– Донечко, дай мені хоч чверть буханця, а завтра віддам тобі гроші. У мене голова крутиться від голоду

– Прошу тебе, донечко, пожалій мене, — благала я. — Вже три дні не їла хліба, а грошей зовсім не залишилось.

По моїх щоках, вкритих дрібними зморшками, текли сльози. У руках я тримала лише сумку з порожніми пляшками.

– Як же так, — відповіли мені, — це ж хлібна ятка. Ми пляшки не приймаємо. Читати вмієш? Написано ж чітко: пляшки треба здавати в пункт прийому, а тоді отримувати гроші на хліб. Чого хочеш?

А я не знала, що пункт прийому працює лише до 12-ї години. Запізнилася. Ніколи раніше мені не доводилось збирати пляшки. Відчай охопив мене, і я пішла далі, не знаючи, де взяти гроші.

– Ну, — каже, — треба менше спати. Завтра зранку раніше здаси пляшки та приходь.

– Донечко, дай мені хоч чверть буханця, а завтра віддам тобі гроші. У мене голова крутиться від голоду.

Було видно, що літній жінці дуже соромно просити, але вона трималася гордо.

– Ні, — відповіла продавчиня, — я благодійністю не займаюся, сама ледь зводжу кінці з кінцями. Тут багато жебраків, не затримуй.

– Доброго дня, — звернулася продавчиня до чоловіка, що стояв біля ятки. — Ваш улюблений хлібчик привезли. Слойки з абрикосом свіжі, а з вишнею — вчорашні.

– Добрий день, — відповів чоловік, заглиблений у свої думки. — Мені б хліба з горіхами та сухофруктами. І шість слойок з вишнею.

– З абрикосом, — повторила продавчиня. — Тоді з абрикосом.

Чоловік задумливо дивився в бік, не помічаючи літню жінку, яка стояла неподалік і дивилася на нього.

З віконця ятки продавчиня простягнула чоловікові його покупки. Він витяг товстий гаманець і розрахувався крупною купюрою. Погляд чоловіка ковзнув по обличчю бабусі й зупинився на великій брошці, приколотій до її піджака.

Літня жінка зовсім не була схожа на жебрачку. Вона мала інтелігентний вигляд і горду поставу. Була вдягнена в старий, але охайний одяг.

Павло сів у свій автомобіль, поклав покупки на переднє сидіння й поїхав.

Поблизу знаходився офіс його компанії.

Коли він увійшов, його зустріла секретарка Марина.

— Павле Андрійовичу, ваша дружина просила передзвонити.

— Ой, Марино, що сталося? — занепокоївся він.

Павло Шатов був власником фірми з продажу побутової техніки. Він почав свій бізнес на початку 90-х. Завдяки своєму розуму й кмітливості компанія швидко зростала.

Офіс Павла знаходився на околиці міста. Він міг дозволити собі офіс у центрі, але не хотів витрачати гроші дарма.

Павло збудував гарний котедж, де жив із дружиною та двома синами.

Через два тижні він мав стати батьком утретє, тому дзвінок дружини його стривожив.

— Жанночко, що сталося? — спитав він.

— Пашо, нас викликають до школи. Артем знову побився з однокласником.

— Кохана, я не знаю, чи зможу піти. У мене дуже багато роботи. Я намагаюся домовитися з великим постачальником.

— Пашо, ти ж розумієш, мені важко буде йти.

— Ні-ні, тобі нікуди ходити не треба. Бережи себе. Я знайду час, обіцяю.

— Артем точно від мене отримає ременя, якщо не розуміє слів. Пробач, кохана. Мені треба працювати. Я затримаюсь, на вечерю не чекай.

— Ах, милий, тебе зовсім не буває вдома. Діти тебе не бачать, ти приходиш, коли вони вже сплять, йдеш, коли вони ще сплять. Я хвилююсь за тебе. Ти зовсім не відпочиваєш.

— Що поробиш, така робота. Я сподіваюся, що в такому режимі мені доведеться працювати не більше ніж тиждень, а потім усе владнається. А коли я буду в пологовому, з ким ми залишимо дітей?

— Я обов’язково щось придумаю. Не хвилюйся, ми наймемо няню.

— Але я не хочу залишати дітей на цілий день з незнайомою людиною.

— Жанночко, давай поговоримо пізніше. У мене зараз багато справ, і в тебе, мабуть, теж.

