– Пакуй валізи! – Голос Олега пролунав так голосно, що Ірина здригнулася.– Завтра вранці, щоб духу вашого тут не було! Квартира – моя. Ти можеш піти по-доброму, або я тебе виставлю власноруч! – Кинув роздратовано чоловік
– Пакуй валізи! – Голос Олега пролунав так голосно, що Ірина здригнулася. Вона стояла посеред вітальні, тримаючи в руках чисті рушники. Слова чоловіка звучали так, ніби то був не він, а якась стороння людина.
– Ти це серйозно? – Ірина спробувала посміхнутися, ніби сподівалася, що він просто розігрує її. Але погляд Олега був холодний, і не залишав місця для сумнівів.
– Я сказав, що сказав, – він обернувся до неї, підкреслюючи кожне слово. – Завтра вранці, щоб духу вашого тут не було!
– Але чому? Що сталося? – її голос зірвався, і рушники впали на підлогу.
Олег кинув погляд на її руки, ніби ця невпевненість тільки дратувала його ще більше.
– Досить, Іро. Ти все знаєш. Більше я цього терпіти не збираюся. Квартира – моя. Ти можеш піти по-доброму, або я тебе виставлю власноруч.
Ірина мовчала, відчуваючи, як слова в’язнуть у горлі. “Що я знаю?” – звучало в її голові, але спитати про це вона не наважилася. Вона відчувала, що Олег говорив про щось конкретне, що вона упускала, але як зрозуміти, про що?
– Ми ж… ми сім’я, – прошепотіла вона, нарешті, відчуваючи, як її голос здригнувся. – Ти так легко хочеш зруйнувати все?
– Сім’я? – Він реготав так злісно, що Ірина мимоволі зробила крок назад. – Ти ще кажеш мені про сім’ю? Ти… – він осікся, махнув рукою. – Гаразд, все. Мене це більше не стосується.
– Почекай, Олег, – її голос набув твердості, хоча руки все ще тремтіли. – Я заслуговую на пояснення. Що сталося? Що я зробила?
Він подивився на неї так, ніби хотів сказати все, і водночас нічого. Нарешті, його губи скривилися в усмішці.
– Ти сама у всьому винна, – кинув він через плече, розвертаючись до вікна. – Іди збирай речі. Досить розмов.
Ірина залишилася стояти, слухаючи, як цокання старого настінного годинника заповнює тишу. Його слова дзвеніли у вухах, але їхній зміст вислизав. Що саме вона зробила? Що так розлютило його, що він захотів вигнати її з будинку?
Почувся тихий шурхіт – це був син, що визирнув з-за дверей спальні. Ірина подивилася на дитину, але нічого не сказала. Зараз головне було стримати себе, не розплакатися, та не влаштувати сцену на очах у хлопчика.
– Завтра ми поїдемо, – нарешті промовила вона спокійно, хоча всередині все кипіло. – Тільки тому, що мені потрібен час, щоб зрозуміти, що ти зробив! І навіщо!
Вона пішла на кухню, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми. Коли вона зачинила за собою двері, Олег залишився стояти біля вікна.
Ірина сиділа за кухонним столом, дивлячись на порожній келих, в якому ще нещодавно був чай. Сльози висохли, залишився лише тупий біль і клубок думок.
Її погляд упав на стару скатертину з пошарпаними візерунками – ту саму, яку вона купила невдовзі після весілля. Тоді все здавалося таким простим.
Вона намагалася зрозуміти, де почався цей розрив, коли все пішло не так. Здавалося, вони з Олегом жили, як усі: звичайна родина, де є радості, труднощі та сварки. Але сьогоднішній спалах… Вона ніколи не думала, що все може зайти так далеко.
Ірина згадувала їх перші роки разом. Вони познайомилися на весіллі спільних друзів – вона тоді ще працювала у школі. Молода, енергійна вчителька літератури, повна ідеалів та планів.
Олег здався їй чимось, на кшталт, урагану – впевнений, харизматичний, який завжди знає, чого хоче. Він працював менеджером у будівельній компанії, мріяв відкрити свою справу.
– Ірино, ти навіть не уявляєш, як я все це бачу, – говорив він тоді, розпливаючись в посмішці. – У нас буде свій дім. Не просто квартира, а саме великий будинок. Твоє місце – у саду, з квітами, а я все інше влаштую.
Подруги їй заздрили: “Тобі пощастило! Він перспективний, та ще й руки з правильного місця ростуть».
Вона й сама так думала. Олег швидко зробив кар’єру, а коли його маленька фірма почала приносити дохід, вони купили квартиру – двокімнатну, затишну, хоч і в старому будинку.
Спершу все було добре. Олег працював днями безперервно, але Ірина не скаржилася. Вона любила свою роботу, облаштовувала будинок. Коли з’явився син Ваня, усе змінилося. Олег почав затримуватись на роботі, а через якийсь час, вони майже перестали розмовляти.
