Ксюша нічого не сказала батькам про те, що все знає. Але наступного дня почала шукати свою справжню маму

Вона репетирувала цю фразу всю дорогу. Вигадувала інші. Уявляла те, як мама кинеся її обіймати і неодмінно заплаче. Вона зовсім не злилася на неї – напевно, у мами була вагома причина, щоб залишити її в Дитячому будинку…

Про те, що вона прийомна, Ксюша дізналася випадково. Хоча все життя здогадувалася про щось подібне. Вона з самого дитинства не відчувала від батьків чогось… Незрозумілого чогось.

Вони були сірі, абсолютно безбарвні люди. Мама – окуліст, тато – інженер. Звичайна зразкова сім’я, де на вечерю смажені котлети і картопляне пюре, а на вихідних пиріг з яблуками. Кольоровий телевізор, стінка з кришталем. Ксюші було задушливо в цій квартирі. Ксюші завжди хотілося яскравих емоцій. Ну, щоб батьки хоча б посварили на неї для різноманітності. Вона приносила додому двійки, гуляла до темряви, але вони завжди були тихі й спокійні: мама зашивала порвані колготки, тато підігрівав вже холодну вечерю.

Ксюша втекла від них, коли їй ще й вісімнадцяти не було. Переїхала до першого-ліпшого хлопця. Вона вчилася в технікумі, він працював у тролейбусному депо. Жити не було за що, і раз на тиждень вона ходила до батьків по гроші.

Тато давав їй гроші, а мама – каструлю з котлетами і теплий пиріг у рушнику. Але тут у хлопця намічався день народження, а на подарунок грошей не було. І Ксюша вирішила зайти до батьків удень, коли їх немає вдома, щоб , так би мовити, взяти трохи грошей. Вона знала, що мама відкладає частину в синю жестяну банку.

У квартирі звично пахло котлетами і гороховим супом. Ксюша скривилася і пройшла до спальні батьків. Відкрила шафу, дістала з-під стопки постільної білизни жестяну коробку. Витягла звідти тисячну купюру і вже хотіла покласти коробку назад, але… Її увагу привернули якісь старі листівки і дивні документи. Вона засунула в них свій цікавий ніс і одразу все зрозуміла. Чомусь не здивувалася і не засмутилася. Навпаки – їй стало легше. Тепер зрозуміло, чому ці спокійні люди здаються їй такими чужими. А ось її справжня мама, напевно, яскрава особистість, яка вміє виражати свої емоції. І ім’я у неї яке – Карина Озарук!

Ксюша нічого не сказала батькам про те, що все знає. Але наступного дня почала шукати свою справжню маму. Здавалося, з таким ім’ям це буде просто, але ні – час ішов, а жодної Карини Озарук вона не могла знайти. Ксюша уявляла, що її мама – кароока красуня, яка народила її від таємного коханого, але батьків прогнали з дому, а його… ну точно щось сталося таке загадкове. Ну і всякі інші подібні історії.

Минуло два роки. З хлопцем вона розійшлася – їй набридли його причіпки. Але до батьків, які такими й не були, вона не повернулася. Орендувала кімнату – її зарплати перукаря на це вистачало. Прийомна мама весь час говорила, що Ксюші треба здобувати вищу освіту, але Ксюші це було не потрібно. Вона справді добре стригла і фарбувала волосся, до неї клієнтки записувалися за три місяці. Гроші Ксюша особливо не витрачала і складала в жестяну коробку, так само, як і прийомна мама. І коли вона зібрала потрібну суму, пішла до одного фахівця, відомого у місті.

Детектив був із вусами і виглядав дуже серйозним. Зовсім не схожий на тих, яких показують у фільмах. Але свою роботу він знав добре, і вже через чотири дні видав Ксюші адресу. Її мама тепер була Кариною Писарчук – мабуть, вийшла заміж. Жила вона на околиці міста в такій же хрущовці, як і її нерідні батьки. Працювала в супермаркеті касиром.

Спочатку Ксюша хотіла прийти прямо в супермаркет, щоб подивитися на неї, але потім подумала – як вона там при всіх скаже? Це буде недоречно і якось неправильно. Тому Ксюша поїхала до квартири, заздалегідь дізнавшись у детектива графік роботи, щоб застати маму вдома.

З радісним хвилюванням Ксюша натиснула на дзвінок. Вона сьогодні особливо ретельно нафарбувалася, вибрала найкрасивішу сукню, з тих, що мала… Нехай мама бачить, яка чудова донька в неї.

