-Юля, донечко… звідки в тобі стільки зла… Добре, я попрошу сусідку посидіти з Глібом… добре… я тебе зрозуміла
-Мамо, та ти з глузду з’їхала? Які діти? Я, може, заміж скоро вийду і ви станете дідом із бабою? Ви що?
Я тоді ридала, кричала, лаялася, пішла з дому, грюкнувши дверима.
-Ну куди їм? Вони люди похилого віку, зібралися на цей світ дитину приводити, уявляєш?” – скаржилася я подрузі Тамарці, – “ні, я не повернуся, нехай як хочуть…”.
-А де ти зібралася жити? – відкушуючи стигле соковите яблуко, запитує мене Томка.
-Не знаю… у під’їзді, на пляжі, поки тепло, а потім у парку.
Мені б тільки школу закінчити… а потім поїду кудись, може, взагалі з країни…
-Що трапилося, дівчатка? – у кімнату заглянула мама Томи, вона вже була в роках, Тамарку вони привела на світ пізно, а мої батьки мене, коли мамі було вісімнадцять, а татові двадцять…
-Батьки Юльки з глузду з’їхали, дитину другу вирішили завести, – каже безцеремонна Томка.
-З дитячого будинку хочуть узяти? – обережно запитала її мама.
-Та прямо, самі зробили…
-Хіба ж це погано, Юлю? У тебе з’явиться рідна душа… Коли з’явилася Тома, Вероніка з Костею були дуже раді, водночас вони й так були не самотні, але появі молодшої сестрички дуже зраділи.
Вероніці було стільки ж, скільки і вам зараз, а Кості на рік менше, вони погодки…
Мені було нецікаво слухати Томкину стару – матір, це вона так думає, що старші діти зраділи… Вона не була на їхньому місці, а я була і є…
Усе, що раніше належало мені, тепер ділитиметься навпіл, усе найкраще тепер діставатиметься цій… дитині.
Я знову мало не заплакала, шкодуючи себе.
Додому мені довелося повернутися, розмов про нову дитину більше не було, але я-то бачила, мама ходить по лікарнях, тато весь сяє…
Та нехай сяють… не буду з ними розмовляти, зрадники.
Я бачила, у мами росте живіт, у глибині душі я розуміла, мамі важко мені вранці готувати сніданок, та я й сама могла це зробити, але… Образа і ревнощі до ненародженого ще малюка робили мене впертою і розлюченою на весь світ.
Я бачила тривогу на обличчі тата і сльози мами, а одного разу вона щось хотіла сказати мені, я бачила це, але… я не стала її слухати.
Сказала, що це їхнє рішення і попросила не залучати мене.
Я почула мамину розмову і тітки Марії, її подруги, уривок розмови.
-Так може помиляються? – запитує тітка Марія,- ніхто ж не дає стовідсоткової гарантії…
-Я не знаю, Маріє… Юлька ще, вона взагалі не хоче сприймати того факту, що буде ще дитина, вона ніби не помічає мого становища, поводиться…
Я не стала далі слухати, голосно грюкнула дверима і вибігла на вулицю.
Я познайомилася з Юркою…
Йому я розповідала і скаржилася, яка я бідна і занедбана дитина, з ним у мене трапилося все “по-дорослому”, і мені страшенно все не сподобалося, я стала ще більше злитися.
На батьків, на дитину, на себе…
Вирішила присвятити себе повністю навчанню. Адже мені нема на кого сподіватися, жаліла я себе, вся увага і гроші батьків підуть на нову дитину…
Батьки часто розмовляли, вони щось обговорювали, розглядали якісь папери, один раз вони були веселі, інший сумні, мене вже не питали ні про що.
Я постійно чула слово ризик…
Він з’явився на світ, коли я складала іспити…
Я не знала, як поводитися, та мені й не до них було, кинули… кинули в такий відповідальний момент…
Мама надіслала смс, писала, що вона поруч, підтримує мене.
Так, поруч, була б поруч, не валялася б зараз із цією дитиною в лікарні, а сиділа б і чекала від мене дзвінка або смс…
Тато так само…
Написав, що любить і цінує мене, ну-ну…
Я підійшла до нього через два тижні і спочатку не зрозуміла нічого…Багато я бачила новонароджених дітей? Ні, звісно.
Мама стояла, закусивши губу, батько відводив очі…
-Тату, чому він такий… що з ним? Він хворий?
-Ні, ні, – поспішила мене запевнити мама, – він абсолютно здоровий, але… він трохи інший…
-Я багато переглянув літератури, – зірваним голосом промовив батько, – такі, як Гліб, – оооо, Боже, вони дали своїй дитині ім’я, яким я хотіла назвати свого сина, коли вийду заміж і в нас з’явиться дитинуа…
– Такі, як Гліб, – продовжив тато, – навіть викладають в університетах, не в нас, звісно, за кордоном…
Про що це він…Я ще раз подивилася на дитину.
-Він у вас що? Даун? Ви дозволили з’явитися на світ цьому, – я гидливо ткнула в бік ліжечка, де в біло-блакитній піні мережива лежав маленький інопланетянин… -Ви… ви… про аналізи не чули, ні?
