У багажнику, крім однієї сумки з речами, лежала коробка з продуктами та кілька бутлів із питною водою. — Здрастуй, Рито. Прошу до хати, — привітала її баба Ганна, господиня невеликої хатинки, відчиняючи хвіртку, — а ось вода у нас своя прекрасна, і безкоштовна в колодязі… Скуштуєш

Маргарита останнім часом дуже вимоталася на роботі, а ще й в особистому житті все пішло шкереберть: вона розійшлася з Борисом.

Майже наречені, вони ось-ось готові були створити сім’ю, але чи то роздратування Рити зіграло свою роль, чи то нерішучість Бориса, але сварки почали спалахувати на кожному кроці, й Рита запропонувала зробити перерву у стосунках.

Вона думала, що Борис злякається, почне її благати не розлучатися, не зважати на їхні дрібні сутички, але, на її подив, цього не сталося.

Борис мовчки зібрав речі й пішов.

Хлопок дверей завдав неабиякого болю її закоханому серцю.

Вона одразу лягла на диван, заплакала та так і заснула до ранку, не в змозі навіть роздягнутися.

— Слухай, Таню, зроби мені послугу… — попросила Рита колегу по відділу, вийшовши наступного ранку на роботу.

— Що таке? — відгукнулася Тетяна, — для тебе все що завгодно.

— Мені б поїхати в якусь глушину. Де ти кажеш, село твоє знаходиться? Де бабуся з дідусем живуть?

— Ну, по-перше, там не така вже й глушина, вона недалеко від міста, всього за двадцять хвилин їзди машиною. А по-друге, що трапилося, розповідай! Знову посварилася з Борисом?

Замість розповіді в Рити одразу потекли по щоках сльози, й вона, махнувши рукою, втекла до вбиральні, щоб умитися: косметика розтеклася, повіки опухли.

Тетяна вже вислуховувала її в обідню перерву, коли вони сиділи в кав’ярні.

— Ну, і навіщо тобі замикатися в селі? Не розумію… — питала Таня, — адже ти завжди у відпустку їздиш за кордон. І тільки в п’ять зірок. Що за самокатування?

— Не хочу в п’ять зірок. Там заздалегідь усе відомо, аж до страв шведського столу. Анімація, лежання на пляжі, набивання шлунку та захмелілі відпочивальники…

Хочу усамітнення та спокою. Від усіх подалі, — попросила Рита.

— Ну, тоді тобі точно в моє село. Тихішого місця на всій планеті немає. Гаразд… Враховуючи, що відпустка твоя в липні, там буде дуже добре, можеш повірити. Я приїду тебе провідати… — пообіцяла Таня.

— Я ж сказала, що хочу побути одна… Тож не хвилюйся за мене. Твоїх я соромити не буду, знаючи, що ти приїжджаєш зі своєю сім’єю. Підшукай мені хатинку з бабусею десь на краю… — зітхнула Рита.

— Вважай, що ти вже в селі. Вбрання можеш не брати, тільки шорти, купальник та халати. Косметика теж не потрібна. Чоловіків там немає від слова зовсім, — попередила Таня.

— Те, що мені й потрібно, — Рита обійняла колегу.

А через тиждень вона вже їхала своєю машиною в напрямку до села, що Тетяна називала своїм родинним гніздом.

У багажнику, крім однієї сумки з речами, лежала коробка з продуктами та кілька бутлів із питною водою.

— Здрастуй, Рито. Прошу до хати, — привітала її баба Ганна, господиня невеликої хатинки, відчиняючи хвіртку, — а ось вода у нас своя прекрасна, і безкоштовна в колодязі… Скуштуєш.

Хатинка була настільки маленька та затишна, що здалася Риті іграшковою декорацією.

Запах у кухні був особливий.

— Як смачно пахне… — одразу втягнула дівчина повітря.

— Та ніби як завжди… — усміхнулася Ганна Єфимівна, — я вчора хліб пекла, сьогодні ще піч тепла, може вуглинками, трохи димком…

Риті виділили ліжко за перегородкою біля самого вікна.

Там же стояла шафа, де вона розклала свої речі, а на трьохповерховій старій етажерці з витими дерев’яними стійками лежали кілька потертих часом книжок. Шевченко, Леся Українка, Платон Воронько.

— Це мій покійний чоловік любив читати на ніч, — пояснила баба Ганна, — почне читати, не більше сторінки подужає, і так і засне з книжкою в ліжку… Втомлювався дуже.

