Інна завмерла з телефоном у руках, на екрані якого була фотографія будинку — її тріумф, її радість, її подарунок батькам. Спочатку вона подумала, що Віктор жартує, але вираз його обличчя був абсолютно серйозним. — Що означає — твоя мама? — Інна розгублено кілька разів моргнула. — Будинок купили для моїх батьків. Ми ж про це говорили не один раз.

Мрія про дім біля моря була родинною вже багато років. Інна пам’ятала, як іще в дитинстві, сидячи за столом на маленькій кухні у панельній хрущовці, вони з татом і мамою переглядали фото морського узбережжя й уявляли, як колись житимуть у власному затишному будиночку, слухаючи шум прибою.

— От вийду на пенсію, доню, — казав Сергій Іванович, батько Інни, погладжуючи газетні вирізки з оголошеннями про продаж будинків на узбережжі Чорного моря, — і заживемо ми з твоєю мамою як королі. Встанемо зранку, вип’ємо кави на терасі — і одразу до моря.

Минав час, Інна виросла, здобула освіту, вийшла заміж за Віктора. Мрія, здавалося, відійшла на другий план серед буденних справ і рутини. Але щоразу, приїжджаючи до батьків на вихідні, Інна помічала, як мама Світлана Петрівна дбайливо зберігає ту саму теку з вирізками, час від часу додаючи нові.

Рішення купити дім з’явилося, коли погіршилося здоров’я батька. Лікарі наполегливо рекомендували змінити клімат — суворі зими на Київщині ставали надто важкими для Сергія Івановича з його хворим серцем.

Інна працювала фінансовою консультанткою в банку, стабільно відкладала гроші, батьки теж внесли свою частку — продали стару дачу, яку давно не використовували. Навіть склавши всі заощадження, їх все одно не вистачало на щось справді гідне. Але допоміг випадок — премія за успішний проєкт і невелика спадщина від двоюрідної тітки Світлани Петрівни. Сума нарешті стала придатною.

Пошуки почалися цієї весни. Інна переглядала десятки оголошень, телефонувала агентам, шукала час, щоби поїхати й подивитись варіанти. Чоловік Віктор участі не виявляв зовсім.

— Віку, може, поїдеш зі мною в Бердянськ на вихідні? Там є цікавий варіант, — запропонувала якось Інна.

— Навіщо? — Віктор навіть не відірвався від телефону. — Ти ж і сама прекрасно впораєшся. Це ж твої батьки, тобі краще знати, що їм сподобається.

Часом Інну зачіпала така байдужість, але вона швидко відпускала ці думки. Зрештою, вони з Віктором домовились ще до шлюбу: кожен підтримує своїх батьків сам. Чоловік регулярно допомагав своїй матері Валентині Сергіївні — возив продукти, оплачував комуналку, купував ліки. А Інна дбала про своїх.

У червні Інна знайшла ідеальний варіант — невеличкий одноповерховий будинок у п’ятнадцяти хвилинах ходьби до моря. Дві спальні, кухня, санвузол і найголовніше — простора тераса з видом на гори. Інна одразу зрозуміла: це саме те. Ділянка була невелика, але доглянута, з плодовими деревами й кущами троянд — мама зрадіє, вона обожнювала поратись у квітах.

Документи оформили швидко. За спільним рішенням будинок оформили на батьків — Сергія Івановича й Світлану Петрівну. Інна вважала це правильним: будинок купували для них, частина грошей була їхніми власними заощадженнями, та й так було спокійніше — жодних юридичних складнощів, якщо що.

Повернувшись з останньої поїздки, де завершувалися формальності з документами, Інна буквально сяяла від радості. Нарешті багаторічна мрія стала реальністю! Батьки вже почали збирати речі, готуючись до переїзду за місяць.

— Вік, уявляєш, усе вийшло! — Інна поклала теку з документами на стіл. — Подивися, яка краса!

Вона відкрила в телефоні галерею з фото й почала показувати:

— Ось тераса, краєвид просто чудовий. Тут спальня батьків. А це кухня — невеличка, але зручна. Тато вже планує, як робитиме шашлики на задньому подвір’ї.

