартиру так вилизувати? Якби трапилася суперечка, тобі там нічого не світить
Генка повернувся додому з тюрми. Весь час він майже не розраховував, що молода дружина його дочекається – сім років його не було, термін не малий.
Перші два роки писала листи щотижня, освідчувалась у коханні та клялася, що обов’язково дочекається коханого. Він спочатку щиро вірив, що дружина і не подумає шукати іншого, як таке можливо? У них справжнісіньке кохання.
– Генка, Ми майже всі через це пройшли. Невже губитиме баба молода, гарна, свої роки найкращі?
Так і вийшло – дружина почала писати все рідше, а потім і зовсім припинила. Як себе не готував до цього, все ж таки було дуже тяжко, майже рік страждав, писав у порожнечу, без відповіді, благав потерпіти ще трохи, адже вона – його єдине світло в цьому світі.
Приїхала, не дивлячись у вічі, попросила написати згоду на розлучення і кинувши слідом “дякую”, з полегшенням втекла з його життя.
Образа пішла з роками, зрозумів її, пробачив і забув потихеньку. Зійшовся з Оленою, з приємною та милою жінкою трохи старшою за себе та синком восьми років, Вітею.
Як рідного сина вирощував хлопчика, жодного разу не згадав про те, що не свій. Вітя ріс хуліганистим, бешкетним, бувало ходив до школи Геннадій, вислуховував скарги вчителів, але там захищав його, мовляв, хлопчакам – сам бог велить бешкетувати.
Переїхавши до Олени, Гена вразився, наскільки була запущена квартира. Воно й не дивно – що може жінка одна, та ще й з дитиною?
Чи то на шпалери гроші витрачати, чи то на чоботи дитині. Взявся упорядковувати житло – змінив всю проводку, труби замінив.
Ремонт почав з Вітіної кімнати – повністю обдер старі шпалери та, як належить став заново тинькувати, шпаклювати. Продавши свою кімнату в гуртожитку, повністю змінив вікна у квартирі, а на гроші, що залишилися, прикупили добротні меблі у всі кімнати. Чоловіки, з ким працював на меблевій фабриці Генка, посміхалися.
– І навіщо тобі це? Чужу квартиру так вилизувати? Якби трапилася суперечка, тобі там нічого не світить.
– Ну як же, чужу? Я там живу, Олена, вважай, моя дружина. Та й Вітька, хай хуліган, уже як син мені, інших у мене нема й не буде.
Підлітком, Вітя почав лаятися – грубив, особливо вітчиму. Коли той намагався його приструнити, хлопець як із ланцюга зривався.
-Ти мені ніхто і не треба командувати тут!
Олена, завдяки м’якій і ласкавій вдачі, примудрялася зберігати поганий мир, втихомирювала своїх чоловіків і, часом, у їх сім’ї наступала справжня тиша та благодать. Геннадію було добре поруч із нею, легко, особливо вечорами, коли після роботи сідали удвох перед телевізором, пили чай, говорили відверто. Тим більше Вітя вже підріс і вечорами рідко був дома.
Коли Вітя привів дружину, гарну та добру Женю, Гена переживав, що буде тісно. Хоч і велика квартира, трикімнатна, а все ж таки молоді рідко уживаються з батьками.
Його побоювання виявилися марними – Женя, чимось схожа на Олену, ласкаво завершувала конфлікти на корені. А той, видно відчуваючи до неї теплі почуття, жваво просив вибачення і біг у найближчу крамничку за квітами для жінок або піним для вітчима.
-Все, все, я більше ні слівця! Ідемо, дядьку Гено, пінного з рибкою скуштуємо, а наші жінки нам чогось смачного приготують.
Зʼявився у Вітьки з Женею синок, Артем. Взяв Гена його на руки, аж розплакався – такий маленький, рідний. Прийшло таке солодке відчуття, що не дарма все це він затіяв, не чужий їм.