Перший день Рита відсипалася.

Кватирка була відчинена, і солодке повітря, стримуване світлою ситцевою фіранкою, викликало дрімоту.

А потім вона стала ходити селом, дотримуючись інструкцій Ганни Єфимівни.

Так вона вивчила всі визначні місця: грибний лісок за п’ятсот метрів від їхньої хати, звивиста річка з плотом для риболовлі, старий зарослий очеретом ставок на краю села, піщана дорога, що вела до ферми, звідки вранці та ввечері чувся розмірений гул працюючих доїльних апаратів.

Рита була немов уві сні.

Вона й не думала, що може стільки байдикувати, спати, сидіти на ґанку вечорами, милуючись заходом сонця та слухаючи, як затихає село.

— Я немов на іншій планеті… — сказала вона якось Ганні Єфимівні.

— Е-е, ні, дитинко… Це там, у місті, в “оХвісі” своєму ти на іншій планеті. А тут — наш справжній дім… — поправила її господиня маленької хатинки, — за чорницею завтра зі мною підеш? Дуже раджу. Бір у нас гарний.

Рано-вранці вони вже збирали чорниці в лісі.

Десь угорі погойдувалися верхівки дерев від вітру, а внизу було тихо. Рита сиділа на моху, і все навколо було чорне від ягід.

Баба Ганна вправно збирала ягоди з кущів.

Однією рукою тримала кущик, а іншою зривала ягідки в жменю, кидаючи їх потім у відерце, прикрите зверху ситцевою хусткою та зав’язане пояском.

— Це щоб не сипалися голки, листя та мох… Легше потім ягоди перебирати, — розповіла Риті бабуся.

Чорниця була соковитою та солодкою, спілою.

Руки, губи швидко забарвилися в темно-синій колір, Рита насолоджувалася смаком і збирала ягоди у своє відро, хоч не так швидко, як господиня, але старанно.

Такі походи до лісу були в них через день, тому що ягоди потрібно було переробляти: варити варення, компоти або пекти з чорницею пироги, що особливо подобалося Риті.

За тиждень вона стала жити за розкладом баби Ганни, непомітно ставши схожою на звичайну сільську жінку.

Вони разом пололи грядки вранці, поки сонце не починало пекти сильніше, «ополіскувалися» вечорами в літньому душі.

Господиня рано вранці завжди заливала воду в діжку, щоб та за день нагрілася на сонечку.

Натуральні продукти, аж до домашнього хліба, та купання в річці зробили відпочинок Рити несхожим на всі її колишні відпустки.

Вона справді добре відпочила, а з Ганною Єфимівною вони стали як рідні.

— Моя донька за кордоном. За литовця заміж вийшла, — розповідала баба Ганна, — рідко буває в гостях.

Все намагаюся її переманити на батьківщину, і не знаю, чи вийде колись…

— Кличте, обов’язково вийде. Вода камінь точить… — усміхнулася Рита, — а вам велике спасибі за притулок, сподіваюся, що ще приїду, якщо не набридла…

— Ой, що ти таке кажеш. Ти для мене як онучка стала, я ще спасибі Тані скажу, що з тобою познайомила.

І справді — тридцятирічна Рита та сімдесятип’ятирічна Ганна Єфимівна зійшлися характерами, як рідні.

Господиня ще подобалася Риті тим, що не лізла в душу, не давала непотрібних порад, і про себе розповідала небагато, не заважала Риті відпочивати та думати про своє.

Після відпустки Рита з’явилася у відділі зовсім іншою.

Вона посвіжіла, засмагла, стала усміхненою та немов з крилами за спиною.

— Що з тобою? Невже ти там закохалася? — питали колеги.

— Так, точно. Закохалася. У життя! — сміялася Рита, — подаю заяву на звільнення, дівчата. Змінюю повністю свою долю.

— Та що ж це? Що там за місце таке? — дивувалися жінки, — і куди ти тепер?

— Поки не знаю. Але тут мені точно не до душі. Не ту професію обрала. Відкриваю нову сторінку… — туманно відповіла Рита.

Але сама вона вже знала, чим займатиметься.

Поки жила в селі, тільки й чула від місцевих, що немає в них у селі магазину, і в сусідніх найближчих селах теж не купиш продуктів та елементарних господарських речей.

Рита поміняла свою машину на вживану вантажну машину і почала працювати як автолавка — магазин на колесах, оформивши підприємництво.

