Оксана вирішили зробити своєму чоловіку Олегу сюрприз. У того був день народження, але він мав їхати по роботі в інше місто. Жінка купила квитки на швидкий поїзд, взяла з собою доньку Маринку й поїхала слідом за чоловіком. Приїхали вони на півтори години раніше за Олега. Нарешті прибув поїзд чоловіка й Оксана побачила його. Олег вийшов з вагона і… Раптом комусь помахав. Але не їм з Маринкою! Дружину й дочку він зовсім не помічав… Оксана хотіла помахати коханому, але до її чоловіка кинулася якась молода жінка! У неї в руках був букет. Жінка поцілувала Олега. Оксана побіліла від такої картини…

Оксана вирішили зробити своєму чоловіку Олегу сюрприз. У того був день народження, але він мав їхати по роботі в інше місто. Жінка купила квитки на швидкий поїзд, взяла з собою доньку Маринку й поїхала слідом за чоловіком. Приїхали вони на півтори години раніше за Олега. Нарешті прибув поїзд чоловіка й Оксана побачила його. Олег вийшов з вагона і… Раптом комусь помахав. Але не їм з Маринкою! Дружину й дочку він зовсім не помічав… Оксана хотіла помахати коханому, але до її чоловіка кинулася якась молода жінка! У неї в руках був букет. Жінка поцілувала Олега. Оксана побіліла від такої картини…

– Ти знову їдеш? – голос Оксани здригнувся.

Її чоловік, Олег, застібав блискавку на дорожній сумці.

– Так. Термінова зустріч, вирішується питання з роботою.

– Така прямо вже термінова? У тебе ж день народження завтра…

Він знизав плечима, наче це нічого не означало.

– Розберемося. Головне – роботу доробити. Повернуся – відзначимо.

– Але Маринка так чекала на цей день, вона хотіла, щоб ми разом приїхали за нею на природу… А потім пішли в кафе. Святкувати.

– Оксано, не будь дитиною. Ти сама знаєш, що я собі не хазяїн. Відрядження поставили – мушу їхати. Де ще знайти роботу із такою зарплатою?

Оксана не стала сперечатися. Вона пішла на кухню. Святковий торт, який вона замовила для чоловіка, залишився у коробці, в холодильнику.

Свічки вона поки що не встигла купити. А чи був сенс?

Їхня дочка, Марина, весняні канікули проводила в таборі.

Їм з Олегом майже не вдавалося побути втрьох з того часу, як його перевели в новий відділ.

Постійні відрядження, зустрічі, звіти, готелі, поїзди.

Переїзд назовсім йому пропонували, але він відмовлявся перевозити сім’ю: мовляв, Марині складно міняти школу, тільки звикла, перший клас…

Оксана й сама це розуміла. Дівчинка знайшла нових друзів, із задоволенням ходила до школи. І раптом, навесні, міняти клас? Ні. Це безглуздо. Вирішили поки що жити так, як раніше. А далі – час покаже…

***

– Мамо, а ти татові вже подарунок приготувала? – голос Марини дзвенів у слухавці дзвінко, радісно.

Дочка обожнювала сімейні свята і дуже сумувала за батьком, якого майже не бачила через роз’їзди.

– Так! А ти?

– Я зробила сама! Виріб! Там великий чорний автомобіль, як він хотів. Щоправда, колеса не дуже круглі вийшли… Але я старалася! Правда! Я так чекаю завтрашній день! Ви ж приїдете за мною? Із татом?

Оксана посміхнулася.

– Звісно, ​​сонечко. Тільки я приїду сама…

– Чому?

– У тата справи.

– Але ж свято буде? – захвилювалася Марина.

– Буде. Звісно.

Коли розмова закінчилася, Оксана ще хвилину стояла з телефоном у руці. Потім різко обернулася, дістала ноутбук, відкрила сайт квитків.

«Якщо ми сядемо на швидкий поїзд, то встигнемо його здивувати. Він звичайним плацкартом поїхав, і його поїзд їде довше», – така спонтанна думка зʼявилася раптово.

Вона точно знала, навіщо це робить. Оксана хотіла зробити їхнє життя трохи щасливішим, провести більше часу разом. Заради доньки. Заради них…

Купивши недешеві квитки, Оксана подзвонила в дитячий табір і швидко поїхала по доньку.

***

Марина зраділа, коли мама з’явилася на порозі з валізкою.

– Ми їдемо додому? Зараз?

– Майже, – сказала Оксана, обіймаючи дочку. – Їдемо до тата. Зробимо йому сюрприз. Йому довелося поїхати у відрядження у своє свято, але ми це виправимо.