– Втомився, – говорив він коротко, коли вона намагалася розпочати розмову. – Я орю, щоб у нас все було, а ти знову зі своїми претензіями.
Ірина не висувала претензій. Вона звільнилася, щоб бути вдома з дитиною, тому що з Ванею спочатку було складно. Олег якийсь час підтримував її рішення, але потім почав дорікати.
– Ти цілий день сидиш удома. Невже так важко навести лад? Я повертаюся – у тебе скрізь іграшки, вічний бардак!
Вона намагалася сперечатися, але потім перестала. Навіщо? Все одно він бачив лише те, що хотів. Час минав, і Ірина відчувала, що все більше стає для чоловіка просто частиною меблів.
Ірина згадала той день, коли вона вперше помітила, що чоловік не носить обручку.
– Так зручніше, – пояснив Олег, відмахнувшись. – Вона лише заважає.
Вона не хотіла влаштовувати сцену. Тоді їй здавалося, що це дрібниця. Вона бачила, як його погляд ставав холоднішим, але сподівалася, що все можна виправити.
На кухню зазирнув Ваня, тримаючи в руках машинку.
– Мамо, – сказав він тихо, ніби боявся розбудити когось. – Чому тато кричав? Ми що, правда, поїдемо?
Ірина міцно обійняла сина.
– Ні, Ваню. Ми просто трохи поживемо в іншому місці, щоб тато відпочив. Все буде гаразд.
Хлопчик кивнув, не ставлячи зайвих запитань. Він дуже добре знав, що не завжди варто вдаватися в подробиці. Мама поклала його назад у ліжко, потім повернулася на кухню і подивилася на годинник. До ранку залишалося не так багато часу.
Вона знала, що їхати все ж доведеться. Тільки куди? До подруги? Батьків її вже немає в живих, а сестра давно жила в іншому місті. А головне – чому все скінчилося саме так? Як він міг ось так все зруйнувати?
“Може, я й справді чогось не зрозуміла”, – майнуло в її голові. Але це було не важливо. Тепер їй треба було щось робити з цим життям, яке стрімко руйнувалося.
Ірина сиділа у вітальні, склавши руки на колінах. Валіза вже стояла біля стіни, наполовину заповнена речами. Тишу розрізав звук кроків Олега – він вийшов зі спальні, голосно грюкнувши дверима.
– Ти все зібрала? – спитав він з порога, не обтяжуючи себе звичайним “привіт”.
– Майже, – коротко відповіла вона, не дивлячись на нього. – Сьогодні поїдемо.
Олег притулився до стіни, у його погляді читалося щось, на кшталт, полегшення, перемішаного з роздратуванням. Він явно хотів якнайшвидше покінчити з цим.
– Так краще, – сказав він. – Жаль, що до цього все дійшло. Але так буде правильно.
Ірина підвела на нього очі. Її серце шалено калатало, але голос звучав твердо:
– Ти не думаєш, що мені хоча б щось пояснити треба? За що ти нас виганяєш? За що я, мати твого сина, заслужила на таке ставлення?
– Та ти сама все знаєш, – огризнувся він, сідаючи у крісло. – Не треба вдавати з себе жертву. Я працював, вкладався у цю квартиру, а ти тільки сиділа на моїй шиї!
– Сиділа на шиї? – Її голос здригнувся, але вона стрималася. – Ти це серйозно? Ти розумієш, скільки всього я зробила, щоб у нас був затишний будинок, щоб Ваня ріс у нормальній родині?
Олег пирхнув.
– Нормальна родина? Ти коли востаннє хоч щось робила для мене? Тільки й знаєш, що скаржитися.
Ірина відчула, як усередині все закипає. Але замість вибухнути, вона вирішила йти до кінця.
– А ти ніколи не думав, чому я почала скаржитися? Чому я втомилася? Ти хоч раз бачив, як я плачу ночами, коли ти приходиш під ранок? Я здогадувалася, що в тебе хтось є, Олеже. Але я все терпіла заради сина. Заради нас.
Його обличчя на мить смикнулося, але він швидко взяв себе в руки.
– Так, у мене інша жінка! І що? Вона хоча б не робить з мого життя пекло! Вона розуміє, що я мужик, а не обслуговуючий персонал.
Ірина завмерла. Його слова були, як стусан під дих, і вона відчула огиду. Їй стало нестерпно дивитися на цю людину, яку вона колись кохала.
– Значить, вся справа в ній? – сказала вона тихо, майже пошепки. – Ти вирішив, що ми з сином – зайві, бо тобі стало простіше з іншою? А що далі, Олеже? Ти думаєш, вона лишиться з тобою, якщо в тебе почнуться проблеми?
– У мене не буде проблем! – різко відповів він, але в його голосі прослизнула невпевненість. – Я все передбачив.
Ірина гірко посміхнулася.
– Знаєш, як говорять, “Не зарікайся”! Ти вважаєш, що все передбачив? Оформив дарчу на квартиру? Записав її на неї?
