Іван з Катериною повечеряли, і вже збиралися лягати спати. Раптом у двері подзвонили. – Кого це принесло так пізно? – сказав Іван, подивившись на дружину. – Не знаю, – відповіла Катя. – Я нікого не чекаю! – Зараз дізнаємося, – відповів чоловік і вийшов в коридор. Іван відкрив двері і побачив на порозі молодого хлопця, років двадцяти. – Вам кого? – поцікавився Іван. – Я шукаю свого брата, Івана Євгеновича, – повідомив хлопець. – В сенсі брата? Немає у мене ніяких братів? – Іван здивовано дивився на несподіваного гостя, не розуміючи, що відбувається

– Бондаренко Іван Євгенович?

– Так, це я, – квапливо відповів Іван, думаючи, що знову дзвонять, щоб запропонувати чергову нісенітницю. Розвелося ж всяких телефонних пройдисвітів, що відволікають від справ.

– Бондаренко Євген – ваш батько?

Іван зупинився. Припинив перекладати папери на робочому столі і вже уважно почав слухати.

– Так, це мій батько. Але я з ним не бачився двадцять років, і бажання зустрітись у мене немає. Якщо він щось накоїв, я нічого не знаю і знати не бажаю.

Іван відчув, як у грудях піднімається давня образа. Здавалося б йому вже тридцять, є дружина, дитина. Настав час перестати ображатися на недбайливого татуся, який кинув їх з мамою. Але ні, певне, так просто відпустити образу не вдасться.

– Вашого батька не стало.

Образа змінилася якоюсь розгубленістю. Іван розумів, що треба щось сказати, та ось що?

– Я зрозумів, – нарешті відповів він. – Дякую, що повідомили.

– Він залишив вам у спадок дачу. Вам треба приїхати, підписати папери.

– Дачу?

Іван присів, намагаючись осмислити все те, що зараз почув. Батька не стало, дачу залишив. Значить, все ж таки пам’ятав про нього. Тоді чому не спілкувався? Чи він його вказав у заповіті для галочки? Щоб не піти у інший світ зовсім негідником?

– Так. Усі подробиці я вам розповім. Записуйте адресу та час.

Коли Іван повернувся додому, його дружина Катя одразу помітила, що з ним щось не те.

– Що сталося? Щось на роботі?

– Та ні… Батька не стало, – зітхнув він.

– Господи … Мені шкода, Іване.

– Та перестань. Ти ж знаєш, що я з ним не спілкувався.

Катерина обняла чоловіка і поцілувала його в щічку.

– Нехай ти давно його не бачив, все ж таки це не чужа людина. І, напевно, ти таки щось відчуваєш.

– Ну так… Замішання, чи що. Уявляєш, він мені дачу залишив?

Катя сумно посміхнулася.

– Значить, все ж таки пам’ятав про тебе?

Іван знизав плечима. Хотів би так думати. Але якби пам’ятав, хоч би з днем ​​народження вітав. Ну чи раз на рік дзвонив, щоб дізнатися, чи живий син.

Батько мав іншу сім’ю, і Іван це знав. Точніше, інша сім’я у нього з’явилася ще до того, як він покинув їх із мамою. Власне, це і спричинило розлучення.

Івану було дев’ять, коли в їхньому спокійному і безтурботному житті пролунала сварка. Маленький Іван чудово знав, що підслуховувати некрасиво. Але тут йшлося про маму та тата, тому він вирішив порушити правила.

– Як ти міг? – вигукувала мама. – Я б зрозуміла, якби це була інтрижка! Буває, я пробачила б! Але інша родина?

Іван навіть рота долонею прикрив, щоб його не почули. Як таке можливе?! У тата інша родина? Тобто інша дружина та інша дитина?

З’ясувалося, що так було. Дитина на той момент тільки недавно народилася, власне, тому все й розкрилося. Мама знайшла у батька чек на покупки у дитячому магазині. Спочатку він обманював, а потім, мабуть, вибрав іншу родину. І в усьому зізнався. Мовляв, так, є жінка, народився син. Я їх люблю. А вас … Вас теж люблю, але вже якось менше.