– Серйозно?! – Марина мало не підстрибнула від захоплення. – Він зрадіє! Мамо, а можна я йому перша віддам подарунок?

Оксана кивнула й усміхнулася.

– Звичайно!

***

Вони приїхали у місто, куди поїхав Олег раніше за нього на півтори години.

Поїзд чоловіка мав скоро прибути. Оксана наперед вибрала місце трохи подалі від виходу з вагона.

Вона сіла, дістала з сумки пляшку води, дала Марині. Та крутилася, вдивлялася у табло, стискала рюкзак.

– Ось зараз, мамо, він вийде і зрадіє!

– Звісно, ​​сонечко. Звісно, ​​зрадіє…

Поїзд прибув точно за розкладом. Люди ринули на перон, приїжджі шукали очима тих, хто їх зустрічав. І раптом вона побачила його…

Олег вийшов з вагона. У пальто, з сумкою на плечі і… В наступну мить помахав комусь.

Але не їм із Мариною!

Здавалося, дружину і дочку він зовсім не помітив…

Оксана хотіла помахати йому, але… До її чоловіка кинулася якась жінка. Молода. У неї в руках був букет. Так дивно. Букет для чоловіка. Яскраво-червоні гвоздики – Оксана запам’ятала назавжди цей «поминальний букет», загорнутий у чорний папір.

Чоловічий?

Ні, скоріше для жалоби. Для жалоби за шлюбом Оксани й Олега…

Оксана побіліла від такої картини. Та жінка віддала букет Олегу й поцілувала його.

Він обійняв її, відповів на поцілунок і… В якийсь момент побачив їх.

Свою дружину. Свою дочку. На вокзалі.

Олег миттю відсторонився. Його обличчя змінилося.

Оксана дивилась у його очі. Все було очевидно. То була не колега. І не родичка. То була його інша. Коханка.

Цей чоловік більше не належав їм.

Марина в цей момент відвернулася: вона порпалася у рюкзаку – шукала подарунок.

На щастя, чи ні, але дівчинка не побачила батька серед людей.

А ось Оксана добре роздивилася все, що потрібно.

– Мамо, а коли тато вийде? Ти його бачиш? – запитала Марина.

– Люба… – Оксана швидко встала і відвела погляд від чоловіка.

Вона глибоко зітхнула, збираючись із силами, щоб збрехати, хоч ніколи й не обманювала дочку.

– Ми, здається, переплутали час. Тато… Тато не приїде цим поїздом.

– Як це? – Марина подивилася на маму здивовано.

Її мама, її точна, завжди пунктуальна жінка помилилася?

– Так буває.

– А як же ж сюрприз?

– Знаєш, що… Давай залишимо тут подарунок. Буде йому квест. Покладемо коробку на лавку. Тато приїде трохи згодом, і знайде. Це буде ще цікавіший сюрприз!

– Класно! – зраділа Марина. – А його не заберуть?

– Ні. Тут скрізь камери… – пробурмотіла Оксана.

Олег в цей час ховався за спиною у коханки.

Марина акуратно поставила коробочку на лавку біля виходу з платформи.

– Все! Він точно знайде, так?

Оксана кивнула головою.

– Звісно. Він же ж розумний. Дуже розумний.

А потім вони пішли.

Олег бачив їх. Дивився здалеку, зупинившись біля кафе.

Його супутниця стояла у черзі за кавою. Він бачив, як дочка залишає якусь коробку. Бачив, як Оксана на мить подивилась у його бік. Їхні очі зустрілися.

Він не підійшов. Не наздогнав їх. Не зупинив…

Коли жінка з кавою повернулася, він на секунду сказав:

– Іди вперед. Я наздожену.

Він підкрався до лавки.

Взяв коробку. Поклав у дорожню сумку. І пішов за своєю жінкою…

А Оксана в цей час вивела доньку з будівлі вокзалу і сказала:

– А тепер – ходімо гуляти. Нам багато треба всього подивитися, я покажу тобі це місто.

Вони гуляли вулицями, зайшли в музей, побували у кафе. Марина сміялася, а Оксана була сіра від горя через зраду чоловіка.

Але вона трималася. Вона не хотіла, щоб дитина теж сумувала.

– Мамо, а тато приїде до нас?

– Буває, що все йде не за планом, доню. Його поїзд поїхав не туди.

– А подарунок?

– А подарунок забрав кур’єр. Він обов’язково передасть його татові.

