Ви, напевно, нова доглядальниця? – він не міг повірити, що красива жінка, яка стоїть перед ним, його колишня дружина
-Ти вибач мені, Олю, але я ще молодий, здоровий чоловік. Зі своїми потребами, – Віктор ховав очі в підлогу, – мені потрібна нормальна повноцінна жінка. А ти, вже вибач, тепер ніколи не будеш такою. Вибач! Квартиру я тобі залишаю, я ж не якийсь там мерзотник!
Із цими словами Віктор накинув на плечі величезний туристичний рюкзак, підхопив дві великі валізи і вийшов.
Ольга мовчки проводила чоловіка поглядом. У голові була порожнеча. Та й що вона могла йому відповісти?
Віктор дуже красиво залицялся. Дарував квіти і плюшеві іграшки, співав пісні під вікном, цілував під місяцем і клявся у вічному коханні. Їхнє весілля було найромантичнішим з усіх весіль їхніх знайомих. А сімейне життя здавалося казкою. Купили машину. Потім квартиру. Мріяли про дитину.
У вихідні їздили на дачу до друзів. В одну з таких поїздок усе й сталося.
Віктор вжив міцного і почав збиратися додому. На вмовляння Ольги та друзів виправдовувався:
– Завтра хочу попрацювати – потрібно здати важливий проект, а поки я тут прокинуся, поки зберуся, поки доїду до дому – буде вже опівдні, а мені б хотілося в понеділок на нараді вже показати готовий проект.
-Але ти не в тому стані! – Оля навела головний аргумент.
-Олю, я поїду дуже тихо, не більше 40 кілометрів на годину. Зате ми вже сьогодні будемо вдома. Я відісплюся і завтра зранку зі свіжою головою сяду за роботу! – Віктор був непохитний.
Попрощавшись із друзями, подружжя сіло в машину. Спочатку Віктор справді їхав дуже повільно, але потім напій дався взнаки і він почав збільшувати швидкість.
-Вітю! – намагалася втихомирити його Оля. – Не гони! Ти обіцяв!
-Не бійся! У мене стаж водіння п’ять років! – весело кричав чоловік і тиснув на педаль газу. Оля вчепилася в пасок безпеки, молячись тільки про одне: зустріти дорогою співробітників патрульної поліції. Нехай хоч прав позбавляють, аби вони залишилися живі! Але, як на зло, їх не було.
Попереду показався крутий поворот.
-Вітенько, любий, пригальмуй! – благала Оля. Але чоловік її не слухав.
-Навіщо тут гальмувати? Та побачиш як я зараз цей поворот пройду!
Усе пройшло занадто швидко. Удар, дзвін розбитого скла, приголомшливий біль і … безпам’ятство.
Прокинулася Оля вже в лікарні. Вона спробувала встати, але тіло її не слухалося. Спробувала щось сказати, але горло не могло видати жодного звуку. Оля приречено зітхнула і тут же з боку помітила якийсь рух. Мама.
-Олю, донечко! Нарешті! Євген Миколайович! Євген Миколайович!
Почувся тупіт кроків і ось уже на Олю дивиться стривожено-радісне обличчя мами й уважні очі молодого чоловіка в зеленому медичному костюмі.
-Ольго, ви що-небудь відчуваєте? – запитав чоловік.
Молода жінка знову спробувала відповісти, але в неї нічого не вийшло. На очах у матері з’явилися сльози. Молодий чоловік підійшов до ліжка і, присівши на нього, взяв Олю за зап’ястя. Щось прикинувши, поклав їй долоню на лоб, а потім розсунув очі й уважно їх оглянув.
-Не хвилюйтеся, Лідіє Матвіївно, це просто наслідки операції. Скоро мова вашої доньки відновиться і ви зможете поговорити.
Чоловік кивнувши обом жінкам, вийшов із палати.
-Це Євген Миколайович! – Лідія Матвіївна взяла доньку за руку. – Коли ви потрапили в аварію, за тебе ніхто не хотів братися. А Євген Миколайович, дай йому Бог здоров’я, взяв і витягнув тебе з того світу. Десять годин оперував. Потім увів у штучну кому. І сьогодні ось велів виводити.
“Що з Віктором?” – хотілося запитати Олі, але, немов відчувши її запитання, у палату влетів чоловік.
