Вона пробачила його

Олену не те щоб не любили в класі, але якось не помічали, чи що. Зовсім звичайна дівчина: трохи повненька і трохи незграбна, шкільна форма і недорогий портфель.

Незвичайними були тільки очі: яскраво-зелені з рудими цяточками. Навчалася дівчинка, в принципі, нормально. Батьки не допомагали, але й не лізли особливо в щоденник. У Олени була середня сім’я із середнім достатком.

Нормальна, як у багатьох у той час. І все б нічого, але був у класі він – її жах, її прокляття, покарання, як не назви, Женька – хлопчак без жалю і співчуття!

Час від часу він робив капості, іноді залучаючи до них інших хлопців. То наллє комусь клей у портфель, то відірве ручку, а підручники і зошити розкидає по всьому шкільному двору. А вже брудних і образливих жартів, від яких хотілося провалитися крізь землю, було не злічити.

Вчителі, звісно, здогадувалися про всі витівки малолітнього хулігана, але вдіяти нічого не могли або не хотіли. Вони просто махнули на нього рукою, і чекали, коли він закінчить 9-й клас і покине школу.

Олені частіше за інших діставалося від нього. Постійно розірваний фартушок і колготки, розмальований портфель бридкими картинками і фразами, і синці на ногах.

Друзів і подруг у Олени не було, мамі й татові було не до неї (мама працювала до пізнього вечора, щоб сім’я не потребувала, а тато час від часу йшов у легкий загул), бабуся жила далеко. Тож заступитися за дівчинку було нікому!

І одного разу хлопчисько так розперезався, що випадок, який стався того весняного дня, сколихнув усю школу.

Олені не хотілося йти на заняття, наче вона передчувала, що трапиться щось погане. Але з мамою не посперечаєшся, і дівчинці довелося зібрати всю свою волю в кулак і поплестися до школи. Проходячи коридором, Олена побачила, як Женька вислизнув із кабінету математики. “Дивно”,-подумала Олена. Адже алгебра буде тільки останнім уроком. Але про всяк випадок міцніше вчепилася в ручку портфеля.

Хлопчисько тільки на секунду розгубився, озирнувся і, не побачивши нікого поруч Женька висмикнув з її рук портфель і викинув у відчинене вікно. Олена стояла приголомшена. Навіть для такого хулігана все, що сталося – це перебір. Раніше він не нападав на неї так відкрито. Олена подивилася на Женьку ошелешено і нерозумно, а той усміхнувся і неквапливо пішов до кабінету хімії.

Дівчинці нічого не залишалося, як знову повернутися на вулицю і підібрати свій портфель, а потім у туалеті відмивати його від бруду. До класу вона прийшла з великим запізненням. Вчителька трохи побурчала, але оскільки була людиною доброю, навіть не стала писати зауваження в щоденник Олені.

А під кінець навчального дня, як грім серед ясного неба, пролунала новина – у вчительки математики пропав гаманець з усією зарплатою! Такого не траплялося раніше. Але ще більш дивним було те, що Олену та її батьків викликали до директора.

Коли наступного дня вони увійшли до кабінету Алли Матвіївни, там були вже кілька вчителів, завуч і… Женька.

-Скажи нам, Кучеренко, чому ти вчора запізнилася на урок хімії? -запитала директриса.

Олена подивилася на Женьку й опустила очі.
-Що ж ти, Кучеренко, мовчиш? А, може, ти, Абраменко, повториш усе, що нам розповів!?

-Ну, я, це, йшов у клас і побачив, як вона, – хлопчисько кивнув у бік Олени, – виходила з кабінету алгебри.

-Так що ж ти нам скажеш, Олено, на це? Чи не тому ти запізнилася на урок, що заходила в сусідній кабінет, щоб вкрасти гаманець у свого вчителя?