Підростав онучок і тільки за дідом Геною, як хвостик бігає, все як він хоче робити – і кран полагодити, і крісло пересунути, навіть у магазин за продуктами удвох ходять, як папужки-нерозлучники.
Правильно, татко з мамою на роботі, бабуся у справах уся, готує, прибирає. Все було як годиться, жили горя не знали, але Вітя почав вживати міцніші напої…
Запрошував друзів, колег просив Женю накривати на стіл, вітати гостей. Спочатку їй теж було до вподоби веселощі – друзі приходили з дружинами, посиденьки були галасливі, цікаві, що ще молодим треба?
Згодом компанія змінювалася, приходили вже не товариші, а просто бажаючі випити. Після напоїв Вітя ставав задиристим, злим – всім діставалося і Женьці, і Артему. Гена намагався приборкати пасинка.
-Вітька, досить водити сюди всіх підряд! Повеселилися та вистачить!
– Не треба мені вказувати! Я тут господар, а ти тут ніхто. Артемко! Це не наш дід, не треба виснути на ньому.
Лайки перетворювалися на скандали, доходило до бійок і часто, Женя викликала таксі, в чому є тікала куди очі дивляться. Одного дня не витримала, та пішла від чоловіка, прихопивши Артема.
Олена, мабуть, від стресу захворіла, згоріла за кілька місяців, пішла, не в змозі дивитися як єдиний син губить своє життя.
Гена довго сумував, лаявся з Вітькою, той зовсім йому життя не давав. Піти б, та куди в такому віці? Не жене, вже дякую.
Зовсім несила стало жити так. Артемка перестав приїжджати, Женя й тим паче.
“Воно і зрозуміло, хто я їм, не рідня. Женька, напевно, Артему так і сказала, мовляв, він не наш дідусь і нема чого роз’їжджатися”.
Сусідка Марія Михайлівна відвернула його від тяжких думок, постукала у двері.
-Геннадій Петрович, допоможи, заради бога! У мене там біда!
Жінка жила у дітей усю зиму – їхала до себе в село ранньою весною та поверталася з першими заморозками. Злякавшись, що могло статися такого страшного, біг сходами за прудкою жінкою, ледве встигав.
У голові малювалися неймовірні картини, на кшталт зруйнованої квартири, або того гірше – з онуками щось трапилося. Дорогою розумів, куди бігти викликати допомогу.
Виявилося, що все погано, але не настільки – вирішила приготувати до приходу дітей вечерю, діставала з полиці перець та сіль. Трохи сильніше потягла за дверцята, та й злетіла з петель, повисла, ось-ось звалиться.
Вона була так засмучена, що говорила мало не плачучи.
– Прийдуть діти, скажуть, мама замість того, щоб допомогти, влаштувала тут погром.
Полагодивши полку за п’ять хвилин, Гена допоміг зібрати з підлоги приправи, що розсипалися, і захотів трохи розрядити обстановку.
– Ти коли їдеш, Михайлівно?
-Та ось, вже збираюся душею. Зять із роботи відпроситься на два дні, якщо відпустять, цими вихідними хочу.
– А чого зятя турбувати? Давай я тебе на жигунці своєму відвезу? Не суперлюкс, звісно, але до села доїдемо. Мені все одно на вхідних справи, тільки з Вітькою лаятися.
– Та незручно, якось Геннадій. Що люди скажуть?
– Скажуть, що дівка до чоловіка в машину сіла та поїхала, ні сорому, ні совісті.
– Та ну, Геннадій Петрович!
***
У хаті у Михайлівни було, охайно, але вікна, що покосилися, і прогнили підлоги псували вигляд. Фарба з будинку облупилася, ґанок з’їхав так, що під сходинкою жив бездомний пес Барон.
Зрозуміло, чому жінка не залишається на зиму – тут замерзнеш з такою обстановкою. Жінка, вгадавши думки сусіда, засоромилася.
