– Навіщо ти взагалі витрачаєш гроші на чужу людину
– Як же ти мене дістала! – почула Оксана, піднімаючись сходами.
Зупинилася і подивилася нагору: крик долинав із квартири на шостому поверсі. ”Напевно, сусіди лаються…” – подумала вона і, знизавши плечима, пішла далі.
Практично в кожному багатоквартирному будинку відбуваються подібні “сімейні драми” – нічого дивного. Тому вона не стала вслухатися в слова, незважаючи на те, що з кожною секундою чоловічий голос лунав дедалі голосніше.
Коли Оксані залишалося подолати останні три сходинки, двері різко відчинилися, і з сусідської квартири вилетів чоловік років тридцяти.
З його обличчя було видно, що він роздратований і розлючений. Напевно, тому й не вважав за потрібне вибачитися, коли, спускаючись сходами, штовхнув Оксану плечем.
“Ненормальний якийсь!” – подумала вона, провівши його осудливим поглядом.
Оксана зняла квартиру в цьому будинку всього кілька днів тому і, природно, поняття не мала, які люди живуть по сусідству.
Зате тепер знатиме, що від квартири №59 їй краще триматися подалі – не було жодного бажання зв’язуватися з неадекватними і невихованими людьми.
Опинившись, нарешті, на сходовому майданчику, вона стала квапливо шукати в сумочці ключі від квартири.
Раптом за прочиненими дверима почувся дивний шум, ніби щось упало на підлогу, а слідом за ним – ледве чутні схлипування.
Оксана подивилася в бік сусідських дверей, продовжуючи копошитися всередині сумочки.
А потім…
…вона повільно витягла руку, відклавши пошуки ключів на невизначений час.
“Ну от і навіщо тобі це треба? Яка твоя справа, що там узагалі сталося і чому хтось плаче за дверима?” – думала Оксана.
Ось тільки ноги вже давно “прийняли рішення” і зупинятися на півдорозі явно не збиралися.
Підійшовши до прочинених дверей, вона обережно зазирнула і побачила в передпокої жінку, яка сиділа на підлозі. На вигляд їй було близько сімдесяти років.
“От тільки чому вона сидить на підлозі й плаче? І чому кричав той чоловік?”.
– Вибачте, у вас усе гаразд? – запитала Оксана.
Жінка здивовано підняла очі і швидко стала витирати сльози рукавом халата.
– Ви тільки не лякайтеся. Я в сусідній квартирі живу, почула, що ви плачете, і вирішила перевірити. Може, вам допомога якась потрібна?
– Мені б піднятися… – тихо відповіла жінка. – Буду вам вдячна, якщо допоможете.
Оксана поставила пакет із продуктами, підійшла до господині квартири й допомогла їй підвестися.
– Дякую величезне, – на очах сусідки знову заблищали сльози. – У мене ноги слабкі, зовсім не тримають… А хочете я вас чаєм пригощу?
Оксана не хотіла.
Але відмовлятися не стала. Зрештою, їй потрібно зрозуміти, що сталося в цій квартирі.
А заразом переконатися в тому, що з цією жінкою все гаразд – не могла вона залишити її саму в такому стані. Тому що ходила вона з великими труднощами, тримаючись за стінку, і в будь-який момент могла впасти знову.
Довелося навіть підтримати її за лікоть про всяк випадок.
– Тільки от у мене до чаю нічого немає, – винувато розвела руками жінка, закривши холодильник.
– Нічого страшного, – усміхнулася Оксана і вийшла в передпокій, де стояв її пакет.
Діставши упаковку еклерів, які планувала з’їсти на вечерю, вона повернулася на кухню.
– Думаю, цього цілком вистачить на двох!
Просиділи вони за кухонним столом понад чотири години. Оксана й сама не помітила, як швидко пролетів час. Напевно, тому, що їй було дуже цікаво слухати цю жінку.
Нещасну і самотню жінку.
Тамара Михайлівна все життя пропрацювала в школі вчителькою і роботу свою дуже любила.
Вона навчала дітей не тільки грамоти, а й інших, не менш важливих речей: поваги до оточуючих, безкорисливої любові до ближнього, доброти і вічних цінностей. Рік за роком вкладала вона в душі своїх учнів моральні поняття.
