– Таа-ак! – Похитав чоловік головою. – Дивлюся, твої друзі далеко не бідні

Вчора чоловікові зарплатню на картку перевели.

Так хочеться проїхатися машиною магазинами, але чоловік на роботі. Сина свекруха забрала на вихідні. Вона поки ще канікули, завжди його з ранку в п’ятницю забирає. Сидіти вдома одній, коли гроші на картці є, просто нестерпно. Юлія вкотре виглянула у вікно:

“Картка у мене, схожу хоч за продуктами. Чоловіку смачний обід приготую. Треба йому зателефонувати”.

Дістала телефон:

– Вадиме, ти скоро повернешся?

– Люба, сьогодні ж п’ятниця. Ти не забула?

– Думала, ти раніше повернешся. По магазинах проїхалися б.

– Юлю, завтра. Якщо хочеш, можеш сьогодні прогулятись, але без мене.

– Гаразд, любий!

Поклала телефон у сумочку і почала збиратися.

Юлія просто заходила до магазинів. У продовольчих щось купувала. Зайшла подивитись одяг, незабаром осінь – треба прицінитися.

Підійшла до чергового відділу. Якась жінка розглядала шуби. На обличчі Юлі майнула поблажлива посмішка:

“Судячи з зачіски і одягу, село-селом, а дивись, теж шуби розглядає”.

Жінка різко відійшла від шуб і випадково штовхнула Юлю:

– Обережніше не можна! – обурилася Юлія і раптом скрикнула. – Ганнусю!

Та вдивилася в обличчя міської красунь, її рот злегка розплющився:

– Юлько?! Це ти? Яка гарна!

– Ганно, скільки ми з тобою не бачилися?

– Років п’ятнадцять.

– А ти що так у нашому селі й живеш.

– Так. Із чоловіком приїхала. У нього тут якісь справи. Мене взяв із собою. Ось гуляю магазинами.

– Ходімо до мене в гості! Я тут недалеко мешкаю.

– Якось незручно! – Збентежилася Ганна

– Та годі тобі,все добре!

– Гаразд, зараз Глібу подзвоню.

– Якому Глібу?

– Чоловікові. Пам’ятаєш неподалік нас жив.

– Ти вийшла заміж за Гліба? – Здивувалася Юлія.

– Так.

– То він же нижчий за нас зростом?

– Після армії підріс. На півголови вище за мене.

– Ну, Ганнуся! Дзвони швидше своєму Глібу!

Та з усмішкою на обличчі натиснула виклик і приклала телефон до вуха:

– Глібе, ти знаєш, кого я зараз зустріла? Юлю.

– Передавай їй привіт.

– Глібе, ти ще довго там пробудеш?

– Години три – не менше.

– Я до Юлі в гості схожу.

– Звісно, ​​звичайно!

Юлія завела подругу до своєї трикімнатної квартири з євроремонтом:

– Одягай капці! Заходь! – а в самої майнула думка. – “Нехай позаздрить”.

Пройшлися кімнатами, вийшли на балкон. З восьмого поверху було видно досить багато. Постоявши на балконі, повернулися до кімнати:

– Ну як? – гордо спитала Юлія.

– Гарно в тебе! Все місто видно.

– А ти там, у селі, де мешкаєш?

– Перші роки у батьків Гліба жили. Потім, син з’вився на світ, поряд будинок почали будувати. Де Жукови мешкали. Пам’ятаєш, старий зі старенькою? Він пішов з життя, а бабуся нам свій будинок продала і до дочки в місто поїхала. Ми будинок довго приводили до ладу. Батьки його, і мої допомагали. Вселилися, коли вже і донька з’явилася.

– У тебе двоє?

– Четверо вже: двоє хлопчаків та дві дівчинки.

– Як ти з ними справляєшся. Тут з одним стільки проблем.

– Справляюсь…

– Ходімо на кухню! – Підштовхнула Юля подругу. – Там поговоримо і пообідаємо.

Зайшли на кухню. Хазяйка дала можливість помилуватися подрузі і кухонним гарнітуром, і імпортним холодильником.

– Сідай!

Юлія заварила чай. Дістала з холодильника ковбасу, сир, шоколадні цукерки, кивнула головою:

– Чим твій Гліб займається?

– На фермі…

– Ех, Ганнусю, – перебила подруга. – Адже я кликала тебе з собою в місто. – Мій Вадим уже начальником цеху на нашому заводі працює. Ми з ним познайомилися, коли він ще в інституті на останньому курсі навчався. У нього багато друзів було. Захомутала б когось із них, і ти жила б зараз у нормальній квартирі.

– Ні, Юлю, я свого Гліба люблю.

– Ну, кожному своє! У мене один синок. Йому вже тринадцять років.

– Моєму старшому теж тринадцять, – вставила Ганна.

– Так у тебе, окрім нього, ще троє. Ти з ними мабуть і життя не бачиш.

– Важко, звісно. Але поряд дві бабусі. Допомагають небагато.

– А ми з Вадимом, майже щороку на море їздимо в Одесу, в Карпатах побували. Раз навіть у Туреччину їздили.

– Ми з Глібом теж на море мріємо поїхати. Ось діти підростуть.

– Ой, Ганно, співчуваю тобі! Із чотирма дітьми про море лише мріяти можна. Ти що ковбасу не їси?