Олена, приголомшена, дивилася на Женьку і не могла вимовити ні слова. Великі сльози покотилися по її щоках. Їй хотілося крикнути, що це не вона, що вона нічого не брала, що це він – Абраменко, найімовірніше, і вкрав гроші. Але Олена лише дивилася на всіх своїми великими зеленими очима і відступала назад, поки не вперлася спиною в стіну.

А далі все, що відбувалося, дівчинка бачила, наче збоку: огляд портфеля і кишеньки на формі й навіть сумочки зі змінним взуттям.

У Олени дрібно тремтіли губи. Вона подивилася на маму і простягнула до неї руку, наче за рятувальним кругом.

-Мамо, я не… Договорити вона не встигла. Дзвінкий ляпас змусив здригнутися її.

-Мовчи! Як ти могла так зганьбити нас із батьком?! -мати Олени кричала щось. Її обличчя стало такого ж кольору, що й вишнева сукня, якою так мама пишалася. Олена встигла подумати, що краще б мама одягла ту фіолетову, яку вона привезла з відпустки минулого літа, як раптом стеля хитнулася, і весь кабінет Алли Матвіївни поплив кудись убік, а потім зовсім зник.

Олена Сергіївна складала список свого нового 1 класу. Це був у неї вже 8 набір першокласників. Погляд зачепився за прізвище Абраменко Микита. Вона зняла окуляри й задумалася. Звичайно ж тезко, подумала вона. А картинки з минулого знову замиготіли перед очима…

Наступного ранку Олена зрозуміла, що все, що відбувалося в кабінеті директорки, було тільки початком жахіття. Їй оголосили бойкот однокласники, з нею ніхто не розмовляв, та й інші учні старших класів презирливо шипіли їй у слід “злодійка” і ще більш образливі слова.

Її цькували і знущалися всі, кому не лінь. Навіть учні молодших класів почали кидати в неї кульки зі зім’ятого паперу, намагаючись потрапити в обличчя. І щодня після уроків її чатували за школою. Щодня. І тоді її став проводжати і зустрічати батько і дівчинку більше не чіпали.

Олена майже не спала, практично перестала їсти. За місяць вона перетворилася на бліду тінь тієї колишньої Олени. Мати з нею не розмовляла, але тато крадькома від дружини заходив до доньки в кімнату, гладив її по голові і зітхав: “Нічого, донечко, потрібно якось закінчити дев’ятий клас. А потім підеш в училище”. Він став вживати ще більше.

Олена не розуміла, чому всі перетворилися на її ворогів. Вона нічого поганого не робила. Це було так боляче й прикро, що дихати навіть було важко. Це почуття гіркої і холодної самотності оселилося всередині і все важчало і важчало.

Одного разу, коли вона останньою виходила з класу після консультації перед іспитами, до неї підійшла вчителька з математики. Та сама, у якої зник гаманець.

-Знаєш, Кучеренко, я не вірю, що це ти зробила. Мені шкода, що все так сталося. І твоя мама… Я не знала, не припускала, що вона може так…

У Олени від несподіванки ослабли ноги, і вона опустилася за парту.

-Хочеш, я дам тобі гарну рекомендацію в педагогічне училище в наше обласне місто?! Там є гуртожиток, та й дівчатка, як правило, вчаться добре.

-Ви це зробите для мене? -Олена дивилася на Ірину Львівну і не вірила своїм вухам. З нею вже місяць ніхто не розмовляв, її не викликали до дошки, її не помічали вчителі.

-Ви, правда, не вірите, що це я вкрала ваш гаманець?

І ця туга грудка, яка так довго стояла десь у горлі й не давала ні їсти, ні спати, ні плакати, раптом ковзнула кудись донизу й розтеклася чимось гарячим по серцю, і Олена заплакала.

-Це не я. Це Женька. Це не я. Це він…

Олена плакала і повторювала одне й те саме. Ірина Львівна налила води з графина й простягнула своїй учениці. І раптом вона сіла поруч із Оленою за парту й обійняла її за плечі.