Саме в душі, а не в голови.
Бо була впевнена, що тільки так людина пам’ятатиме ці прописні істини все життя.
– Про одне тільки шкодую, що мені не вдалося гідно виховати свою єдину доньку… – схлипувала колишня вчителька. – Що я тільки не робила, щоб вона виросла хорошою і доброю людиною. І начебто все нормально було, а в одинадцятому класі зв’язалася з поганою компанією, і її ніби підмінили – стала грубою і жорстокою. А мене зовсім не слухала. Казала, що це її життя, і вона робитиме так, як вважає за потрібне. Якби я тільки знала, чим це все може закінчитися, ніколи б не дала їй цю свободу.
– Щось погане сталося?
– Так… Я, звісно, вмовила її вступити до інституту, але вона почала зловживати міцним і забороненими речовинами. Потім дізналася, що чекає на дитину й інститут кинула. Роботи теж не шукала, бо вважала, що чоловіки повинні її забезпечувати. А два роки тому Іра зовсім потрапила до в’язниці.
– За що, якщо не секрет?
– Чоловіка відправила на той світ. Вона ж усе своє життя чоловіків додому водила різних, ось з одним із них щось не поділила.
– Оце так…
– Я їй стільки листів відправила, а вона мені жодного разу не відповіла. Вважає, що це я в усьому винна. Що мало часу їй приділяла…
Тамара Михайлівна потягнулася за черговим еклером, відкусила шматочок, після чого продовжила:
– Так, робота вчителя вимагає максимальної віддачі, але я ж завжди намагалася, щоб у доньки було все необхідне. Навіть квартиру їй свою віддала, коли вона була при надії і стверджувала, що хоче сім’ю завести. Я теж рано вийшла заміж, тому не хвилювалася: в інституті за бажання і відновитися можна. Але Іра не планувала цього робити. І заміж, як виявилося, теж не планувала виходити. Обдурила мене спеціально, щоб я з квартири з’їхала.
– Вибачте, а ця квартира тоді кому належить? – запитала Оксана, прекрасно розуміючи, що на зарплату вчителя купити своє житло навряд чи вийде.
– А цю квартиру мені купили батьки моїх учнів. Десять років тому.
– Нічого собі!
– Так, я сама не могла повірити, що так буває в житті. До цього двадцять років у гуртожитку жила, винаймала там кімнату, от вони, мабуть, “змовилися” і вирішили подарувати мені квартиру, щоб на пенсії в мене хоч якісь умови для життя були.
– Які ж вони молодці! – захопилася Оксана.
– Так, хороші люди. І учні мої теж хороші. Не забувають мене, відвідують періодично. Телефонують часто.
Оксана задумалася на деякий час, але потім усе ж таки вирішила, що треба запитати:
– А той чоловік, який із квартири вибіг… Це… Це був один із ваших учнів?
– Владик?! – розгубилася Тамара Михайлівна. – Ні, Владик – це мій рідний онук. Допомагає мені.
– Це, звісно, не моя справа, але дивно, що онук дозволяє собі кричати на бабусю.
– Дозволяє, на жаль… Іра сама його виховувала, якщо це можна взагалі назвати вихованням, ось тому він дуже на неї схожий. Такий самий жорсткий і безпринципний, – Тамара Михайлівна подивилася у вікно і важко зітхнула.
Оксана одразу зрозуміла, що для неї ця тема – дуже болюча, тому не стала більше нічого питати. Утім, жінка сама їй усе розповіла.
Розповіла, що після виходу на пенсію в неї почалися проблеми зі здоров’ям. Точніше не почалися, а загострилися, оскільки були вони й раніше.
Крім “букета” вікових хронічних захворювань, її давно вже мучили болі в ногах.
Але якщо раніше вона хоча б могла самостійно гуляти в парку і ходити в магазин, то зараз пересувалася з великими труднощами. На вулицю вже рік майже не виходила: страшно було впасти на рівному місці і щось собі зламати.