-Не було точно відомо, весь термін лікарі сумнівалися…
-Так? А позбутися, не додумалися, ні? Стільки років прожили, а тільки неповноцінних дітей…
Клац…, я такого не відчувала ніколи в житті, мене що? Мене… по обличчю? Мій тато…
Він потім відійшов, просив вибачення, ми разом плакали навіть і з мамою помирилися, але… до хлопчика я не підійшла жодного разу, а потім і зовсім поїхала, вступила вчитися, студентське життя закрутило мене.
Я іноді приїжджала додому, на дитину я намагалася не дивитися, хоч вона вже й підросла…
Потім він почав ходити, підбігав до мене, бурмотів щось, звісно, був трохи незграбним, навіть смішним… але мені було все одно.
Кілька разів я просила маму прибрати його, гидливо розліплюючи товстенькі долоньки, якими він обіймав мою ногу.
Фу…
Він підріс, намагався навіть вірші мені якісь розповідати.
-Мамо, мені нецікаво… я теж ваша дитина, можеш прибрати його поки що, я хочу з тобою поспілкуватися. Тобі що? Зовсім не цікаво як я живу?
Мама зітхала і відводила дитину в кімнату, закриваючи її там.
Мене дратувало в ньому все, його зовнішність, його хода, те, що він на все погоджується і посміхається як… як… та що там… він і є такий…
Того разу я приїхала на два тижні, посварилася зі своїм хлопцем, узяла на роботі відпустку і поїхала до батьків… я тоді вже рік, як працювала і навчалася заочно в університеті, за професією. Навантаження було колосальне.
-Юлю, мені дуже незручно, Гліб щось прихворів, я не відвела його в садок, ти б не могла…
-Ні.
– Лише кілька годин, Юлю.
-Мамо, ні… я не вмію поводитися з дітьми, тим більше з такими…
-Юлю, він абсолютно нічим не відрізняється від тебе чи мене, Гліб розвивається добре і навіть лікарі…
-Мені плювати, чуєш? Я не просила вас приводити його на світ, не змушуй мене й любити цю дитину, зрозуміло?
-Юля, донечко… звідки в тобі стільки зла… Добре, я попрошу сусідку посидіти з Глібом… добре… я тебе зрозуміла.
Я відвернулася до стінки і продовжувала себе жаліти, ну що в мене за життя? На роботі бардак, в особистому житті теж, приїхала до батьків, думала відпочину, а тут…
Я чула, як грюкнули вхідні двері, я лежала згорнувшись грудочкою і плакала. Навіть не поцікавилася, чому я приїхала, плакала я, тільки й знають, що носяться з цим своїм…
Я довго плакала, сльози виходили з мене потоками, а потім я пішла попити і… темрява…
Я прокинулася не у себе в кімнаті.
Поруч із ліжком сиділа мама.
– Слава Богу, Юля, донечко… як ти нас налякала, лежи, лежи… дівчинка моя…
-Мамо… що зі мною?
– Лікарі сказали: сильна перевтома, ти втратила свідомість… скільки ти так лежала, я не знаю, це Гліб… Він тебе знайшов…
-Гліб?
Я нічого не розуміла, як Гліб, до чого тут ця дитина.
Розумієш, він раптом почав вередувати і проситися додому, сусідка, баба Катя, на яку я його залишила, розповідала, що Гліб кричав, плакав, на нього це зовсім не схоже, він говорив, що хоче додому, до Юлі…
Бабуся Катя подумала, що буде краще посидіти з ним у нас.
Щойно вони увійшли до квартири, Гліб прямо побіг до тебе в кімнату і почав кликати тебе…
Баба Катя викликала швидку, зателефонувала мені, могло все погано скінчиться, донечко… Потрібно берегти себе, ти така молода, лікар сказав, що дуже помолодшали такі захворювання як…
Я вже не слухала маму.
Я дивилася на двері, там, немов ласкава, ручна собачка, стояв малюк і ніби чекав команди, коли його покличуть…
Мій сонячний брат, який живе у своєму сонячному світі… він не пам’ятає зла, він не знає, що таке заздрість, образа, він зараз дивиться на мене і чекає… чекає, коли я покличу його…
-Глібушко… йди до мене.
Малюк засяяв і перевалюючись, немов ведмежа підійшов, поклав свою товстеньку лапку мені на голову і тихо зітхнув.
-Не бійся, Юлю… сестро.
-Ти врятував мене, малий.
Він серйозно кивнув.
-Я твій брат, а ти моя сестра.
-Я знаю. Пробач мені, пробач, любий…
-Добре, ти не хворій. Не бійся, сестро.
Мій сонячний брат дав мені урок безмежної любові.
Я не звертала на нього увагу, я не помічала його, а він… він весь цей час чекав, чекав коли його доросла, не дуже розумна сестра нарешті зрозуміє…
Він показує мені картинки, він їх сам малює.
-Це що, Глібушко?
-Мама, тато, сестра Юля і я, ми сім’я.
Я дивлюся на малюнок, усе навколо зафарбовано жовтим.
-А це що, Гліб?
-Сонце, це сонце, Юлю, – посміхається сором’язливо мій брат, я не проситиму в нього вибачення, він навіть не зрозуміє, про що я, сонячне малятко з безумовною любов’ю до всього, і до мене теж.
Я буду просто любити його і грітися в променях сонячної любові мого брата.
Він – мій брат.