І батько пішов. Мама була в несобі від горя та зради, Іван не знав, як йому жити після цього, а тато будував нове щасливе життя.

Кілька років він ще з’являвся у житті Івана, а потім вирішив, що вистачить прикидатися.

І так, Іван був на нього ображений. Він згадував, як часто перед сном лежав і думав, що вони з мамою зробили не так, що тато їх розлюбив? Відразу згадувалися всі дитячі витівки, і Івану здавалося, що це він у всьому винен. Напевно, новий син тата буде набагато кращим, набагато слухнянішим. Ось він тату більше і подобається.

Звичайно, коли Іван виріс, він зрозумів, що ні в чому не винен. Винен батько, який так легко викреслив дитину з життя, який зраджував мамі протягом кількох років, який зовсім не допомагав, вважаючи, що не зобов’язаний.

А тепер його не стало. І як до цього поставитись, Іван справді не розумів.

Але все ж таки вирішив отримати спадок. А заразом дізнатися і всі подробиці.

До нотаріуса прийшов не лише Іван. Там же була батькова дружина і, мабуть, син. Вони невдоволено глянули на Івана, наче той їх оббирає. Чоловікові навіть захотілося піти, але він себе обсмикнув. Навіщо?! По-перше, він нічого не просив, а по-друге, тато за стільки років відсутності винен йому.

Тому, сівши подалі, Іван почав чекати, коли його викличуть.

– Дача знаходиться за десять кілометрів від міста, ось точна адреса. Шість соток, будинок.

Іван кивав, не особливо слухаючи. Потім розбереться.

– Скажіть, як батька не стало?

– Серце. Але він оформив наперед заповіт.

Виявилося, що ця дача раніше належала батькам батька. Їх Іван не знав, вірніше, не пам’ятав. Їх не стало, коли Івану було п’ять років. Тому вона й належала лише татові, бо він її успадкував. І тепер передав старшому синові.

Іван вийшов із кабінету, розуміючи, що йому вже дуже хочеться додому. Тяжко все це.

– Привіт.

Він обернулася. Позаду нього стояв батьковий син, принаймні Іван так подумав. Братом він ніяк не міг його назвати.

– Привіт.

– Цікаво, чому тато заповів дачу тобі?

Цікаво так, так і є.

– Не знаю. Може, вирішив спокутувати гріхи ? Так він по аліментах багато заборгував, – знизав Іван плечима.

Хлопець хмикнув, а потім похитав головою.

– У цьому весь батько. Все зробить не так, як треба.

– У якому сенсі?

Хлопець повів плечима.

– Він знав, як я люблю цю дачу. Постійно свій день народження святкував там, їздив туди часто. Будиночок я відновив. І ніби на зло, він залишив її тобі.

– Ну, мабуть, тебе теж не обділили?

– Як знати… Гаразд, насолоджуйся подарунком.

Хлопець розвернувся і пішов геть. Але Іван вирішив, що останнє слово має бути за ним.

– Насолоджуйся? Батька у моєму житті двадцять років не було, він мене покинув, щоб тебе виховувати. І ти думаєш, ця дача все налагодить?

Хлопець обернувся.

– Якщо вона тобі не потрібна, подаруй мені її.

– Ага, зараз! – засміявся він.

– Ну тоді не будуй із себе ображеного! Подумай, може, й на краще, що він тебе покинув!

Іван не знав, що на це сказати, тож просто промовчав.

Але ця розмова все не виходила у Івана з голови. Спочатку він сердився на зухвалого хлопця, потім почав роздумувати над тим, що той сказав. Переказав усе дружині, щоб виговоритись, але легше не стало.

А ввечері пролунав дзвінок у двері. Іван відкрив і відразу застиг.

– Звідки тобі відома моя адреса?