Навіть із тростиною вона почувалася невпевнено.Тому, коли ноги стали “відмовляти”, Тамара Михайлівна й вирішила звернутися по допомогу до свого єдиного онука Владика. Він же не чужа їй людина, зрештою.
Той спочатку сприйняв прохання бабусі в багнети, але потім несподівано передумав. Приїхав весь такий радісний і пообіцяв, що відтепер доглядатиме за нею.
– Ну і як? Доглядає? – запитала Оксана.
– Спочатку начебто доглядав…. Ледь не щодня в гості приходив, а якщо було треба і яєчню мені міг посмажити чи пельмені з бульйоном відварити на обід.
– А зараз?
– Останні півроку наче з ланцюга зірвався… Навіть сказав якось, що було б краще, якби я “відмучилася” скоріше. Бо в нього немає часу на мене.
Тамара Михайлівна також розповіла, що онук давно вже переоформив пенсію на банківську картку за дорученням, і на ці гроші купує їй їжу та ліки, а також оплачує комунальні послуги.
Ось тільки квитанції останнім часом зовсім перестав приносити, посилаючись на те, що зайнятий дуже.
– А ще постійно “скаржиться”, що ціни зараз дуже високі і пенсії моєї не вистачає.
Тамара Михайлівна подивилася на гостю:
– Чи правда, що хліб у магазині коштує зараз 100 гривень?
– Скільки-скільки? Сто? – здивувалася Оксана і мало не поперхнулася чаєм. – Ні, не правда.
– Виходить, що Владик обманював мене. Навіщо?
– Ну, мабуть, на себе витрачає більшу частину вашої пенсії. Не пощастило вам з онуком… А посварилися ви сьогодні через гроші, виходить?
– Ні… – Тамара Михайлівна потупила погляд. – Просто я попросила його, щоб він кішку знайшов.
– Яку кішку?
– Я коли ще на вулицю виходила, часто бачила у дворі кішечку. Красива така. Забарвлення вже не пам’ятаю, а ось очі… Очі в неї такі незвичайні. Як смарагди. Дивишся в них, і так добре стає на душі. Жити хочеться.
Я її підгодовувала довгий час, навіть забрати до себе хотіла, але не встигла… У лікарні довго лежала, а потім із ногами зовсім біда стала. А минулого тижня мені ця кішка наснилася. Я тепер місця собі не знаходжу і думаю…
– Про що?
– Може, вона теж сумує за мною? Може, хоче мене побачити? Я ось теж дуже мрію побачити її. Погладити. Притиснути до себе міцно. Подивитися в ці смарагдові очі… Можливо, востаннє.
Оксана ледве стрималася, щоб не заплакати.
Так зворушливо Тамара Михайлівна розповідала про свою кішку, яку не встигла забрати додому.
Після цієї розмови по душах Оксана продовжувала періодично навідуватися в гості до своєї сусідки – запала їй у душу колишня вчителька. А ще дуже хотілося допомогти їй здійснити свою мрію.
От тільки, як не намагалася Оксана знайти кішку зі смарагдовими очима, нікого схожого за описом у дворі будинку, на жаль, не помітила.
“Уже стільки часу минуло… – думала вона. – Може, цю кішку давно хтось додому забрав…”.
Якось Оксана знову забігла після роботи до Тамари Михайлівни, щоб випити з нею чаю і пригостити еклерами, які тій дуже сподобалися. І того ж вечора прийшов Владик.
Судячи із запаху, явно “під градусом”.
– Не зрозумів… А що в нас тут робить чужа людина?! – запитав він, подивившись спочатку на бабусю, потім на Оксану. – Ви хто така будете, шановна?
– Оксана не чужа, – стала пояснювати Тамара Михайлівна. – Вона живе по сусідству.
– Ну ось і чудово! – зрадів онук, коли бабуся йому все пояснила. – Мені якраз потрібно виїхати на кілька місяців по роботі. Буде кому за тобою доглянути.
– А як же пенсія, Владику?
– Що пенсія?
– Ну ти ж залишиш мені банківську картку? Я буду тоді Оксану просити, щоб вона мені продукти і ліки купувала. Та й за комунальні послуги потрібно платити.