Віктор відклав телефон, глянув на фотографії без особливого інтересу й кивнув. Ніякої радості, жодного: «Молодець, кохана, я радий за тебе і твоїх батьків». Просто байдужий погляд і легкий рух головою.

Інна продовжувала розповідати, не помічаючи дивної поведінки чоловіка:

— Переїзд призначили на середину липня. Тато вже домовився з вантажниками, замовив машину. Уявляєш, як круто буде приїжджати до них узимку, коли в нас тут сніг і холод, а там ще тепло…

Віктор раптом перервав її монолог:

— Будинок для батьків на півдні купила? Прекрасно! Тільки жити там буде моя мама — їй потрібніше, для здоров’я.

Інна завмерла з телефоном у руках, на екрані якого була фотографія будинку — її тріумф, її радість, її подарунок батькам. Спочатку вона подумала, що Віктор жартує, але вираз його обличчя був абсолютно серйозним.

Подарункові кошики

— Що означає — твоя мама? — Інна розгублено кілька разів моргнула. — Будинок купили для моїх батьків. Ми ж про це говорили не один раз.

— Ну і що? — Віктор знизав плечима. — У мами гіпертонія, лікарі давно рекомендують їй теплий клімат. Їй шістдесят вісім, вона старша за твоїх. Логічно, що їй потрібно в першу чергу.

— Логічно?! — Інна відчула, як всередині все похололо. — Вікторе, ми кілька років про це мріяли. Ти знав, що будинок — для моїх батьків. Твоя мама жодного разу навіть не згадувала, що хоче переїхати на південь.

— Бо знала, що у нас немає такої можливості, — сухо відповів Віктор. — А тепер є.

— Будинок оформлений на моїх батьків, — Інна заговорила повільніше, наче пояснюючи очевидне дитині. — Вони внесли частину грошей. Це їхня власність.

— Родина є родина, — відмахнувся Віктор. — Ти ж не проти допомогти моїй мамі? Чим твої батьки кращі за мою?

Інна відчула себе так, ніби її вдарили під дих. Як пояснити людині, що не можна просто так забрати чужу власність? Як донести, що йдеться не про пакет молока з холодильника, а про будинок, куплений для конкретних людей?

— Вікторе, ти не можеш просто взяти та поселити свою маму в будинку моїх батьків. Це… це ж абсурд.

— Нічого абсурдного, — чоловік підвівся й попрямував до дверей. — Подумай про це. Моя мама — самотня літня жінка, а твої батьки мають одне одного. Це просто справедливо.

Інна не спала всю ніч. Вона лежала, дивлячись у стелю, і думала, що сталося з людиною, за яку вона вийшла заміж. Віктор дихав рівно поруч, ніби нічого не сталося, ніби він не перекреслив одним реченням роки планів і мрій.

Вранці Інну розбудив звук телефонної розмови. Віктор стояв біля вікна й говорив з кимось.

— Так, мам, будинок чудовий, тобі сподобається. Так, море близько… Ні, не хвилюйся, все буде добре. Я вже дізнаюся про перевезення твоїх речей.

Інна сіла на ліжку, не вірячи власним вухам. Віктор навіть не вважав за потрібне продовжити вчорашню розмову. Він просто діяв так, ніби рішення вже прийняте.

— Вікторе, — покликала вона чоловіка. — Що ти робиш?

— Розмовляю з мамою, — він прикрив мікрофон рукою. — Мам, я передзвоню.

Поклавши телефон, Віктор повернувся до Інни:

— Щось не так?

— Все не так, — Інна підвелась із ліжка. — Ти дзвониш своїй мамі й обговорюєш її переїзд у будинок моїх батьків. Без мого дозволу. Без їхнього дозволу. Наче маєш на це право.

— А чому ні? — Віктор насупився. — Невже твоє егоїстичне бажання важливіше за здоров’я моєї мами?

— Егоїстичне?! — Інна захлинулася від обурення. — Вікторе, це будинок моїх батьків! Вони власники! Вони вклали гроші! Як ти можеш?