-Знаєш, дівчинко, все що з нами відбувається, робить нас сильнішими! Тобі потрібно жити, незважаючи ні на що. А час усе розставить по місцях. Складай добре іспити і їдь звідси. Тут тобі буде складно. Почни все спочатку в іншому місті. Я вірю, у тебе вийде.

Цього дня Олена йшла додому, вперше не боячись нічого і нікого! Біля будинку сидів її тато, він знову був злегка напідпитку. Донька сіла поруч із ним і розповіла і про вчительку, і про училище. Дивно, але ця біда якось зблизила їх із батьком. Він поліз в кишеню, дістав кілька купюр і віддав їх Олені.

-Ось, донечко, сховай від матері. Тобі потім знадобляться. І, правда, їдь…

-Тату, це ж уся зарплата. Вона, – Олена кивнула в бік своїх вікон, – тебе з’їсть.

-А… Скажу, що прогуляв! -тато засміявся,-нехай обшукує.

Батька не стало через місяць після від’їзду Олени в педагогічне училище.
Вона склала іспити на “четвірки” і, отримавши характеристику і рекомендацію від Ірини Львівни та від вчительки з хімії, поїхала в інше місто.

Про відхід батька Олена дізналася тільки взимку, коли випадково зустріла в місті колишню сусідку. Дівчина поспішала в гуртожиток і зіткнулася з тіткою Танею, яка жила поверхом нижче там, в іншому житті. Вона і розповіла про батька, і про те, що мати проклинала Олену і звинувачувала у всіх гріхах.

Тітка Таня вже давно пішла, а Олена так і стояла, притискаючи до грудей теплий шарф, який вона купила для тата. “Дякую, татку! Вибач, я не встигла.” Так для Олени закінчилося дитинство.
—
Олена Сергіївна зітхнула і струснула головою, ніби струшуючи старі спогади. Вона вже не дуже молода, але енергійна струнка й симпатична жінка, впевнена в собі, раптом знову відчула холодок у грудях. Серце несподівано збилося з ритму, і Олена стиснула рукою горло.

“Ну, що ж ти, Олено Сергіївно. Дурниці ж. Це просто тезко!” – заспокоювала вона сама себе, поки йшла в канцелярію за особовою справою цього незнайомого їй хлопчика.

Так, Абраменко Микита Андрійович, батько Абраменко Андрій Євгенович!Євгенович. Таких збігів не буває! Руки тремтіли. Це – він! Він!

Скільки років вона витратила, щоб забути, скільки витрачено часу і сил, щоб стати невразливою і твердою. І все марно, якщо навіть проста згадка прізвища цього хлопчиська привела її в таке сум’яття.

Але ці 40 років пройшли не дарма! І навчання в училищі, і дівчата-одногрупниці, що стали вірними друзями, і інститут, і вже її випускники, і колеги – все це не дарма! Це все її надійний тил і фортеця!

Але 1го вересня Абраменко Микита не прийшов на урочисту лінійку, на телефонні дзвінки ніхто не відповідав, і Олені Сергіївні довелося йти до нього додому. Їй відчинив двері худенький світловолосий хлопчик.

-Ти Микита?

-Так.

-Вітаю, а я твоя вчителька. Звати мене Олена Сергіївна. Ти сам удома?

-Я з дідусем. Але він трохи прихворів. Проходьте.

Олена пройшла, притиснувши одну руку до грудей, а в іншій міцно стискаючи сумку. Дуже скромна обстановка, мінімум меблів, чисто, але жіночої присутності не відчувається. Швидше, житло старого холостяка.

Біля вікна письмовий стіл, на ньому дві фотографії. На одній зовсім молоденькі хлопець і дівчина, на іншій – молода красива жінка. Диван, ведмедик, стілець, на якому новенький учнівський портфель, дві полиці з книжками.