– Дякую, Юлю, мені твої цукерки сподобалися. А ковбасу щось не хочу.

– Ти їж, їж! Я поки що м’ясо поставлю варити. Чоловік із роботи скоро прийде. Він у мене цілими днями на заводі пропадає. Приходить додому голодний.

– Юлю, я, мабуть, піду, – подруга встала з-за столу.

– Ганно, куди ти? Ми ще не наговорилися.

– Мій, певно, вже чекає, – підійшла обняла подругу. – Юлію, завтра субота. Приїжджайте до нас із чоловіком та сином, із ночівлею. Ти коли востаннє була у селі?

– Давно вже. Там у мене нікого немає.

– Ось і приїжджайте завтра!

– З ночівлею…, – на обличчі Юліани з’явилася мрійлива посмішка. – Ганно, незручно. Вас ітак там багато,а ще й ми приїдемо ночувати.

– Якось розмістимося! Давай номер телефону! Я тобі подзвоню.

– Записуй!

Подруга записала номер телефону, попрощалася та пішла. А перед очима Юлії спливло дитинство у рідному селі, куди непогано б справді з’їздити.

Увечері повернувся чоловік. Юля налила йому борщ і сіла поряд:

– Вадиме, я сьогодні подругу дитинства зустріла.

– Добре, – кивнув той головою, продовжуючи поглинати борщ.

– Вона все ще у нашому селі живе.

– Угу! – почулося у відповідь.

– Вадиме, давай завтра до них у гості з’їздимо.

Чоловік підвів голову:

– Хотів завтра відпочити.

– Так там і відпочинеш. До села лише п’ятдесят кілометрів. І Дениса візьмемо. Що він усі літні канікули у бабусі у місті.

– Що за відпочинок? Туди, назад…

– Так ми з ночівлею поїдемо.

– З ночівлею? – На обличчі чоловіка з’явилася мрійлива посмішка.

– Ну, Вадим.

– Гаразд, – махнув той рукою. – Поїдемо!

– Вадику, тільки треба подарунки купити. В них четверо дітей. Старший ровесник нашому Денису. Інші менші. Живуть, звісно, ​​небагато.

– Ну, сходи! Купи!

– Вадим, мабуть, треба й до столу щось купити. Пішли разом!

– Ходімо, – відповідно кивнув головою чоловік.

У суботу вранці забрали у бабусі сина. Сіли до своєї машини і поїхали на батьківщину Юлі.

Настрій у всіх радісний. Цього літа на море їхати не планували, то хоч на вихідні на природу з’їздити.

Ось і рідне село. Але як тут усе змінилося? Хатки , в ячкій вона жила нема, на його місці величезний будинок стоїть.

Під’їхали до хати батьків Гліба. Будинок на місці. А ось поряд, де раніше старі Жукови жили, стоїть величезний двоповерховий котедж. Юлія навіть розгубилася, але біля воріт стоїть її подруга та посміхається.

– Це що будиночок твоєї подруги? – здивовано спитав Вадим у дружини.

– Схоже на це, – розгублено сказала та.

Зупинилися вийшли із машини. Подруги обнялися:

– Це що ваш дім? – здивовано спитала Юлія.

– Так.

Тут і сам господар будинку вийшов:

– Ой, Юлія, яка ти красива!

– Гліб, тебе й не впізнати. – А це мій чоловік Вадим.

Чоловіки привіталися, господар одразу запропонував:

– Вадиме, ти зажени машину у двір. Сьогодні ми вас нікуди не відпустимо. Зараз ворота відчиню.

Відчинив. А у дворі джип стоїть.

– Став, поруч! – Скомандував господар.

Поставив Вадим свою машину, куди той вказав, і така його машина маленькою і непоказною стала здаватися.

Тут і хлопці з хати вибіжали. До Дениса підійшов хлопець, його ровесник, тільки міцніший і в плечах ширший. Познайомились і пішли кудись у город. А господарка подругу з чоловіком у свій будинок завела, на другий поверх піднялися.

– Ось ваша кімната буде, – і вказала рукою. – Туалет і ванна, он, наприкінці коридору.

Зайшли до кімнати. Простора. Ліжко, шафа і навіть телевізор невеликий.

– Розташовуйтесь, освоюйтесь! І виходьте на город. На свіжому повітрі посидимо.

Зайшли до кімнати. Юля до вікна підійшла:

– Ой, дивись! Наш Денис, з їхнім старшим шашлики смажать.

– Таа-ак! – Похитав чоловік головою. – Дивлюся, твої друзі далеко не бідні.

За півгодини всі сиділи в альтанці. На столі стояло все домашнє . Лежала нарізана ковбаса, також домашня. Юля спробувала та зрозуміла, чому вчора її подруга міську ковбасу їсти не стала.

– Пригощайтеся, пригощайтеся! – пригощала гостинна господиня. – Це все з нашої ферми.

– У вас своя ферма? – поцікавився Вадим.

– Так, Гліб мій головний фермер. Вся рідня і моя, і його там працює.

Тут і родичі почали підходити. Юлю тут ще пам’ятали.

Веселощі до ночі тривали. Гості попрямували до відведеної їм кімнати.

– Які вони всі дружні і як у них добре, – зітхнула Юлія. – Я їм навіть заздрю але по доброму.

Неочікувала подруга,що Ганна в достатку живе ,і цим зовсім не вихваляється.