-Кохана! Ти прокинулася! Я такий радий! – Оля бачила, як мати підібгала губи й навіть бровою не повела, коли зять із нею привітався.
-Вибач мені! Я не знав, що все так вийде! Але я обов’язково допоможу тобі встати на ноги! Я виходжу тебе чого б мені це не коштувало! Я все зроблю заради тебе!
Додому Оля поверталася в інвалідному кріслі. Мова повністю відновилася на відміну від усього іншого. Жінка не могла ні рухати рукою, ні поворухнути ногою. Перед тим як її виписати, Євген Миколайович прийшов до неї в палату і сказав:
-Я знаю, що те, що я зараз скажу, вам буде нелегко прийняти, але ви маєте знати, що з вами сталося й надалі відбуватиметься, – він уважно подивився на Олю і, дочекавшись її кивка, продовжив, – ви потрапили в страшну аварію, яка вас повністю знерухомила. Ба більше, ви втратили дитину, і те лікування, яке я до вас застосував, щоб урятувати вас, найімовірніше, не дасть змоги вам у майбутньому стати матір’ю.
Але в мене просто не було вибору, тому що в іншому разі ви б не вижили. Шанс повернути вам колишній стан дуже малий, але він є. Я розробив власну методику і вона вже допомогла кільком моїм пацієнтам. Якщо ви будете виконувати всі рекомендації, то перспектива стати на ноги у вас підвищиться.
Євген Миколайович уважно дивився на Ольгу. У його очах читалася тривога і невисловлене запитання. Не дочекавшись від неї відповіді, він перепитав:
-Ну так що? Будемо продовжувати лікування?
-Так, – видихнула жінка, – звісно!
Спочатку Віктор з ентузіазмом опікувався дружиною: годував її з ложки, виконував усі її побажання, мив, одягав, виконував вправи, запропоновані лікарем. Але через кілька місяців його запал згас.
Він дедалі частіше став посилатися на втому, а потім і зовсім переїхав у вітальню, виправдовуючи це тим, що Оля допізна дивиться телевізор, через що він не висипається.
Одного разу Лідія Матвіївна, яка приїхала, застала доньку в жалюгідному стані, у прямому і переносному сенсі. Віктора не було вдома – останнім часом він дедалі частіше затримувався з роботи. Оля сиділа вся мокра, губи її тряслися, з очей лилися сльози.
Проклинаючи на чому світ стоїть недолугого безвідповідального зятя, Лідія Матвіївна вимила й переодягнула доньку, приготувала поїсти й погодувала її, а потім зателефонувала чоловікові.
-Льошенька!Любий! Збирай речі і приїжджай до Олечки! Поживемо поки що в неї!
Віктору, який прийшов із роботи, одразу ж влаштували скандал.
-Ти зовсім знахабнів? Чому ти залишив дружину в такому вигляді? Розумію, що тобі потрібно працювати, але й підготувати її до твоєї відсутності теж потрібно було! А ти, мало того, що зробив її інвалідом, так навіть не можеш про неї подбати! Безсовісний!
Де твій сором? Де твоє каяття? Де бажання виправити все, що накоїв? Мало того, так ти ще й з роботи не поспішаєш! Тобі наплювати на дружину, яку ти ж і угробив!
Через два місяці Віктор зібрав речі і пішов. Лідія Матвіївна як могла підтримувала доньку. Вона виконувала всі процедури, запропоновані лікарем, але краще не ставало. Оля немов не бажала одужувати. У розпачі Лідія Матвіївна зателефонувала лікарю.
-Євген Миколайович! Христом Богом молю, допоможіть!
Лікар не змусив себе просити і ввечері того ж дня з двома букетами квітів і тортом був у квартирі Ольги.
-Що ж ви так, Ольго Олексіївно? Така молода, красива жінка і не хочете боротися за своє щастя і здоров’я? Не порядок! Я змушений буду взяти над вами шефство!
Ольга навіть не посміхнулася. Але це не збентежило молодого лікаря. Наступного ж вечора він знову був у неї вдома і почав із нею займатися. Ольга байдуже стежила за його маніпуляціями з її тілом і мріяла, щоб він скоріше пішов. Але Євген Миколайович немов не помічав настрою своєї пацієнтки. Він став приходити до них щодня і займатися з жінкою.
А у вихідні вивозив її на прогулянку в парк і змушував їсти морозиво.
-Залиште вже мене! – взмолилася одного разу Оля. – Невже ви не розумієте, що це все марно?!