– Вибач, ба… Картку твою я це… загубив, коротше. Довелося заблокувати. А нову мені зроблять тільки за два тижні, а може й за місяць. Я вже в іншому місті буду.
– Як же так, Владику? А жити мені на що? – здивувалася Тамара Михайлівна.
– Ну ось так… Доведеться поки що без грошей тобі посидіти. Ну або позич у сусідів. А я приїду з відрядження і все віддам. А можливо, якщо вийде, буду надсилати поштою. Зараз начебто листоноша може гроші додому принести і нікуди навіть ходити не треба.
– Ну хоча б так, – зраділа Тамара Михайлівна. – Хоча б так, Владику.
– А ти… – він подивився на Оксану. – Якщо з бабкою моєю щось трапиться, обов’язково зателефонуй. Мій номер у неї в телефоні є. І не здумай обдурити її якось. Приїду – не поздоровиться!
Сказавши це, Влад швидко покинув квартиру…А Оксана з жалістю подивилася на Тамару Михайлівну. Не вірила вона, що онук карту банківську загубив.
Найімовірніше, він просто не хоче ділитися зі своєю бабусею її ж грошима. Оксана, звісно, давно вже здогадалася, що цей Владик – людина брехлива, але, щоб до такої міри…
Це вже був явно перебір. “Як йому не соромно свою рідну бабусю без пенсії залишати? Ще й зовсім одну…”.
Відтоді Оксана стала приходити до Тамари Михайлівни щодня. Ліки приносила, продукти… По дому їй допомагала, обід і вечерю готувала.
Два місяці пролетіли непомітно, але Влад так і не з’явився.Спеціально для сайту Stories
І грошей ніяких обіцяних від нього не було.
Бабуся кілька разів телефонувала йому, а він то слухавку не брав, то скидав постійно. Відповів лише тоді, коли йому зателефонувала Оксана зі свого телефону.
– Хто телефонує?
– Оксана.
– Яка ще Оксана? Із кредитного відділу, чи що? Так я ж казав, що грошей поки що немає.
– Ні, це Оксана, яка живе по сусідству з вашою бабусею. Ви обіцяли, що висилатимете Тамарі Михайлівні гроші… От я й хотіла дізнатися, коли хоч щось відправите? Їй же харчуватися потрібно й ліки купувати. І взагалі, ви начебто говорили, що на два місяці тільки поїдете, а вже третій місяць пішов…
– Слухай! Як там тебе? Оксана? Тобі що, більше за всіх треба? Допомагаєш моїй бабці – от і допомагай мовчки, якщо так хочеться. А грошей зайвих у мене поки що немає.
– Так я ж не про ваші гроші кажу, а про ті, які належать Тамарі Михайлівні.
– Так, щоб самій їх до рук прибрати? Не дочекаєшся. І взагалі я не зобов’язаний перед тобою звітувати. Не дзвони мені більше!
Напевно, не кожен погодиться регулярно витрачати власні гроші на чужу людину.
Але в Оксани не було іншого виходу.
Після одного випадку вона по-справжньому полюбила цю жінку і не могла залишити її саму.
Було це близько двох тижнів тому. Оксана тоді сильно застудилася і два дні не виходила з дому.
Ясна річ, що і до сусідки вона теж не заходила. Тільки попередила телефоном, що захворіла. А на третій день пролунав стукіт у двері. Ледве чутний такий…
Оксана ледве встала з ліжка і пішла відчиняти.
На порозі стояла Тамара Михайлівна і тримала тремтячими руками літрову банку з супом.
– Оксаночко, я тобі тут супчик приготувала на курячому бульйоні. Поїж, будь ласка.
– Ну навіщо, Тамаро Михайлівно? А якщо, не дай Боже, заразитеся ще від мене…
– Та мені-то чого переживати? Усе одно недовго залишилося. А ти поїж, будь ласка. Тобі відразу легше стане. Ти тільки вибач, що в банці його принесла, боюся, у тарілці розлила б…
У той момент Оксана дивилася на сусідку витріщеними очима. Адже вона прекрасно розуміла, чого коштувало їй приготувати цей суп, а потім вийти з квартири і пройти ці кілька кроків до дверей навпроти.
