Віка смажила на кухні котлетки, коли додому повернувся чоловік. Олег одразу зайшов до дружини, і запитав: – А чому це ти речі ще не зібрала? – Які речі? – усміхнулася Вікторія. – Ти що забула, ти ж у село переїжджаєш! – раптом заявив Олег. – Будеш доглядати за моєю бабусею! – З чого ти це взяв? – округлила очі Віка. – Моя мама надіслала повідомлення, і сказала, що про все з тобою домовилася, – сказав чоловік, дістав телефон, відкрив повідомлення, і повернув екран до дружини. – Ось, сама подивись! Вікторія глянула на екран телефону чоловіка, прочитала смс і застигла від прочитаного.

Віка смажила на кухні котлетки, коли додому повернувся чоловік. Олег одразу зайшов до дружини, і запитав: – А чому це ти речі ще не зібрала? – Які речі? – усміхнулася Вікторія. – Ти що забула, ти ж у село переїжджаєш! – раптом заявив Олег. – Будеш доглядати за моєю бабусею! – З чого ти це взяв? – округлила очі Віка. – Моя мама надіслала повідомлення, і сказала, що про все з тобою домовилася, – сказав чоловік, дістав телефон, відкрив повідомлення, і повернув екран до дружини. – Ось, сама подивись! Вікторія глянула на екран телефону чоловіка, прочитала смс і застигла від прочитаного.

З пологового будинку Віку з донькою зустрічали чоловік, батьки та свекри. Вдома, звичайно, посиділи за столом, але недовго – за годину гості пішли, залишивши молодих батьків та онуку одних.

Олег за звичкою завалився на диван і ввімкнув телевізор, а Віка зайнялася прибиранням кухні, яку чоловік за тиждень її відсутності перетворив у щось неймовірне.

Закінчивши роботу, Віка погодувала доньку і, коли та заснула, вирішила сама прилягти на диванчику у дитячій – все-таки день сьогодні видався хвилюючим та клопітким.

Не встигла вона задрімати, як хтось почав наполегливо дзвонити у двері. Коли Віка вийшла з дитячої, вона побачила гостей, котрих Олег вже запросив до кімнати.

Це була Жанна – старша сестра Олега, її чоловік та дві подруги Жанни, з якими Віка була ледь знайома.

-Брате, Ми тебе привітати прийшли! Я пам’ятаю, яким ти був маленьким, а тепер, подивіться – вже сам тато! – шуміла сестра.

Інші теж тиснули Олегу руку, обіймали його і цілували.

– Жанно, тихіше, будь ласка, Віра щойно заснула, – попросила Віка.

– Та гаразд! Такі малі ще нічого не чують! Ти краще давай на стіл накривай – ми ось ігристе та торт принесли. Решта з тебе, – заявила Жанна.

Віка поставила на стіл те, що залишилося від застілля з батьками.

– Щось у вас бідненько! – скривилася зовиця.

– Ну, вибач. Ми на гостей не чекали. Я взагалі щойно з пологового будинку. Тож усі претензії до Олега – він тут без мене господарював, – відповіла Віка.

– Дівчатка, на сваріться! Я вже піцу замовив – три види. Тож голодним ніхто не залишиться, – повідомив Олег.

Гості просиділи майже до дев’ятої години, поки Віка вже прямо не сказала, що їй треба купати доньку і укладати її спати.

Коли вони пішли, Олег дорікнув дружині:

– Віка, ти могла б бути вічливішою. Люди прийшли нас привітати, а ти за столом з ними і хвилини не посиділа – весь час до дитини бігала, а наприкінці взагалі майже виставила за двері.

– А що мені було робити, якщо вони самі не розуміють, що мені першого дня після пологового будинку не до гостей? Привітати вони прийшли. Хоча б брязкальце дешеве дитині принесли. І взагалі запам’ятай: з сьогоднішнього дня в нашому будинку не гості головні, а дитина. У Вірочки має бути режим. Тому я тебе переконливо прошу наступних три місяці гостей не запрошувати. Хочеш з хлопцями поспілкуватись – будь ласка, але десь в іншому місці, – відповіла чоловікові Віка.

Минув місяць

Олег працював, Віка з донькою залишалися вдома.

Віра була спокійною дитиною, і Віка встигала робити вдома практично все, тільки з готуванням перестала морочитися – готувала щось простіше. Але Олег не заперечував.

Загалом жили нормально.

Але тут звідки не візьмись виникла проблема. Чесно кажучи, виникла вона у матері Олега – Лідії Андріївни, але та чомусь вирішила, що вирішити справу можна за рахунок невістки.

А суть полягала в наступному: Лідія Андріївна мала вісімдесятирічну матір – Катерину Іванівну. Вона жила в селі, яке знаходилося майже за сто кілометрів від міста. Жила бабуся Катя – як її називали у сім’ї – у звичайному сільському будинку з сільськими ж «зручностями»: вода – у колодязі, дрова – у сараї, решта – у дворі.

Будинок стояв на ділянці дванадцять соток, які баба Катя обробляла самостійно. Дочка та онуки допомагали їй тільки посадити та викопати картоплю. Вони ж цю картоплю всю зиму і їли.

Так ось, цієї зими бабуся занедужала і злягла. Управлятися на городі їй стало важко.

І тоді Лідія Андріївна вирішила, що треба на все літо відправити в село Віку з дитиною – хай допоможе бабусі.