Його очі розширилися, але він швидко повернувся до своєї звичайної байдужості.
– Звідки ти знаєш?
– Я знайшла папери, – відповіла вона спокійно. – Ти навіть не подумав сховати їх. Відразу видно, що ти мене за недолугу тримаєш.
Олег підвівся, підійшов до вікна, запалив. Його плечі напружилися, але він мовчав. Це мовчання говорило більше, ніж будь-які слова.
– Знаєш, що найсмішніше? – Сказала вона, підводячи погляд. – Ти ніколи не розумів, що головне у житті – це не квартира, і не гроші. Ти втратив сім’ю, Олеже! А далі – ти втратиш й усе інше!
Він не відповів, лише кинув у її бік швидкоплинний погляд, у якому змішалися злість і розгубленість. Вона розвернулась і вийшла з кімнати, залишивши чоловіка наодинці з цими словами.
За вікном ліниво падав сніг, надворі було майже тихо. Ірина закінчила складати останні речі у валізу. Іван сидів за кухонним столом, малюючи щось олівцями. Він мовчав – хлопчик зрозумів, що краще не ставити запитань.
В кімнату зайшов Олег.
– Ти підеш нарешті? – кинув він, начебто це було не питання, а констатація факту.
– Так, – Ірина випросталась, дивлячись на нього. – Як ти й хотів!
– Гаразд, – він зробив ковток кави. – Так буде найкраще для всіх. Ти ж розумієш, що кохання давно сконало.
Вона дивилася на нього, відчуваючи, що треба щось сказати, але слова не знаходилися.
– А Ваня? – нарешті промовила вона. – Ти хоч думаєш, як це позначиться на ньому?
– Ти драматизуєш, – відмахнувся він. – Дитина швидко звикне. Ти ж мати, виховаєш його, як треба!
Її серце тьохнуло від цієї недбалості, але вона не показала, що його слова її зачепили.
– Я виховаю, – відповіла вона твердо. – І на щастя, він більше не побачить прикладу, як можна зраджувати близьких. Дякую тобі за це!
Олег поставив кухоль на стіл, і схрестив руки на грудях.
– Я втомився від цих твоїх моралей, – його голос пролунав різко. – Живи своїм життям, якщо ти так хотіла. Мені більше не потрібно, щоб мене пиляли. І взагалі, у нас із… – він осікся, ніби зрозумів, що зараз скаже зайве.
Ірина посміхнулася.
– З іншою все простіше, так? Вона не питає, не вимагає, живе тихо, як тобі зручно?
Олег нічого не відповів, тільки знизав плечима.
– От і живи, – додала вона. – Але пам’ятай, що у житті все повертається. Тобі це ще відгукнеться, Олег. І не тому, що я тобі бажаю зла. Просто такі люди, як ти, завжди залишаються одні.
Вона підійшла до Вані, погладила його по голові і сказала:
– Давай, синку, збирай свої малюнки. Ми йдемо.
Хлопчик мовчки склав свої олівці та малюнки у рюкзак. Його великі очі були сповнені нерозуміння, але він не ставив запитань. Він відчував, що зараз не час.
Ірина взяла валізу, оглянула квартиру востаннє. Її серце стислося – вона вклала в цей будинок стільки сил, стільки кохання. Але зараз вона розуміла, що всі ці мури вже давно впали.
– Ну, все, – сказала вона. – Прощавай, Олеже.
Він не відповів, тільки став біля вікна і запалив. Його постать здавалася чужою, майже незнайомою. Вона вийшла за двері разом із сином.
…Минуло кілька місяців. Ірина влаштувалася працювати адміністратором у невеликій студії йоги. Це була зовсім не престижна робота, але вона раділа кожному дню, бо він був кроком уперед.
Вони з сином винаймали невелику однокімнатну квартиру, але тепер вона відчувала, що їхнє життя стало іншим – справжнім.
Якось увечері вона зайшла в кафе за тістечками для сина. Дві дівчини в черзі перед нею так жваво спілкувалися, що Ірина мимоволі прислухалася. Одна розповідала про свою роботу у будівельній компанії. Ірина завмерла, почувши прізвище Олега.
– Вилетів у трубу наш бос, – щебетала дівчина. – Набрав кредитів, а тут замовники відмовилися. Він взагалі без копійки лишився. А ще кажуть, навіть квартира тепер не його – оформив її на якусь дівчину, а та його кинула.
Ірина стояла, як укопана. Невже бумеранг наздогнав? Серце стислося, але то була не радість. Це була гіркота. Вона знала, що Олег жорстокий, егоїстичний, але все одно, колись вона кохала його.
Того вечора вона повернулася додому, принесла синові тістечка, і уперше, за довгий час, щиро посміхнулася. Вона зрозуміла, що минуле залишилося позаду. Тепер у неї було тільки їхнє з Ванею життя. Просте, але щире.
– Все буде добре! Обов’язково буде! – прошепотіла вона, засинаючи…