— А як ти можеш бути такою черствою? — парирував Віктор.

Інна схопила телефон, руки тремтіли. Треба подзвонити батькам, попередити. Потрібно щось робити!

— Мамо, ви вдома? — голос Інни тремтів від хвилювання.

— Доню, що сталося? — Світлана Петрівна одразу відчула недобре.

— Мамо, мені треба приїхати, поговорити з вами. Це стосується будинку.

— Щось із документами? — стривожилася Світлана Петрівна.

— Ні, з документами все гаразд. Просто… просто приїду і розповім.

Віктор спостерігав за розмовою з кам’яним обличчям, а коли Інна поклала слухавку, просто сказав:

— Не ускладнюй. Так буде краще, якщо моя мама туди переїде. У неї проблеми зі здоров’ям.

Інна подивилася на чоловіка довгим поглядом. За п’ять років шлюбу вона ніколи не бачила його таким… чужим. Наче маска злетіла, і перед нею стояв зовсім інший чоловік.

За годину Інна вже сиділа на кухні у батьків. Сергій Іванович насупив брови, а Світлана Петрівна нервово перебирала кухонні рушники, які збиралася пакувати для переїзду.

— Пробачте, що так вийшло, — Інна дивилася на свої руки, розгладжуючи неіснуючі складки на джинсах. — Я не думала, що Віктор так вчинить.

— Доню, ти тут до чого? — Світлана Петрівна сіла поруч із дочкою. — Не вибачайся за нього.

— Але ж я зіпсувала всю нашу радість. Замість щасливого переїзду — оця… ситуація.

Сергій Іванович, який досі мовчки слухав, ударив долонею по столу:

— Інночко, не кажи дурниць. Будинок наш. Ми самі вирішимо, хто там буде жити.

— Але Віктор вважає…

— Плювати мені, що він вважає, — Сергій Іванович рідко підвищував голос, і його спокійна твердість діяла краще за будь-який крик. — Документи оформлені на нас із мамою. Ми вклали свої гроші. І ми переїдемо, як і планували.

— Віктор може створити проблеми, — Інна згадала, яким рішучим був чоловік, коли говорив телефоном зі своєю матір’ю.

— Які ще проблеми? — знизав плечима Сергій Іванович. — Нехай спробує.

Наступного дня Світлана Петрівна і Сергій Іванович пішли до місцевої адміністрації й подали заяву про реєстрацію постійного місця проживання в новому будинку. Тепер навіть формально це було їхнє законне житло.

Інна не розповідала Віктору про юридичні дії, які вжили її батьки. Напруга у квартирі була така, що її можна було різати ножем. Подружжя майже не розмовляло, лише обмінювалося короткими фразами щодо побутових дрібниць.

Через три дні Віктор несподівано змінив тон. Повернувшись з роботи, він приніс пляшку вина й приготував вечерю — вперше за довгий час.

— Інна, я хотів поговорити, — почав Віктор, наливаючи вино в келихи. — Може, ми занадто гостро відреагували на ситуацію.

— Ми? — Інна підняла брову.

— Гаразд, я, — поправився Віктор. — Послухай, нічого жахливого не сталося. Думаю, ми можемо знайти компроміс.

— Який? — Інна навіть не торкнулася келиха.

— Мама могла б жити в будинку хоча б влітку, — запропонував Віктор примирливим тоном. — Три місяці на рік. Все можна поєднати.

Інна повільно похитала головою:

— Ні, Вікторе. Так не вийде.

— Чому? — в голосі чоловіка знову з’явилися жорсткі нотки. — Ти навіть не хочеш обговорити?

— Я не хочу обговорювати те, що ти вже вирішив без мене, — Інна говорила спокійно, дивуючись власній врівноваженості. — Ти не запитав. Ти вирішив за мене. За моїх батьків. І зробив це так, ніби маєш на це право. Але ти не маєш.

— Ти просто жадібна, — Віктор відсунув тарілку. — Холодна й черства. Не думав, що ти така.

— А я не думала, що ти здатен привласнити чуже й вважати це нормальним, — парирувала Інна.