Віка спочатку навіть не повірила тому, що почула, подумала, що свекруха жартує. Але та була цілком серйозна.

– Забрати матір у місто я не можу – там вже весь город посаджений. Хто доглядатиме? Сама я працюю. Ну, приїду у вихідні, якісь справи пороблю, а на тижні хто воду з колодязя носитиме? Криниця недалеко, всього метрів триста, але матері важко по повному відру носити. Вона по піввідра носить. А води знаєш, скільки треба? І на господарство, і на полив. Ось вона півдня і ходить туди-сюди.

– Я не зрозуміла, Лідія Андріївно, ви що пропонуєте мені стати водоносом? – Здивувалася Віка.

– Ти можеш не носити відрами. У матері є тачка – у неї можна дві фляги по сорок літрів поставити та довезти. Матері вже не під силу, а ти зможеш. І на городі – полити, прополоти теж нескладно.

– Ні, Лідія Андріївно, поливайте і прополюйте свій город самі. Ми з Олегом картоплю та решту овочів у магазині купуємо, тож нехай на грядках працюють ті, хто врожай збирає. Жанну відправте. Вона теж не працює, – відмовилась Віка.

– Так у Жанни двоє дітей!

– А в мене, на вашу думку, дітей немає?

– Ти не рівняй: у Жанни старшому – п’ять років, молодшому – три роки. За ними стежити треба. Та й Дениса тоді доведеться із дитячого садка на все літо забирати, а так він там під наглядом. А за Вірою що дивитися? Хіба вона побіжить куди? Погодувала, поклала в колиску і займайся справами, – сказала свекруха.

– А ви знаєте, що мені з Вірою треба щомісяця на огляд ходити?.

– Можна спокійно обійтися без цього. Дитина здорова і все, нічого зайвий раз по поліклініках тягатися, – заперечила Лідія Андріївна. – Загалом поїдеш. Більше відправити нема кого. І взагалі моя мати всіх моїх дітей виростила. Усіх трьох. Я ніколи в декреті довго не сиділа. Жанну у два місяці матері передала, Вітю та Олега – у четири. А тепер мати слабка – настав час їй борги віддавати – допомагати.

– Я Катерину Іванівну поважаю. Знаю, вона вам дуже багато допомагала. Але особисто я їй нічого не винна. Ось ви, Жанна, Вітя та Олег – у боргу перед нею. А я чужі борги віддавати не збираюся, – відповіла Віка.

У п’ятницю вранці Олег нагадав дружині:

– Ти речі зібрала? Завтра до села їдеш.

– Олег, я вже сказала твоїй мамі і повторюю зараз тобі: ні в яке село я не поїду. І тим паче не повезу туди Віру. А якщо вона занедужає? Мені що – сто кілометрів до міста пішки йти? У ваше забуте Богом село навіть автобус не заходить – повз проїжджає. Там навіть магазину нема.

– Магазин є у сусідньому селі.

– І ти мені пропонуєш із немовлям за два кілометри бігати, щоб хліба купити? І взагалі, я вже не знаю, чи потрібні ми з Вірою тобі чи ні. Коли твоя мати пропонувала мені тягати сорокалітрові фляги, ти мовчав. Значить, був із нею згоден? А як я таку флягу підніму, якщо сама важу п’ятдесят сім кілограмів?

– Можна фляги до верху не наливати, – сказав Олег. – І годі сперечатися. Якщо мати сказала, значить, поїдеш. Більше нікому. Завтра до десятої батько приїде, відвезе вас. Тож речі краще сьогодні збери.

Коли чоловік пішов на роботу, Віка почала збирати речі.

Але перед цим вона зателефонувала своїм батькам.

Мама Віки працювала медсестрою у дитячому відділенні, вона теж спочатку не повірила, що Лідія Андріївна збирається випровадити свою новонароджену онучку у село.

– Адже до року обов’язково треба стежити за тим, як розвивається дитина. У три місяці обійти всіх фахівців, у рік – ще раз! Як можна робити так безвідповідально! – обурилася вона.

А батько Віки мовчки закинув речі у машину.

Віка з донькою поїхала до квартири батьків.

Коли Олег прийшов із роботи і побачив, що ні дружини, ні дочки вдома немає, він одразу зрозумів, де їх шукати.

Декілька разів за вечір він дзвонив Віці, але вона не відповідала. Тоді Олег прийшов сам. Але після того, як він повів розмову, Віка зрозуміла, що чоловік нічого не усвідомив.

– Адже тебе не в шахту відправляють відправляють. У село! На свіже повітря! Ти що через нісенітницю цілу проблему створила? – Запитав у Вікі чоловік.

– Так, я створила собі проблему. Тільки не зараз, а два роки тому, коли за тебе вийшла заміж. Сподобався ти мені дуже: високий, широкоплечий, добрий. Не розгледіла я, що за всією цією пишнотою ховається мамин синочок. Такий маленький і слухняний: що матінка сказала, те ти робиш. Напевно, якби вона мене в шахту працювати відправила, ти теж не заперечував би.

– І що – додому не повернешся? – запитав Олег.

– Не повернуся. Тому що будинок – це місце, де безпечно, де тебе люблять та заступаються. З тебе захисник не вийшов. Живи з мамою.

На аліменти Віка подала одразу. А за півроку їй вдалося розлучитися з Олегом.