Двері відчинила звичайнісінька жінка з вицвілими бровами і  вибіленим жовтим волоссям. Трикотажний халат у горошок, у руках пульт від телевізора.

– Чого вам? – невдоволено запитала вона. – Якщо знову на дитячий майданчик збираєте, я здавати не буду!

– Добрий день, – розгублено промовила Ксюша. Усе пішло якось не так, як вона собі уявляла. – Ні, я не з цього питання…

– Купувати нічого не буду, – жінка мало не зачинила двері перед її носом, але Ксюша встигла зупинити її і швидко сказала:

– Вибачте, ви Карина Писарчук?

– Ну я, – з певним навіть викликом відповіла та.

– А я Ксюша, – вона широко всміхнулася, показуючи мамі, що зовсім її не засуджує і дуже рада зустрічі. Але в очах її мами читалося нерозуміння.

– Я ваша донька. Ксюша.

Ім’я їй прийомні батьки не змінювали, тож вона мала б зрозуміти. Так і сталося – в очах промайнуло здивування. Але ніхто не кинувся до неї зі сльозами радості, як Ксюша про це мріяла.

– Ну проходь, – неохоче промовила її мама.

Ксюша зайшла в тісний коридор, роззулася. Пройшли на кухню, мама поставила чайник.

– Як життя? Працюєш? – поцікавилася мама.

– Так, перукарем, – поспішила перервати незручне мовчання Ксюша і почала описувати свої заслуги в цій справі. На цьому розмова знову затихла. Пили слабкий чай із пакетиків, із холодильника мама дістала банку варення.

– Чоловік у тебе є? – запитала вона, критично оглядаючи новознайдену доньку.

– Ні, нещодавно розійшлася, – зізналася Ксюша.

Мама кивнула і зачерпнула з банки ложечкою велику полуницю. В іншій кімнаті бубнів телевізор, у квартирі пахло пральним порошком і котом. Той незабаром з’явився – зайшов на кухню, оглядаючи Ксюшу своїми зеленими очима.

Потім стрибнув до господині на коліна, та погладила його і сказала:

– Син притягнув, наче нам і так ротів мало. Ну що робити, не виганяти ж на вулицю.

Ксюша тільки зараз згадала, що детектив згадував – у мами двоє синів, одному 14 років, другому 9. Її брати. Вона планувала про них розпитати, але зараз чомусь перехотілося. Їй взагалі перехотілося бути в цьому домі і пити чай на цій кухні. Для годиться вона ще хвилин п’ять цідила чай, а потім підвелася і сказала, що їй пора на роботу.

– Ну, бувай, – на прощання сказала їй мама. Навіть не обняла.

Ноги самі понесли Ксюшу не в її орендовану кімнату, а в квартиру, де вона виросла. Добре, що сьогодні субота – вдома, напевно, пиріг з яблуками. Вона сіла в тролейбус і всю дорогу дивилася у вікно, не помічаючи, що комір її сукні поступово стає мокрим від сліз, що капають із вій

– Донечко, що сталося? – запитала мама своїм звичним безбарвним голосом.

Ксюша витерла обличчя і постояла пів години в під’їзді, щоб спало почервоніння, але, мабуть, обличчя все одно було промовистим. Дивно, але пирогом удома не пахло.

– Ти б сказала, що приїдеш, я б пиріг спекла, – наче почула її думки мама.

Вийшов тато, з газетою в руках – як завжди, розгадував кросворд.

– Я зараз за еклерами збігаю, – сказав він. – А ти поки суп розігрій, нагодуй доньку.

Ксюша пройшла на знайому кухню, дивилася, як мама порається біля плити. В очах знову стало мокро. Та тривожно обернулася, наче відчула це.

– Тебе хтось образив? – обережно запитала вона.

Ксюша підскочила, міцно обняла маму і сказала:

– Як же я тебе люблю, мамочко!

Та обережно погладила Ксюшу по волоссю, наче та була кришталевою статуеткою, і сказала:

– Ми тебе теж, люба! Будеш суп? Твій улюблений, із грибами…

Ксюша так і не сказала батькам, що знає правду. Вона повернулася в свою дитячу кімнату і прожила з ними ще три роки, поки не вийшла заміж за веселого Костика із сусіднього під’їзду. І з ним вона вже жила добре, не так, як із першим хлопцем. Тепер вона знала, що любов – це не гучні слова і пусті зізнання. Любов – це пам’ятати, що ти любиш еклери. І Костик пам’ятав про це, як і її тато.