— Ти думаєш, що слабка, бо потребуєш допомоги. А я думаю, що сильна — бо приймаєш її, — сказав Остап, коли дівчина, наче присоромлена, опускала очі додолу. — Чому ви мені допомагаєте? — Бо я бачу — ти не опустила рук. І ще… бо я давно сам. А з тобою поряд — відчуваю життя

Марта прокидалась о шостій. Не тому, що хотіла. А тому, що її трирічна донька Софійка вже тихенько стояла біля ліжка й шепотіла:

— Мамусю, сонечко встало.

—Я бачу, моє маленьке сонечко, що ти вже стала, – завжди ніжно відповідала Марта.

— Не я, а воно! – з нерозумінням показувала маленькими пухкенькими ручками дівчинка у вікно на яскраве сонце.

— А в мене два сонечка: те, що за вікном і те, що завжди поруч, – стримуючи прояви втоми та поганого настрою відповідала Софійці.

Це було важко. Але й рятувало водночас. Бо в кімнаті, де було лише одне вікно, старий диван і казки на ніч замість телевізора — маленьке сонце Софійки було найяскравішим.

У цій кімнаті жила надія, запашна від дитячого дихання, втомлена, але незламна.

Марта — була сиротою. Батьки рано пішли з життя через ДТП, коли їй було лише сімнадцять неповних років. Вона теж була з ними в машині, але залишилася одна неушкоджена.

Народження Софійки — несподіване, неплановане, і водночас — єдине, що тримало її на цьому світі. Батька дитини не стало, коли дізнався, що дівчина при надії.

Ні, не надумуйте нічого фатального. Він просто зник. Як тінь, що ніколи не мала голосу.

З того часу, як Марта дізналась, що їх вже двоє, вона заприсяглась собі бути сильною. У неї тепер з’явиться підтримка, з’явиться найближча людина в житті.

Хоча вона вже розуміла, що їй самій буде складніше ростити та забезпечувати цей дарунок долі.

Чи мала вона сумніви чи вагання з приводу майбутньої своєї маленької копії? Ні! Ніколи! Ніскільки!

І ось Софійка вже на руках у Марти. Те найяскравіше сонечко, яке світитиме їй при будь-якій погоді за вікном, при будь-якому суму в душі.

Виживати доводилося з мінімумом. Інколи — з допомогою добрих людей, інколи — за рахунок див.

Починала з дрібного підробітку: шила на замовлення вночі, підробляла на кухні шкільної їдальні, мила під’їзди.

Коли Софійка трохи підросла, Марта залишала її на стареньку сусідку тітку Ксеню, поки бігала в пошуках повноцінної роботи.

Сусідка надихалась маленьким ніжним та завжди усміхненим малятком. Залюбки допомагала «своїм дівчатам» в будь-яку хвилину дня чи ночі.

Першу співбесіду Марта провалила: переплутала дати. На другу спізнилася, бо Софійка захворіла, і вона годину стояла в черзі до педіатра.

На третій їй сказали: «Молодій мамі буде складно встигати». Вона вийшла з будівлі, притулилася спиною до стіни і довго стояла із заплющеними очима.

Поверталась додому, наче з обрізаними крилами, які боліли щоразу сильніше.

Іноді вночі до неї приходили темні думки: “Чи не зламаюсь я. Коли стою біля плити з останнім пакетом макаронів, сил немає.

Коли в черзі на співбесіду і кажу, що мені потрібен гнучкий графік, бо садочок, бо Софійка – вони дивляться, як на проблему. А я — жінка. Мама. Людина, яка щодня не здається. Ти сильна, Марта! Ви сильні!”

Час минав. Одні проблеми замінялись іншими, як і у кожного з нас.

Одного дня в бібліотеці, де Софійка гралася в дитячому куточку, вона познайомилася з Остапом.

Він був значно старший — сивина в скронях, спокійний голос, і книги, які він читав, мали запах часу. В його жестах була м’якість, а в очах — глибина.

— Ви часто тут? — запитав він, поки вона шукала щось про дитячу психологію.

— Тут безплатний Wi-Fi. І теплий куток. А ще — книжки. Вони не питають, ким ти була вчора.

— А ким ви хочете бути завтра?

Вона замислилась, помовчала. А потім сказала:

— Сильною. І не самотньою.

Він запросив її на каву. Вона відмовилась.