— Мені здається, що тобі байдуже до мене й наших дітей.

— Кохана, не говори так. Усе, що я роблю, — я роблю заради сім’ї — заради тебе, Артема, Кирила і нашої донечки, яка скоро з’явиться на світ.

— Пробач, мені не слід було так говорити. Мені дуже тебе бракує, я хочу бачити тебе частіше.

Павло засидівся в офісі допізна. Діти вже спали, а дружина чекала його у вітальні.

— Пробач мені, милий, я сьогодні наговорила зайвого.

— Все добре, тобі треба берегти себе, не варто було мене чекати. Ходімо на кухню, я розігрію тобі вечерю.

— Ні, дякую, я не голодна. Я замовляв їжу в офіс, до речі, привіз слойки з абрикосом. Вони чудові, ніде таких немає, як у тій хлібній ятці. А хлібець з горіхами та сухофруктами…

— Так, слойки гарні, а от хлібець цей нам з дітьми зовсім не сподобався.

Павло задумався, згадавши літню жінку, яку бачив біля ятки.

— Милий, іди лягай. Завтра ж знову ні світ ні зоря до офісу поїдеш. — Пашо, — намагалася розговорити його дружина. — Що з тобою? Скажи чесно, у тебе на фірмі проблеми?

— Ні, на фірмі все гаразд. Якщо вдасться домовитись з одним постачальником, усе буде краще не придумаєш.

— Ти дуже втомився, спиш на ходу.

— Ні, я намагаюсь згадати. Знаєш, сьогодні я бачив літню жінку біля хлібної ятки. Я був заглиблений у свої думки, тому не дослухався до розмови продавчині й бабусі. Лише зараз згадую уривки фраз, але це не головне. Обличчя тієї жінки здається мені знайомим, тільки ніяк не згадаю,хто вона. І та велика брошка на її піджаку…

Павло був людиною з добрим серцем, завжди готовим допомогти.

Літня жінка, яку він побачив біля хлібного кіоску, не виходила в нього з голови. Він дорікав собі, що не допоміг їй, коли вона цього потребувала. Найбільше його тривожило те, що обличчя цієї жінки здавалося йому знайомим, але він не міг згадати, де вони могли бачитися раніше.

Павло приїхав до офісу дуже рано і почав робити розрахунки, намагаючись вирішити кілька простих задач.

«Може, я не виспався або в мене проблеми з математикою», — усміхнувся він.

Раптом вигукнув: «Невже це Тамара Василівна?» — і згадав, що впізнав її по брошці та піджаку. Він не бачив її 17 років, і вона дуже змінилася.

Тамара Василівна була вчителькою математики, яку всі любили. Навіть батьки учнів зверталися до неї по пораду.

Вона вийшла заміж пізно, у 38 років. У неї народилася донька, але вона була слабкою й хворобливою. Дівчинки не стало, коли їй було всього три роки.

Після втрати доньки Тамара Василівна розійшлася з чоловіком.

Тамара Василівна ділилася своєю любов’ю зі своїми учнями.

Дитинство Павла було важким. Його виховувала бабуся, а батьки загинули, коли він був малим. Вони їхали на польові роботи й не впоралися з керуванням вантажівкою.

Паша був розумним і працьовитим хлопцем. Він розумів, що йому потрібно багато працювати, щоб досягти успіху в житті. Учителі хвалили його за наполегливість, а Тамара Василівна особливо його любила.

Паша часто бував у неї вдома, коли був підлітком. Вона жила в приватному будинку й завжди кликала його допомогти по господарству.

Тамара Василівна знала, що Паша живе з бабусею в бідності й не завжди може дозволити собі достатньо їжі. Вона кілька разів запрошувала його на обід, але він відмовлявся, соромлячись.

Тоді вона вирішила вдатися до хитрощів і запропонувала йому роботу. Роботи було небагато, але після неї на столі завжди чекав ситний обід.

А ще Тамара Василівна сама пекла хліб у печі. Вона пишалася тим, що отримала цю форму для випікання від своєї бабусі.

Хліб, який вона пекла, був м’яким і повітряним, і Паша казав, що смачнішого нічого не їв у житті.

– Ну, раз ти кажеш, що смачнішого немає, то маєш пригостити свою бабусю, — сказала Тамара Василівна й відрізала більше ніж половину хліба.

Павло так заглибився у спогади, що забув про роботу. Він навіть не почув, як до офісу зайшли працівники.