Марина більше не ставила запитань. Вона намагалася подзвонити батькові, але телефон Олега був поза зоною.

Через два дні мати з донькою повернулися додому. Марина все ще вірила, що тато отримав її подарунок, а його відрядження затяглося надовго.

Оксана не коментувала ситуацію, не знала, як сказати дівчинці правду…

***

Олег відкрив коробку вже в квартирі. Він уже кілька місяців жив у Аліни, приїжджаючи в її місто.

Аліна – його “друга дружина”. Молодша за Оксану, з ідеальною фігурою й закоханими очима.

Між ними не було рутини, проблем, все було легко й весело. І з таким настроєм він все частіше їздив до неї.

Щось клацнуло всередині, коли всередині коробки він побачив виріб і напис великими дитячими літерами:

«Тату, з днем ​​народження! Ми тебе дуже любимо!».

Олег закрив коробку й сів на край ліжка.

– Любий! Ти відкриєш ігристе? Настав час відзначити твоє свято!

– Так… Звісно.

Подарунок знову опинився у сумці. Настрій і передчуття чарівної ночі чомусь зникли. Зникли разом з Оксаною й Мариною на тому пероні…

…Минуло три дні. Олег не дзвонив. Не писав. Мабуть, не знав, що сказати.

А може, сподівався, що все саме собою владнається?

Що Оксана вдасть, ніби нічого не було? Заради доньки. Прийме факт наявності другої жінки…

Але Оксана не була готова прийняти.

Телефон задзвенів увечері четвертого дня. Оксана дивилася на екран, доки дзвінок не закінчився.

Потім чоловік подзвонив знову. І знову. Вдесяте вона взяла слухавку. Мовчання зависло в повітрі.

– Оксано… – голос Олега здригнувся. – Нам треба поговорити.

– Про розлучення? Можна й не говорити. Просто поділимо майно. Дочка залишиться зі мною.

– Я не хотів так. Чесно.

– Не хотів, щоб я так дізналася? Або щоб я взагалі дізналася?

– Стривай. Дай мені сказати. Я не знаю, як так сталося. Ми просто працювали разом. Вона підтримувала, коли…

– Коли я що? Варила тобі борщ і не заважала їздити у відрядження?

Він тяжко зітхнув.

– Я заплутався. Я не хотів втрачати вас.

– Не хотів втрачати… – Оксана посміхнулася. – Олеже, ти вийшов з вагона в обійми коханці. У день народження. У день, коли дочка зробила тобі подарунок і чекала тебе на вокзалі з очима, повними щастя. А ти навіть не підійшов.

– Я злякався. Я… Не знав, що робити.

– А тепер знаєш?

– Я готовий виправити все. Я хочу повернутись. До тебе. До Марини.

– Ти не до мене повертаєшся, Олеже. Ти хочеш повернутися туди, де на тебе чекали й любили. Але ти сам зруйнував цей міст. Тепер живи з чистою совістю та з новою жінкою.

Сподіваюся, вона буде тобі такою ж хорошою дружиною, як і я…

– Я не хотів образити Марину.

– Вона не знає, що сталося. Але я знаю. І я не дозволю, щоб поряд з нею був чоловік, який здатний мовчки уникати власної родини! Навіть не спробувати пояснити щось дитині! А вона так на тебе чекала…

– Я все усвідомив… Прошу тебе…

– Ні, Олеже. Пізно. Ти не просто пішов від мене. Ти знецінив нас. Наше життя. Наші свята. Нашу дочку. Ти зробив вибір. Якщо хочеш, сам поясни дочці, що вибрав чужу спідницю.

Він мовчав.

– Я подала на розлучення, – сказала спокійно Оксана. – І знаєш, за що я найбільше вдячна? За те, що пішла з гідністю. Що не влаштувала сварку. Не виказала цій жінці все на тому вокзалі, і тобі разом з нею, хоч дуже хотілося!

Я показала дочці, як іде горда жінка. Марина зрозуміє це пізніше. А ось тебе… Тебе вона ніколи не зможе зрозуміти!

Оксана скинула виклик і поклала телефон.

В кімнаті було тихо. За вікном знову пішов холодний дощ. Така цього року весна.

Оксана підійшла до ліжка, де спала Марина, поправила ковдру, поцілувала в чоло.

– Все добре, сонечко… Ми впораємося…

І в цей момент вона зрозуміла – все й справді буде добре.

Тому що правда на її боці!

І тепер вони будуть щасливі вдвох. І більше ніколи не чекатимуть на вокзалі того, хто вже пішов…