Тепер вона спілкувалася з людьми на базі, в селах, вставала рано, складала списки продуктів, вела облік і сама торгувала.

Втомлювалася вона перший час не менше, ніж на (розповідь спеціально для сайту Цей День) колишній роботі. Але втома ця була приємною й переносилася легше, не виснажувала монотонністю.

Своїм рішенням вона вразила колег, які вважали її вчинок кризою віку, невдачами в особистому житті, а хто й просто говорив про її запальний характер.

Тільки Таня розуміла Риту, бо сама виросла в цьому селі й відпочивала тут часто з чоловіком та дітьми.

Рита працювала з ранку до вечора.

Налагодила розклад продажів по селах, намагалася привозити найсвіжіші продукти та виконувати замовлення.

Через два-три місяці вона зрозуміла, що все в неї ладиться, вона працює з прибутком, і є перспектива подальшого розвитку, але вирішила не поспішати, а поки що працювати в міру сил, щоб залишати вечір для відпочинку.

Особливо ласкаво її зустрічала баба Ганна, справедливо вважаючи дівчину своєю «хрещеницею» в селі.

— Переманила ти такого фахівця на користь нам, — дякували Ганні Єфимівні сусідки, — давай і нареченого їй підшуковувати, щоб знову в місто працювати не втекла.

Але нареченого Риті підшуковувати не довелося.

Не одразу дівчина розповіла Тані та бабі Ганні, що повернувся її Борис, колишній наречений.

Мабуть, теж відпочив, поміркував, скучив і вирішив, що кращої за Риту нареченої йому не знайти.

Він був дуже здивований її змінами, але підтримав.

Борис працював на заводі, але у вихідні дні вони працювали разом, роз’їжджаючи по селах з господарськими товарами та одягом.

Весілля зіграли вони невелике, не хотіли витрачати багато коштів та часу на цей приємний та пам’ятний захід, вважаючи, що щастя від пишності обряду не залежить.

Тільки одразу бабусі в селах помітили обручку на пальці правої руки Рити й навперебій вітали свою улюблену продавчиню.

— Дивись, скоро й дітки підуть, Риточко, і хто ж тоді до нас приїде з товарами? Ми вже так звикли до комфорту, що до хати ти нам усе привозиш… — заздалегідь скаржилися вони.

— Зачекайте ви плакати. Я ще навіть не в положенні. А коли таке трапиться, то ми вже з чоловіком разом працюватимемо постійно. То він приїде, то я. А то й разом.

Як тільки через два роки молоді придбали ще одну машину для роботи, Борис теж став працювати в парі з дружиною.

Вони розробили вже два маршрути, їхні доходи зросли.

Ніхто не здивувався, що незабаром Рита та Борис купили й хатинку по сусідству з бабою Ганною, яка пустувала, чекаючи на нових господарів.

Вони потихеньку робили там ремонт, а найголовніше — у просторому дворі влаштували склад товарів і ставили біля хати обидві машини під широким навісом.

— Молодці, — раділа за подружжя Ганна Єфимівна, — село — не місто. Тут є і розмах, і місце є, і свобода. А я за вашою хатою доглядатиму, поки ви торгувати їдете. Хоча народ у нас у селі хороший, не скаржимося.

З того часу як Рита та Борис одружилися, ніхто не чув, щоб вони сварилися.

Переосмислення їхніх стосунків, пішло на користь.

Обидва зайняті своєю роботою, вони раділи, коли (розповідь спеціально для сайту Цей День) вечорами зустрічалися за вечерею та обговорювали плани на майбутнє, мріяли, розповідали одне одному новини.

Часто вони запрошували на чай і свою мудру та добру сусідку Ганну Єфимівну, яка не приховувала своєї прихильності до молодих і раділа їхнім успіхам та сімейному щастю.

Коли у Рити зʼявилася донечка, сусідка допомагала няньчити дитину, готувала смачні борщі й за звичаєм пекла свій смачний домашній хліб.

На вихідні з’їжджалися й батьки молодої пари. Всі допомогали і працювали.

— А в селі інакше й не можна, — хвалила вкотре всіх Ганна Єфимівна, — ось і Оленка виросте й буде чудовою господинею свого дому.

Малятко усміхалося бабусі, ніби розуміло, про що йдеться.

А. Ганна Єфимівна кожен свій день дякувала Богу за те, що послав їй таких добрих друзів-сусідів, та що там говорити, тепер це її родина, не інакше.

Джерело