— Ти могла б просто поступитися, — Віктор розвів руками. — Це ж просто будинок.

Інна подивилася на чоловіка, як на людину, яка раптом заговорила незрозумілою мовою:

— А я — не просто твоя дружина. Я людина, в якої є межі. І я не дозволю їх порушувати.

Після цієї розмови у квартирі запанувала гнітюча тиша. Віктор демонстративно переселився на диван у кімнаті, яку вони використовували як кабінет. День, два, три — чоловік ходив похмурий, роздратований, але навіть не намагався вибачитися. Ба більше, в його погляді Інна читала осуд і подив, ніби справді винна у всьому була вона.

На четвертий день Інна зібрала валізу. Віктор спостерігав за зборами, спершись на одвірок:

— Йдеш? — голос звучав нарочито байдуже.

— Їду до батьків допомагати з переїздом, — Інна складала одяг рівними стопками. — Треба привести дім до ладу, купити меблі.

— І коли повернешся?

Інна завмерла на мить. Гарне питання. Хотіла б вона повертатися?

— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Ще не вирішила.

Два тижні в будинку біля моря промайнули, як одна мить. Інна допомагала батькам облаштовуватись, ходила з ними за продуктами, разом вибирали фіранки та посуд для кухні. Щовечора вони сиділи на терасі, пили чай і дивились на захід сонця. Ніхто не вимагав від Інни більше, ніж вона готова була дати. Ніхто не маніпулював, не звинувачував, не змушував відчувати провину.

Перед від’їздом Світлана Петрівна обійняла доньку:

— Інночко, ти ж знаєш, що завжди можеш повернутися сюди? Це тепер не тільки наш дім, а й твій.

— Дякую, мамо, — Інна міцно обняла матір у відповідь. — Я знаю.

Повернувшись до квартири в Києві, Інна відчула себе гостею. Віктор зустрів її насторожено, ніби чекав сварки або докорів. Але Інна не збиралася ні сваритись, ні дорікати. Вона просто принесла із собою в цей дім маленький шматочок морського спокою.

— Як твої поживають? — Віктор намагався здаватися привітним, але в голосі вчувалася напруга.

— Чудово, — Інна усміхнулась. — Дім їм дуже подобається.

— Радий за них, — сухо відповів Віктор.

Увечері вони сиділи на кухні, кожен займався своїм. Інна раптом зловила себе на думці: коли Віктор став таким чужим? Чи він завжди був таким, просто вона не помічала? Колись здавалося, що стіни цієї квартири захищають їхній спільний простір, їхнє кохання. А тепер ці стіни стали наче тюрмою, де двоє випадкових людей опинились в одній камері.

— Вік, — тихо покликала Інна. — Я хочу поговорити.

— Про що? — Віктор підвів очі від телефону.

— Про нас. Про те, що сталося. Ти навіть не вибачився.

— За що? — щиро здивувався Віктор. — За те, що хотів допомогти своїй мамі?

Інна дивилася на чоловіка і розуміла: людина, що сидить навпроти, не вважає себе винною. Не бачить нічого поганого у своїх вчинках. І ніколи не побачить.

— Знаєш, — промовила Інна з дивовижним для себе спокоєм, — я думаю, нам варто розійтись.

— Через дім? — Віктор насупився. — Серйозно?

— Не через дім, — похитала головою Інна. — Через те, що ти показав, ким є насправді. І я не хочу жити з людиною, яка сприймає мене як ресурс. Як додаток до своїх планів.

Віктор хотів щось заперечити, але Інна підняла руку:

— Не треба. Я не зрадила нашу сім’ю. Я просто відмовилась бути мовчазним додатком до чужих рішень. І це не обговорюється.

А влітку, коли в Києві стало задушливо від спеки та міського смогу, Інна взяла відпустку й поїхала на два тижні до моря. До батьків, які зустріли її на порозі з обіймами та вдячністю в очах. І сидячи ввечері на терасі, дивлячись на небо, що темніє, Інна думала про те, що іноді потрібно втратити щось звичне, аби знайти справжню цінність — повагу до себе.