– Зовсім не розумію, чим тобі можуть завадити мої діти! – Упиралася сестра

Вероніка та Єгор збиралися одружитися. А чому б ні? Вони були вже дорослими, самостійними людьми, з вищою освітою та стабільною роботою.

Вероніці було двадцять сім років, вона закінчила економічний факультет і вже три роки працювала у солідній фірмі.

І нехай дівчина була поки що рядовим співробітником, але її зарплатні багато хто міг би позаздрити. Крім того, дівчина мала гарні перспективи кар’єрного зростання.

Тридцятирічний Єгор працював у фірмі свого батька. Саме працював, а не просто рахувався. Молодий чоловік очолював один з основних відділів і був готовий будь-якої миті взяти у свої руки кермо влади всім підприємством.

Вероніка та Єгор зустрічалися вже два роки й пів року тому дівчина відповіла згодою на пропозицію одружитися.

Вони вирішили, що всі весільні витрати візьмуть на себе, але й урочистий захід проведуть так, як хочуть.

Коли Єгор виклав ці плани батькам, вони не заперечували. Справді, чому наречені повинні влаштовувати своє свято за стандартним сценарієм у великій компанії майже незнайомих їм людей?

А ось мати та старша сестра Вероніки дотримувалися протилежної думки.

Так вийшло, що близьких родичів дівчина не мала: батька не стало три роки тому. У матері були три двоюрідні сестри та п’ять племінників, з якими вони практично не спілкувалися.

Вероніка навіть не всіх їх на імена пам’ятала. Тож вона планувала запросити лише маму та старшу сестру, яка рік тому розлучилася з чоловіком.

Крім цього, у дівчини було дві близькі подруги.

З боку Єгора були запрошені батьки та ще кілька пар.

– Не розумію я тебе, дочко, наречений у тебе ніби не бідний, ти теж на весілля чималу суму відклала. Чого скупитися? – Запитала мама.

– Та й незручно буде, коли наші родичі дізнаються, що ти вийшла заміж, а їх на весілля не покликала. Давай хоч тітку Любу та дядька Льошу запросимо. І їхніх дочок – Надю та Соню з чоловіками.

– Мамо, я тітку Любу ще насилу пригадую, а от дядька Льошу – якщо зустріну, не впізнаю. І ще: скажи, будь ласка, коли Надя та Соня заміж виходили, тебе на весілля запрошували?

– Не запрошували, а якби запросили, я не поїхала б – дуже далеко. А от коли у двоюрідного брата твого батька син одружився, нас запросили.

– Ось там було справжнє весілля! Влітку столи на вулиці накрили – пів села запросили, а до кінця вечора вже все село за столами було.

– Я пам’ятаю, ти розповідала, та це було давно. А зараз і в селах такого не влаштовують. Ти ще скажи, що нам треба наприкінці чубанину замовити.

– Звичайно, зараз усі копіюють американські весілля – подружки нареченої в однакових сукнях. Якій дівчині ця сукня личить, а іншу спотворює – і стоїть вона, бідна, як опудало, дивитися на неї шкода!

– Мамо, у нас ніякого дрескоду не буде, кожен гість сам собі вбрання вибирає. От і ти подумай, що тобі вдягнути. Може, нову сукню купимо, чи зшиємо? Час ще є.

Але якщо з мамою Вероніці таки вдалося домовитися, то з Аліною – старшою сестрою – справа мало не дійшла до скандалу.

Аліна чомусь вирішила, що двоє її малолітніх дітей обов’язково повинні брати участь у весільній церемонії.

– Я наряджу Яну в ошатну рожеву сукню, а на Гриші одягну смокінг. Я бачила такі в салоні, де дають весільні та вечірні сукні на прокат.

– У тебе має бути довгий шлейф, а вони підуть ззаду і понесуть його. Такі чудові фотографії можна зробити!

– Аліна, давай ти не перетворюватимеш моє весілля на фотосесію для твоїх дітей, – сказала Вероніка. – Тим більше, що дітей на наше весілля ми не запрошуємо.

– А куди ж я їх діну? – Здивувалася Аліна.

– А коли ти нічними клубами та ресторанами ходиш, куди ти їх діваєш? – Запитала молодша сестра. – Зрештою, можна ж і няню найняти – тільки про це треба заздалегідь потурбуватися. До весілля ще місяць, час ти маєш.

– Ти не маєш права! Весілля – це сімейне свято, повинні бути присутніми всі члени сім’ї, в тому числі й діти! – Заявила Аліна. – Ось у Свєти та Кості на весіллі було багато дітей – вони навіть спеціально аніматорів наймали.

– А ти бачила, як Світлана, мало не плакала, коли отримала весільні фотографії? Було таке враження, що це не весілля, а дитяче свято.

– Були б вони старші, хоча б дванадцять-чотирнадцять років, а то Яні всього чотири роки, а Гриші – п’ять. Вечір буде довгим, жодних розваг для них не заплановано.

– Ти теж захочеш відпочити, потанцювати, а діти тинятимуться по залі, нудьгуватимуть і капризуватимуть. Чи ти думаєш, що хтось їх розважатиме?

– Ось подивишся, якщо ви влаштуєте весілля без дітей, то половина запрошених до вас не прийдуть, – заявила Аліна.

– Даремно ти так думаєш, ми вже з усіма запрошеними переговорили, розповіли, де і як проходитиме свято, і ніхто не відмовився.

– Зовсім не розумію, чим тобі можуть завадити мої діти! – Упиралася сестра.

– У нас підготовлений сценарій, запрошені артисти, ми з Єгором спеціально з хореографом вивчили два танці – вальс та танго.

– І я не хочу, щоб вийшло так, як на весіллі у Лариси! Пам’ятаєш? Молоді вийшли на свій перший танець, а Яна в цей момент на весь зал заявила: «Мамо, я хочу…, сама знаєш що!»

– Але ж це дитина! Це безпосередність! – сказала мати.

– Ось я і не хочу, щоб наше весілля зіпсувала така «безпосередність». Ми винайняли корпус у заміському готелі – сама будівля стилізована під середньовіковий замок.

– На першому поверсі – банкетна зала, на другому та третьому – номери. Не розкриватиму всі секрети, але скажу, що все свято пройде на кшталт «Вистави».

– Запрошено артистів – кілька пар зі студії бальних танців танцюватимуть і разом з нами, і окремо. І пісенна програма буде.

– Почнеться все о четвертій годині дня, а закінчиться ближче до півночі. Ми для себе замовили номер для наречених, і для всіх гостей сплатили на добу номери – хто захоче, може піти відпочити раніше.

– Для вас із мамою номер є, для дітей – ні. Вранці буде поданий сніданок, і після нього ми з Єгором поїдемо у весільну подорож. Загалом, ти вирішуй сама, чи підеш на наше весілля, чи ні.

Звичайно, Аліна пішла на весілля сестри й веселилася там від душі, не озираючись постійно у пошуках своїх дітей – вони були вдома з її приятелькою.

А через дві години після того, як вона повернулася додому, де на неї чекали діти, кур’єр приніс кошик з фруктами й велику коробку з тістечками.

У кошику була картка: «Для Яни та Гриші – від тітки Вероніки та дядька Єгора». І сестру не образили – і дітям приємно! І чого ото було нерви тріпати?..

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?