Хлопчик відчинив двері в другу кімнату, де на ліжку лежала людина. Підійшовши ближче, Олена Сергіївна пильно вдивилася йому в обличчя. Сумнівів не було. Це він. Олена Сергіївна його впізнала відразу. Він, звичайно ж, змінився, як і вона сама, як країна, в якій вона живе, як і весь світ. Але його Олена впізнала, а він її, схоже, ні!

-Діду, це Олена Сергіївна. Вона – моя вчителька!

-Добрий день. Ви вже вибачте, що не прийшли сьогодні. У мене ось серце прихопило, а одного Микитку не наважився відпускати. Усе-таки велика дорога. Удвох ми живемо. Микитко, постав чайник, пригостимо Олену Сергіївну нашим фірмовим чаєм.

Микита помчав на кухню, а його дідусь продовжив.

-Микитка – моя єдина відрада і рідна душа. Немає в нас більше нікого. Так сталося, що всіх, хто був дорогий, поховав: і дружину, і сина з невісткою.

Олена Сергіївна перевела погляд на руки цієї людини, вони тремтіли. Вона дивилася на його руки, а він усе говорив, говорив. І про те, як тато й мама Микити розбилися на машині 5 років тому, а за рік якийсь хуліган напав на дружину, з ножем, відібравши сумку. Дружина не вижила. Ніхто не підійшов і не допоміг їй, а сам Євген Іванович працював у нічну зміну.

І як йому самому довелося піднімати хлопчика, як став працювати на двох роботах і як дорогий йому онук, і як він боїться, що підведе здоров’я, і він не встигне поставити Микиту на ноги.

Потім вони пили на кухні чай, а Микитка все намагався розповісти, який у нього дідусь молодець, як вони гуляють разом і їздять на риболовлю, майструють годівниці та ходять у кіно. А ще вони раз на місяць ходять у такий притулок, де живуть песики і відвозять корм, і як дідусь обіцяв узяти звідти цуценя, та ось прихворів.

І знову Олені здавалося, що це все відбувається не з нею, а з кимось іншим, а вона, Олена, спостерігає за всім збоку. І це інша жінка сидить за столом із цією людиною і п’є суничний чай, і це не вона, а інша, невідома їй жінка бачить перед собою не ворога свого, а ще не старого і симпатичного чоловіка.

“Що це? Що відбувається?” -вкотре ставить вона сама собі запитання.

Потім хлопчик пішов у кімнату малювати.
-Знаєте, Олено Сергіївно, кажуть, що біди і напасті людині дані для спокути гріхів її. І я все частіше згадую історію 40-річної давнини. Був я ще зовсім хлопчиком і закінчував дев’ятий клас. Дуже я тоді образив одну людину, можна сказати, життя зіпсував. Так от чи не за це в мене забрали дорогих для мене людей. Ех, якби зустріти зараз ту дівчину…

Євген прикрив долонею очі, його рука знову тремтіла.

-І що б ви зробили? – Олена не впізнала свій голос. Хрипкий і надламаний, наче вона довго кричала і кликала когось.

Євген Іванович відняв руку від обличчя, подивився у вікно.

-Не знаю…, напевно, на колінах би вимолював у неї прощення.

Олена Сергіївна йшла додому. Прохолодний вечір опустився на місто. І їй раптом захотілося купити морозиво і покататися на трамваї, а ще пограти он з тими дівчатами. А ще їй захотілося зателефонувати Ірині Львівні, адже вони вже майже місяць не зідзвонювалися, і покликати її до себе в гості на осінні канікули.

А ще потрібно відправити мамі посилку і першокласників відвезти в планетарій. “Боже, скільки справ!” – весело подумала Олена і розсміялася.

Вона перекинула сумочку через плече, підморгнула якомусь хлопчині і, весело цокаючи каблучками, заспішила додому, де на неї чекали плани, робочі програми, коханий чоловік і старенька кішка Нюша. Вона майже бігла. Їй було легко і весело. Вона відпустила. Вона пробачила його.