– Кожному колись доведеться самому за свої слова та вчинки відповідати, – сказала бабуся десятирічній онучці

Десятирічна Надя звернула увагу, що коли вони виходили з храму, бабуся подала милостиню якійсь бабусі, що сиділа на сходах.

– Бабуся, а навіщо ти даєш їм гроші? Папа казав, що всі люди мають працювати. Ось ти вже на пенсії, а все одно працюєш – і в хаті, і на городі.

– Не всі можуть працювати, Надюша. Можливо, вони слабкі.

– А у місті, коли ми з мамою з метро виходимо, на сходах теж іноді люди сидять та просять гроші. Але мама каже, що це професійні жебраки й, деякі з них, багатші за нас. Може, й та бабуся, якій ти милостиню подала, багатша за тебе.

– А це вже справа її совісті, а не моєї. У неї на картонці написано, що вона збирає онуку на лікування. А чи це правда, не мені судити.

– Кожному колись доведеться самому за свої слова та вчинки відповідати, – сказала бабуся й замовкла.

Внучка знала, що бабуся так замовкла, коли згадувала якусь історію, яких вона знала безліч.

– Бабуся, ти щось згадала? Розкажи! – Попросила Надя.

– Добре, розповім. Тільки додому дійдемо, обід приготуємо, і розповім.

Після обіду дід відправився відпочити, а бабуся та онука почали на веранді лущати горох, і бабуся розповіла Наді цю історію…

– Сталося це за три роки до того, як я заміж вийшла. Був у нас у селі хлопець – Микола. Гарний, працьовитий. На нього багато дівчат задивлялися, а він повз ходив, ні на кого не дивився.

– І раптом селом звістка промайнула: Микола одружився!

– Дівчину взяв із сусіднього села – гарну, але без посагу, сироту. За рік син у них з’явився – назвали Васильком. Жили, як усі – працювали, город садили, а головне – ніколи не сварилися.

– Якось, пізно восени, сталося непоправне.

– Коли вже стали в хаті печі топити, Микола був на роботі, а його дружина – Люба – поклала дворічного Васю спати, а сама побігла в справах.

– Що там сталося, ніхто не знає, може, дверцята в грубки погано зачинені були й вуглинка випала, чи ще з якоїсь причини, але сталася пожежа.

– Сусіди з відрами прибігли – боялися, що повіє вітер і пів села спалахне. І ніхто не знав, що в хаті лишився хлопчик. А коли Люба прибігла та в хату кинулася, її ледве втримали – вже дах звалився.

Микола з дружиною стали жити у будинку його батьків. А через деякий час люди помітили, що Люба ніби сама не своя стала, заговорювати почала. І що далі, то більше.

Знайшла вона десь на сміттєзвалищі дитячий візок, пристосувала до неї матрацик маленький і подушку, взяла поліно, у пелюшку та байкову ковдру його загорнула і поклала у візок. Так увесь час і ходила з ним селом.

Якось місцеві хлопчаки намагалися в неї візок забрати, навіть почали дражнити: «Любка – недолуга!» Ну, їм матері швидко мізки вправили, і вони їй спокій дали.

А Микола в місто поїхав, кажуть, потім навіть одружився, але так це, чи ні – ніхто не знав. Перед тим, як поїхати, він Любу з батьківського будинку перевіз у покинуту хатинку.

Там раніше самотня старенька жила, але вже два роки вона порожня стояла. І стала Люба жити сама. Город посадила – найпростіше: картоплю, моркву, ріпу, буряк. У крамниці купувала лише чорний хліб та сіль.

Прийде в крамницю, візок на вулиці залишить, а поліно, загорнуте в ковдру – на руки та з собою. Якщо хтось голосно розмовляє, попросить бути тихіше:

– Василька мого розбудите.

Якось двоє хлопців вирішили пожартувати над Любою: поки вона була в крамниці, вони цілий оберемок дров їй у візок поклали, а самі встали осторонь і дивляться, що вона робитиме.

Люба вийшла з крамниці, та зрозуміти нічого не може – не знає, що робити. Сіла на сходинку та й заплакала. Хлопцям соромно стало, підійшли до неї, один і каже:

– Люба, не плач, це наші, ми їх зараз заберемо.

Понесли поліна, за рогом у ліску склали.

Люба була працьовита. Якщо хтось просив її допомогти, вона не відмовлялася. Одним картоплю викопати допоможе, іншим – грядки прополоти. Звісно, ​​їй платили за роботу, тільки не грошима, а продуктами.

Минали роки, потроху люди про горе Люби забули. Зрозуміло – у кожного своє життя, свої печалі та радості. Все частіше стали називати Любу Любкою-навіженою.

Дехто користувався її працею майже безплатно: покличуть ту саму картоплю копати, вона весь день у них на городі горбатиться, а господиня їй літрову банку торішніх солоних огірків, чи пару яєць дасть.

Але Люба не ображалася. Вона звикла працювати з ранку до вечора. Взимку, доки народ очі протре, у неї вже двір від снігу очищений і димок із труби йде – Люба картоплю варить.

Хто бував у неї в будиночку, дивувалися, як там бідно, але чисто. І сама Люба завжди була акуратною – речі були старі, штопані, але чисті.

І ось через стільки років наче повторилася історія.

Під час грози в будинок, що стояв віддалік від інших, вдарила блискавка, і будинок задимів. Зателефонували до райцентру, викликали пожежників, а поки стали гасити самотужки – розмотали шланги, мотори в колодязі кинули – воду качають.

А в будинку газовий балон був – невеликий, але, якби бахнув, усередині будинку все б рознесло. Чоловіки мокрими мішками накрилися, кинулися людей з хати витягувати – господиню з дочкою витягли – вони вже диму надихалися.

Мати трохи відпочила, озирнулася, а молодшого сина немає:
– Сашко! Сашко в будинку залишився! – закричала жінка.

Батько сходи до вікна приставив, хотів за сином лізти, а тут з вікна висунулися дві руки, які тримали дитину. Батько хлопчика схопив, і в цей момент балон усередині будинку й гахнув…

Коли пожежу загасили, біля вікна знайшли Любу без ознак життя. Ніхто не бачив, коли вона до хати забігла.

Ховали Любу всім селом…

Хрест поставили, табличку закріпили – все, як заведено. І всі здивувалися: Люба здавалася майже старою, а їй, виявляється, було тридцять вісім років.

І ще раз здивувала сусідів Люба. Коли до неї в хату по документи прийшли, то у великому сірому конверті знайшли копії грошових переказів.

Люба щомісяця ходила до сусіднього села на пошту, та відправляла майже всю свою пенсію по недієздатності, на рахунок обласного будинку малюка.

Ось вам і Любка-недолуга…

– Бабуся, а хлопчик, якого врятувала Люба, де зараз? – Запитала Надя.

– А це Олександр Семенович – директор нашої школи, ти його бачила.

– Значить, те, що в нього слід на шиї – це від того самого випадку? А Владик – син тітки Ніни – ще й сміявся.

– Недолугий цей Владик. З Люби також сміялися, а в неї теж був слід… На душі…