– У батька була записана. Це ж квартира твоєї мами?

Іван кивнув головою. Мамі він купив однокімнатну, а він із дружиною та сином перебрався до цієї.

– Можна увійти?

– Заходь, – відсторонився Іван.

– Мене, до речі, Олексій звуть.

– Іван.

– Та я знаю…

Катя, що вийшла в коридор, запитливо глянула на свого чоловіка.

– Катю, це Олексій… татовий син.

Олексій хмикнув. Було кумедно, що Іван принципово його братом не називає.

– Доброго вечора. Я чайник поставлю, – промовила Катя. Було видно, що вона не менше за чоловіка здивована, але, однак, швидко зорієнтувалася.

Іван та Олексій сіли за стіл. Катя налила їм чай і пішла.

– Навіщо завітав?

– Хотів вибачитись, – промовив Олексій. – Даремно я на тебе наїхав. Просто так сердився на батька.

– О, мені це знайомо, – хмикнув Іван. – Але він хоч би був у твоєму житті.

– Та краще б не був!

– У якому сенсі?

Олексій знизав плечима і присунув собі чашку.

– Батько наш не найзразковий громадянин. Ми з матір’ю від нього натерпілися, дай Боже. І гульбанив, і мамі зраджував.

– Чому ж твоя мама від нього не пішла?

– А твоя чому? Навіть коли дізналася про другу родину? Адже це батько пішов від вас.

Іван задумався. І справді, мама йому все прощала. І щось Івану підказувало, що й другу сім’ю вибачити змогла б, якби батько раптом захотів залишитися.

Є, певно, такий тип чоловіків, за яких жінки тримаються. Які вміють настільки в себе закохати, що розум затьмарюється. Мабуть, їхній батько був таким.

– Гаразд, тепер це не має значення, – зітхнув Іван. – Його немає, а про таких, як відомо, або добре, або нічого…

– Тоді нічого… – зітхнув Олексій.

Іван дивився на нього і думав, що його брат ще дуже молодий. І, напевно, у нього образа навіть сильніша. Ще й ця дача розбрату. Так, допоміг тато.

– Слухай, а може, вип’ємо? – запитав Іван. – Що ми з чаєм сидимо?

– Я не проти, – хмикнув Олексій.

Вони проговорили півночі. Олексій розповідав про батька, особливо про останні його роки життя. Іван щось із дитинства згадував. І та образа, що сиділа в обох, якось поступово розчинялася. Адже й хороше було, навіщо на поганому акцентуватись?

– Знаєш, – промовив Іван, – все-таки наш батько зробив щось корисне.

– І що ж? – посміхнувся Олексій.

– Заповів мені дачу. Щоб ми через неї посперечалися, а потім поговорили. Звів нас.

Олексій засміявся.

– Так, справді. Взагалі я шкодую, що раніше не познайомився з тобою. Мені хотілося б мати старшого брата.

– Ну ось він я, отримуй.

Вони обидва знову засміялися, а потім різко замовкли. Катя з сином вже сплять, а вони тут сміються на весь голос..

– А знаєш, що, – промовив Іван, – Та ну її цю дачу. Жили без неї і далі проживемо. А ти до неї звик. Забирай.

– Ні, – простяг Олексій. – Слово батька – закон. Але якщо ти дозволиш на неї приїжджати, я буду радий.

– Та не питання.

Олексій глянув на годинник.

– Мені вже час. Слухай, у мене за місяць день народження, я б якраз на дачі відзначив, якщо ти не проти?

– Не проти, – посміхнувся Іван.

– І це, може, ви з родиною теж приїдете? Я був би радий.

– Із задоволенням.

Вони обмінялися номерами, а потім Олексій пішов.

Іван тихенько увійшов до спальні і ліг у ліжко, намагаючись не розбудити дружину. Але Катя не спала.

– Ну що? – запитала вона.

Іван у темряві посміхнувся.

– Уявляєш, у мене є брат.