Він знав, що на місці будинку, де жила Тамара Василівна, тепер стоять багатоповерхівки. Тому вирішив звернутись до свого давнього приятеля з правоохоронних органів, щоб дізнатися її адресу. І вже за годину Павло знав, де мешкає його колишня вчителька.

Проте візит довелося відкласти на невизначений час — на роботі було багато справ.

Пізно ввечері, повернувшись додому, Павло розповів дружині про Тамару Василівну.

— Я подумав, адже Тамара Василівна — порядна й інтелігентна жінка. Ти ж хвилювалася, що нам нема з ким залишити дітей, коли ти будеш у лікарні. Давай запросимо її. Вона багато для мене зробила і дала чимало настанов перед дорослим життям. Можливо, я б і не досяг усього, що маю, без її слів. Я не можу залишити її в нужді, — сказав Павло.

— Звісно, милий, поїдь до неї й привези до нас. Нехай поживе у нас. Можливо, вона зможе втихомирити нашого старшого сина, щоб не бився в школі, — відповіла дружина.

— Ти не знаєш Тамару Василівну — вона має дар переконання, — усміхнувся Павло.

У них із дружиною було повне взаєморозуміння.

Трохи вільного часу з’явилося в Павла тільки в неділю. Він купив букет квітів і поїхав до своєї колишньої вчительки.

Павло з хвилюванням натиснув на дзвінок. Двері відчинила Тамара Василівна. Вона сильно змінилася: обличчя змарніло, очі втратили колір і блиск.

— Добрий день, Тамаро Василівно, я Павло Шатов. Ви, мабуть, мене не пам’ятаєте — я закінчив школу 17 років тому.

— Привіт, Пашо. Як же тебе не пам’ятати? Я впізнала тебе ще там, біля ятки.

— Вибачте, Тамаро Василівно, я не одразу вас впізнав. Був заглиблений у свої думки. А ви подумали, що я зніяковів?

Літня вчителька заплакала.

— Та що ви, я шукав вас і дуже радий, що знайшов.

Павло ніяково простягнув букет квітів.

— Дякую. Востаннє мені дарували квіти на 1 вересня чотири роки тому. Відпрацювала той навчальний рік — і пішла. Ну як пішла — попросили.

— Вибачте, чаю запропонувати не можу. Пенсія тільки за два дні.

— Я приїхав, щоб забрати вас. У мене великий будинок, я одружений, маю двох синів, і скоро зʼявиться донечка.

— Ні-ні, Пашо, не можу я сісти тобі на шию. Та й родина твоя навряд буде рада появі в домі чужої людини.

— Тамаро Василівно, я запрошую вас на роботу. Я говорив із дружиною — вона тільки за. Нашим дітям потрібен мудрий наставник і вчитель. Хто, як не ви?

— Артемко, мій старший син, постійно б’ється. Нас ось днями викликали в школу.

— Впораєтеся, Тамаро Василівно?

— Мені наступного року 70, але я впораюся.

— Збирайтесь, Тамаро Василівно, їдемо знайомитись із моїми домашніми.

З того дня Тамара

Василівна оселилась у домі Шатових, назавжди забувши про свої турботи.

Жанна не могла натішитись розмовами з цією мудрою і врівноваженою жінкою, досвідченою педагогинею старої школи. Вона стала справжнім скарбом для всієї родини.

Через півтора тижня сталося радісне — на світ з’явилася довгоочікувана донечка, яку назвали Дашею. Поки Жанна перебувала в пологовому, її сини із задоволенням проводили час із Тамарою Василівною. Вона готувала для них смачну їжу та допомагала з уроками.

Павло і Жанна були спокійні, знаючи, що їхні діти в надійних руках.

Артем, відомий своїм задиркуватим характером, не міг встояти перед Тамарою Василівною, хоча вона жодного разу не підвищила на нього голос. Ймовірно, вона дійсно мала дар переконання, і Артем забув про свої шкільні бійки.

Нарешті настав день, коли Павло вирушив за дружиною та новонародженою донечкою в пологовий.

— Я так за вами скучила, мої хороші! — з радістю обійняла Жанна своїх синів.

— У нас усе чудово! — усміхався молодший Кирило.

— Мамо, ми з Тамарою Василівною пекли хліб! — похвалився Артем.

— Смачний, тільки Тамара Василівна каже, що в духовці він зовсім не такий, як у печі виходить. У печі був набагато смачніший, — додав він.