Вони з Остапом стали часто зустрічатись в цьому місці. Чи то він навмисно підгадував час, щоб побачити Марту. При кожній зустрічі запрошення на каву не оминали їх розмов і…

Одного дня Марта погодилась. І говорила, говорила з впевненим на вигляд чоловіком, ніби вперше за довгий час її хтось по-справжньому слухав.

А він, насправді, не просто слухав дівчину, а наче проживав кожне слово цієї молодої, але настільки мудрої дівчини.

Ця кава стала значимою тим, що Остап сам для себе вирішив негайно вирішити хоч одну з проблем Марти – роботу.

Він допоміг із пошуком. Знайшов вакансію помічниці редактора в маленькому видавництві. Графік — часткова зайнятість, робота — з дому.

— Ти думаєш, що слабка, бо потребуєш допомоги. А я думаю, що сильна — бо приймаєш її, — сказав Остап, коли дівчина, наче присоромлена, опускала очі додолу.

— Чому ви мені допомагаєте?

— Бо я бачу — ти не опустила рук. І ще… бо я давно сам. А з тобою поряд — відчуваю життя.

Перші тижні на роботі були важкі. Вона плутала коментарі з правками, забувала відправити файли у термін. Один із авторів надіслав обурливого листа, і Марта ридала вночі на кухні, ледь не розбудивши Софійку.

Але вона не здалася. І колеги побачили в ній — не проблему, а людину, яка хоче і може вчитися.

Через кілька тижнів, коли дівчина втягнулася в роботу, Остап прийшов з квітами та цукерками для Софійки до них додому.

Софійка швидко заснула, і Марта вперше дозволила собі торкнутися його долоні без страху. Він нічого не казав, просто був. І цього було досить.

В її квартирі ще не було ремонту, але в повітрі вже пахло надією. Надією на краще життя та на щастя в душі.

Робота у видавництві стала для Марти не просто заробітком. Вона вперше за довгий час відчула себе частиною чогось більшого. Коректувала тексти, відповідала на листи, навчалась редагування.

Її голос зазвучав впевненіше, а руки — більше не тремтіли, коли друкувала. Вона писала замітки, які навіть почали брати до розділу “Блоги молодих мам”.

Софійка щоранку питала:

— Мамо, ти знов будеш працювати з книжками?

Як же їй хотілось проводити більше часу з нею.

— Так, маленька. Бо книжки — як друзі. А мама зараз будує наше майбутнє.

Остап іноді приходив із печивом, іноді — з новою книжкою для Софійки. Він не намагався замінити когось. Він просто був поруч — мов дерево вітром, що захищає, але не обмежує.

Вони втрьох ходили на ярмарки, купували печені каштани, гуляли під дощем без парасолі й сміялися, коли промокали до нитки.

Одного осіннього теплого вечора Марта вирішила поділитись своїми думками з Остапом. Вона не була з ряду лякливих дівчат, бо життя її загартувало вдосталь. Вона давно не боялась зробити щось не так, чи сказати щось не те, чого від тебе очікують.

Марту більш за все турбувала маленька леді, донечка Софійка. ЇЇ питання чи не розуміння того, що відбувається навколо них було найважливішим.

Марта навчилась відсторонюватись від більшості «порадників», які постійно лізли зі свого боку і навчали її жити так, як самі вчили. Але не враховували того факту, що її життєвий шлях в рази вітіюватіший за їхню пряму доріжку.

Отже, Марта вирішила поділитись роздумами з Остапом, зазирнувши в глиб себе:

— Я не знаю, чи це кохання. Але знаю, що це — підтримка. Щось тепле й спокійне, як ковдра, як аромат кориці в чайнику. Може, я ще не готова відкрити серце повністю. Але вперше за довгий час я не боюсь мріяти. А це — вже перемога.

Остап тепло посміхнувся і не вимовив ні слова. Бо слів не потрібно, коли все зрозуміло в самому погляді.

Вони разом пішли в кіно — перше справжнє побачення. Потім трималися за руки, не як герої фільмів, а як ті, хто розуміє: щастя — це не феєрверки, а тиша поруч із тим, хто не зраджує.

І коли одного вечора Софійка, заснувши на його плечі, прошепотіла крізь сон: «Тату, не йди…» — Марта не відчула страху. Лише сльози.

І тоді вона знала: далі буде світло