Це для здорової людини – суща дрібниця, а для жінки, яка на той час стала ходити ще гірше, ніж раніше, – це був справжнісінький подвиг.
От і як після такого Оксана могла залишити її одну?
Та вона тепер до кінця життя пам’ятатиме цей вчинок.
А ще вона ніколи навіть не могла подумати, що зовсім чужі одне одному люди можуть бути такими близькими.
А близькі – такими чужими…
Зарплата в Оксани була не найвища. Але вона примудрялася планувати свій бюджет так, щоб у неї залишалися гроші на ліки і продукти для Тамари Михайлівни.
Зрештою, це тимчасово, а там повернеться Влад, і буде знову сам усе купувати, як раніше це робив. У всякому разі, вона сподівалася на це. А вмовляти Тамару Михайлівну спробувати “повернути” пенсію собі, вона не хотіла. Бо незрозуміло, як там усе насправді – потім ще крайньою буде.
Вона допомагала жінці з власної волі, і нічого не вимагала в неї натомість.За комунальні послуги Оксана теж стала потроху платити, оскільки в поштовій скриньці накопичилося чимало квитанцій.
Як виявилося, Влад перестав оплачувати комуналку задовго до того, як поїхав нібито у відрядження.
Було важко, звісно. Але Оксана не сумувала.
“Нічого, впораємося якось… – заспокоювала себе вона. – Гроші – це не найголовніше в житті. Головне, щоб Тамара Михайлівна не почувалася нікому не потрібною. Головне, щоб раділа життю і жила якомога довше”.
Коли на роботі Оксані виплатили премію, вона без роздумів витратила її не на новий телефон, про який давно мріяла, а на інвалідний візок для Тамари Михайлівни.
– Навіщо ти взагалі витрачаєш гроші на чужу людину? – не розуміли колеги.
“Як навіщо? – дивувалася Оксана. Бо не повинна людина цілодобово сидіти в чотирьох стінах і… дивитися на світ із вікна своєї квартири на шостому поверсі! Людина має жити, а не існувати…”.
Оксана довго не могла вмовити Тамару Михайлівну вирушити на прогулянку, бо та страшенно боялася виходити з квартири після такого довгого “ув’язнення”. Але, врешті-решт, сусідка погодилася, і ось – вони на вулиці.Спеціально для сайту Stories
Гуляють у парку поруч із будинком. Погода чудова. Тамара Михайлівна не могла стримати сліз.
Гуляли вони щодня, зазвичай ближче до вечора, і одного разу в цьому парку недалеко від них з’явилася кішка зі смарагдовими очима… “Невже це та сама?” – здивувалася Оксана.
Вона хотіла було запитати в Тамари Михайлівни, але кішка підбігла до інвалідного візка сама.
Радісно нявкнула кілька разів, після чого застрибнула до жінки на коліна і почала муркотіти.
– Господи! Жива! – не могла повірити Тамара Михайлівна. – А я ж і не сподівалася тебе більше побачити… Як же мені тебе не вистачало весь цей час.
“Збулася все-таки мрія бабусі…” – подумала в той момент Оксана, витираючи сльози.
Тамара Михайлівна забрала кішку додому і назвала її Лізою. А Оксана того ж дня купила в зоомагазині все необхідне для неї. І, якщо чесно, плювати їй було на гроші.
Гроші завжди можна заробити, а ось такі моменти в житті – найдорожче, що може бути в людини.
“Напевно, і я буду такою ж щасливою, коли, нарешті, збудеться моя мрія…” – думала вона, дивлячись, як сусідка міцно обіймає свою улюбленицю, яка так хотіла з нею побачитися, що навіть наснилася їй.
Минув ще деякий час. Оксана поверталася з роботи і, як зазвичай, хотіла провідати Тамару Михайлівну, але зіткнулася в дверях із незнайомим чоловіком.
Він їй одразу сподобався: вродливий, ставний, очі добрі, усмішка щира…
– Ви, напевно, Оксана? – запитав він. – Проходьте, Тамара Михайлівна чекає на вас.
Чоловік пропустив її у квартиру, а сам, пославшись на термінові справи, втік.