– За покійного чоловіка ще був тут порядок. Я б і не виїжджала звідси, коли хата була придатна. Думаєш добре мені у дітей жити, заважати їм у тісній квартирі? Вважай майже пів року там кукую. Весною, душа моя так і рветься сюди, сил немає, тому не хочеться, хоча діти словом жодного разу не дорікнули. Ти сьогодні залишайся, ночуй, дві дороги на день важко буде.
Вранці, перед від’їздом, узяв викрутку і трохи підтягнув двері, потім прилаштував кілька дощок до ґанку, щоб той остаточно не з’їхав, хоч би цього літа. Під стукіт молотка не почув, як ззаду підійшла Марія і щось сказала.
– Що кажеш, Михайлівно? Не чую. Зараз закінчу, поїду. Бо тут зовсім ступити страшно.
– Залишайся, кажу. Не їдь. Знаю, тобі там не солодко зовсім, та й мені самій тужливо.
– А що діти скажуть твої?
– Не засудять вже, думаю.
***
Закипіла робота – ґанок повністю розібрав, поставив новий. Сходив на тартак, купив дощок, змінив підлогу в лазні, потім почав потихеньку в будинку міняти.
Зібрав сусідів, домкратами звели будинок, законопатили щілини. Одну піч майже повністю переклав, побілив. Щодня фарбував, пиляв – за два місяці будинок став як новий, ладний весь, не впізнати.
Діти днями мали приїхати з міста. Гена з Марією хвилювалися, переживали, як підлітки. Жінка не знала, як повідомити їм новину, боялася, що не зрозуміють, чи засудять, а Гена був упевнений, що вони покажуть йому на двері та розсердяться, що вже стільки часу жив на, рахуй їх території.
З самого ранку готувалися, прибиралися, готували разом, топили лазню. Син Марії, Матвій приїхав з дітьми та дружиною, ближче до вечора — похмурий.
Витяг всі сумки та щось невдоволено сказав дружині. Та посміялася у відповідь і допомогла вибратися дітям із машини.
Зайшовши у двір, навіть не привітавшись із матір’ю, грізним тоном загув.
– Дядь Ген, ну ти зовсім нахабнів!
У Геннадія щось обірвалося всередині. Він подався було вперед, щоб обійняти цього величезного чоловіка, притиснутись до нього, відчути, як той обіймає його у відповідь.
Але завмер від його слів, раптом захотілося бігти тікати від сорому, образи, що його все життя шпиняють, як бездомного кота. Ніде він зиску не шукав, завжди хотів сім’ю, велику дружну сім’ю, щоб ось так збиратися разом, чекати в гості онуків, дітей, хай навіть не своїх, не рідних.
Виріс у дитбудинку, мріяв народити купу діточок, так хотів тепла, що йому не вистачало все життя. Не шкодував сил, здоров’я прикрашав те місце, де жив від щирого серця, від душі, сподіваючись, що саме тут йому будуть раді.
-Дядь Ген, чого завмер? Говорю нахабнів зовсім, одружився, затворником став. Женя з Артемкою приходили, шукали тебе, за свого дідуся переживали. Адресу дав ваш з мамкою, чекай на гостей днями, обіцялися приїхати, ближче до вихідних. Артем сказав на літо лишиться у вас.
У Геннадія відлягло. Він не вірив словам Матвія. У голові звучали слова – “Ваш. Ваша з мамкою адреса». Тепер серце було готове вистрибнути від радості”.
“Прийняли, отже, не будуть проти”
– Мамо, ви чого якісь дивні, немов нашкодили? Дай хоч обійму тебе. Чи будинок новий поставили? Ну мамо, тебе тепер узимку до міста не затягнеш!
Внучка Марії, дівчинка трьох років, підійшла до Геннадія та обняла його ногу.
– А Ви тепер що, наш дідусь?
Марія трохи зніяковіла, а її син зареготав грубим басом додав.
-Наш Він, наш!