-Хто вам таке сказав? – Євген Миколайович опустився на найближчу лавку і розвернув Олю до себе.
-Я знаю! – вперто вигукнула жінка. Євген усміхнувся і простягнув до її губ морозиво. На автоматі вона його лизнула, залишивши ванільні “вусики” над губою. І тут сталося те, чого вона ніяк не очікувала: лікар нахилився до неї і, злизнувши вусики, поцілував її довгим ніжним поцілунком.
-Що ви собі дозволяєте? – вигукнула вражена Оля, прийшовши до тями і … дала йому ляпаса. Обидва втупилися на руку, яка щойно зробила неймовірне. Через кілька секунд Євген притягнув жінку до себе і знову поцілував тепер уже пристрасним, сповненим бажання поцілунком.
У Ольги запаморочилося в голові і, не віддаючи собі звіту, вона віддалася цьому поцілунку.
Минуло чимало часу, перш ніж молоді люди відірвалися одне від одного. Тоненькі пальчики продовжували перебирати волосся на потилиці Євгена.
-Я ж казав, що вилікую тебе! – прошепотів він, дивлячись їй просто в очі.
Лідія Матвіївна була на сьомому небі від щастя: верхня половинка тіла доньки відновилася! Тепер Оля сама могла їсти, пити, вмиватися, пересуватися на інвалідному візку.
-Євгене! Ви наш янгол-охоронець! – зустрічала вона щоразу лікаря цими словами. Євген посміхався, віддавав жінці квіти і солодощі та йшов до Ольги.
Через два місяці Оля вперше встала на ноги і, притримувана Євгеном, зробила перший крок. Потім, упавши на диван, заплакала.
-Ну що ти плачеш? – цілував її обличчя Євген, намагаючись осушити сльози. – Радіти треба, а не плакати!
Цієї ночі він залишився в неї.
Через тиждень Лідія Матвіївна з чоловіком повернулися до себе додому, залишивши доньку в надійних руках турботливого лікаря.
-Олю, я давно хочу тобі сказати, – Євген замовк, підбираючи слова, – я … кохаю тебе! Ти вийдеш за мене?
Оля подивилася в очі чоловікові.
-Це …. правда? – запитала вона пошепки.
-Так! З того моменту, як я побачив тебе, ти не виходиш у мене з голови! Я хочу завжди бути з тобою!
-Але…Євгене… Ти ж знаєш…
-Звісно знаю! Я ж твій особистий лікар! Мені все одно! Я зроблю все, щоб ти була щаслива!
Минув рік.
Оля відкрила духовку, щоб подивитися, як там почувається м’ясо. Сьогодні був їхній маленький ювілей і вона вирішила організувати романтичну вечерю для чоловіка, який ось-ось мав прийти з роботи. Пролунав дзвінок у двері. Скинувши фартух і поправивши зачіску, Оля з посмішкою кинулася відчиняти двері. На порозі стояв … Віктор.
-Е-е-е… Доброго дня! А … Ви, напевно, нова доглядальниця? – він не міг повірити, що красива жінка, яка стоїть перед ним, його колишня дружина.
-Що тобі потрібно, Вікторе? – Оля встала в дверях, не даючи увійти чоловікові всередину.
-Справа в тому … Олю… у мене тут форс мажор … на особистому фронті… Мені жити ніде… Думаю, буде чесно, якщо ми цю квартиру поділимо? Вона ж у шлюбі куплена….
-Та не питання, Вітю! Тільки я спочатку напишу на тебе заяву в поліцію про ненадання допомоги потерпілому, а потім одразу будемо ділити!
-Про що ти? Який постраждалий? Хто тобі зараз повірить?
-А ось я підніму всі документи щодо цієї аварії, – пролунав голос Євгена, – і одразу знайдеться маса людей, які повірять!
Очі Віктора забігали. Він хотів щось сказати, але нічого не йшло на розум. Тупнувши від безсилля ногою, він помчав униз сходами.
-Ну, як там наш Тимофій Євгенович? – Євген нахилився до живота дружини. – Сильно хуліганив?
-Сильно, – посміхнулася Оля і поцілувала чоловіка, який піднявся, – думаю, всю ніч буде спати!
-Значить я не даремно взяв на завтра вихідний? – багатозначно запитав Євген і нахилився, щоб знову поцілувати дружину.