Вона зайшла на кухню і побачила там Тамару Михайлівну, яка сиділа в інвалідному візку і дивилася у вікно, тримаючи Лізу на колінах… Останні дні вона вже зовсім не могла ходити. І якби не візок, просто лежала б у ліжку.
– А хто це був?
– Оксаночко, вітаю, моя хороша, – усміхнулася господиня квартири. – Це Анатолій до мене заходив. Учень мій. Я йому сама зателефонувала, бо відчуваю, що недовго мені залишилося.
– Знову ви за своє… – невдоволено похитала головою Оксана. – От навіщо себе завчасно ховати?
– Відчуваю просто. І в мене до тебе буде прохання: подбай про Лізочку. Не хочу, щоб вона знову на вулиці опинилася.
– Про Лізочку я в будь-якому разі подбаю, не переживайте. Але й ви мені теж пообіцяйте, що не будете поспішати на той світ… Домовилися?
Тамара Михайлівна нічого не відповіла. Просто посміхнулася у відповідь. І усмішка ця була така незвичайна.
“Напевно, так посміхаються люди, які по-справжньому щасливі…” – подумала Оксана.
А наступного дня Тамари Михайлівни не стало.
Оксана зайшла до неї рано вранці, і коли, відчинивши двері ключем, який їй дала сусідка, побачила на порозі Лізу, то відразу все зрозуміла.Спеціально для сайту Stories
А потім, обійнявши кішку, вона довго плакала в передпокої.
Сіла на тому ж самому місці, де сиділа Тамара Михайлівна, коли Оксана вперше з нею познайомилася.
Організацією похорону займався Анатолій, і проводити вчительку в останній шлях зібралися всі її учні. Дуже багато було людей, але Оксана так і не побачила серед них Влада. Хоча вона і дзвонила йому багато разів, і смс писала.
А після похорону до неї підійшов Анатолій і попросив поїхати разом із ним.
– А куди? – здивувалася Оксана, коли він обережно взяв її за руку.
– Приїдемо на місце, і я все вам розповім, – загадково відповів він.
Коли машина зупинилася біля нотаріальної контори, Оксана відразу запідозрила щось недобре.
– Напевно, ви вже самі здогадалися, – сказав Анатолій, дістаючи з сейфа папку з паперами. – Тамара Михайлівна звернулася до мене, щоб я допоміг скласти заповіт.
Оксана не зводила з Анатолія очей…
– І згідно з цим заповітом, вам, Оксано, дістається її однокімнатна квартира.
– Так ось, навіщо вона запитувала в мене моє прізвище та по батькові, а ще цікавилася, коли в мене день народження… Можна було ще тоді здогадатися. Але ж я їй одразу сказала, що мені нічого не потрібно, що я допомагаю їй від душі…
– Ну то й Тамара Михайлівна від душі подарувала вам свою квартиру. Щоб вам із Лізою було де жити.
– А як же Влад? Він явно не зрадіє цьому.
– Звісно, свідоцтво про право на спадщину я зможу видати не раніше, ніж за шість місяців, але моя вам порада: змініть замки у квартирі вже зараз, щоб Влад не міг зайти всередину без запрошення.
– А так можна?
– Можна. Вам абсолютно нема про що переживати, претендувати Влад ні на що не зможе.
Оксана, звісно, була вдячна Тамарі Михайлівні за квартиру, але їй дуже її не вистачало. Добре, що поруч була Ліза, і Анатолій теж часто телефонував. Переживав.
Сьогодні він теж зателефонував і запросив на прогулянку. Оксана з радістю погодилася.
Адже вона давно мріяла зустріти хорошого, доброго чоловіка і обзавестися сім’єю.
Що ж, здається, дуже скоро її мрія збудеться…
– Лізо, я йду, але скоро повернуся! Не переживай! – Оксана взяла кішку на руки і міцно обійняла.
– Мяу-у-у… – відповіла Ліза.
І якщо перекласти це людською мовою, то вийде приблизно так: “Іди вже, дорога моя господиня, влаштовуй своє особисте життя. А я поки що місце тобі нагрію на ліжку”.