До Тетяни Миколаївни приїхали в село внуки Андрій та Олег. Зайшов і сусідський хлопець Данило. Жінка накрила на стіл. Вона поставила чай, варення, мед, тарілку з млинцями. З невеликого тазика, з гіркою заповненого пиріжками, бабуся зняла рушника. – Я не буду смажене, – заявив Олег. – Мої пиріжки добрі, – лагідно посміхнулася Тетяна Миколаївна. – Вони ж не куплені…
До Тетяни Миколаївни приїхали в село внуки Андрій та Олег. Зайшов і сусідський хлопець Данило. Жінка накрила на стіл. Вона поставила чай, варення, мед, тарілку з млинцями. З невеликого тазика, з гіркою заповненого пиріжками, бабуся зняла рушника. – Я не буду смажене, – заявив Олег. – Мої пиріжки добрі, – лагідно посміхнулася Тетяна Миколаївна. – Вони ж не куплені… Данило із задоволенням взяв пиріжок. – Бабо Таню, а ковбаски нема? – запитав Андрій. – Я теж пиріжка не хочу. – Ні, нема, – сказала бабуся. – Ковбасу ви і в місті поїсте. – А чого цей хлопець теж за стіл сів? – раптом запитав Андрій. Тетяна Миколаївна очі округлила від здивування.
– Мамо, що ти з ним пораєшся? Він тобі ніхто, чужий син! Ти б так Андрію з Олегом рада була! – сказала дочка Настя Тетяні Миколаївні.
Дівчина невдоволено відвернулася, кидаючи у відро щойно викопану картоплю.
Бульби глухо стукали об залізо, з невдоволенням влягаючись на дно.
– Чужих дітей не буває, Настю, – сухо відповіла мати, намагаючись не показувати своє роздратування.
Тетяна Миколаївна взялася за лопату, різко встромила її у суху землю і потягла до себе. Невеликі жовті кульки тут же з’явилися з-під землі.
– І речі, будь ласка, не віддавай йому наші, може, я третього народжу.
Мати посміхнулася:
– Ти третього? Шкода тобі того ганчірʼя?
– Шкода! Він має родичів. Батько навіть є. Я ці ганчірки своїми руками заробила, не спала, Миколку в ясла здала, йому й двох не було. А ти!
Дочка підскочили і, кинувши бульбу у відро, кинулася до хати. Тетяна Миколаївна застромила лопату в землю і, спершись на неї руками, важко зітхнула.
Дочка ревнувала, злилася, намагаючись обманути матір, а вона не хотіла цього чути. За три роки життя одній, тут у селі, мати полюбила сусідського хлопця так, що вже й не уявляла жодного дня без нього.
– А мій велосипед де?! – гукнула Настя, вискочивши на ґанок. – Цьому віддала?
Мати не стрималася, посміхнулася і повільно підійшла до дочки.
– Цьому віддала, цьому віддала, а цій не віддала. В сараї вже чотири роки як твій велосипед, ще батько його туди прибрав.
Дочка, нічого не відповівши, пішла назад у хату, гримнувши дверима.
– У самої діти, а все так само ревнує.
Мати обернулася і подивилася на сусідське подвірʼя, їй дуже не хотілося, щоб Данило почув цю розмову, але хлопчика ніде не було видно.
Нічого такого, за що Тетяні Миколаївні було б соромно перед дочкою чи власними онуками, вона не робила. Просто передавала свій життєвий досвід тому, хто його приймав, не відмовляла, намагалася бути потрібною. Все якось саме пішло.
Дочка розлучилася, а назад до батьків у село не поїхала, залишилась у місті з двома дітьми. Потім чоловіка у Тетяни Миколаївни не стало, одна, та й одна…
А тут у сусідів трапилось лихо.
Не стало молодої сусідки Світлани разом з її недолугими батьками. З пічкою щось сталося в хаті, дим там вночі пішов… Так і не стало їх трьох зразу…
І залишився хлопчик із батьком. Але з таким батьком, що сирота.
У селі з роботою важко, за кожну люди хапаються. Піде вранці батько, розбудить Данила, а ввечері повертається, він зазвичай вже спить.
Ось і вийшло, що дві самотні людини стали одна одній близькими.
То сам прийде хлопчик, запитає щось, а вона йому порадить, навчить. Звело їх життя…
Настя у матері бувала рідко. Зазвичай приїжджала по овочі, фрукти, які вирощувала мати, й допомагала їй в хаті, на городі. Внуків привозила теж не часто. Ще рідше, аніж навідувалася сама.
Сама Тетяна Миколаївна в гості до дочки не напрошувалася, як сніг на голову не приїжджала.
Розуміла, що якщо буде дочка не рада приїзду, то доведеться одразу поїхати. А їздити туди-сюди, їй не хотілося.
Знала мати, що важко дочці однієї виховувати дітей, тож намагалася допомагати чим могла.
– Привезла б хлопців, скоро літні канікули закінчаться, хай повітрям подихають, овочів і ягід назбирають з грядок…
Мати хотіла ще видати якийсь аргумент, але дочка зненацька відповіла:
– А давай, добре! У неділю і привезу, у мене наступний тиждень перед відпусткою дуже роботи буде багато, мені ніколи з ними сидіти, а ти якраз удома.
Тетяна Миколаївна такого повороту подій не очікувала, але відмовлятися від своїх слів не стала.
У неділю на першому автобусі з міста приїхала дочка з синами. Зворотний автобус їхав через пів години, тож бабуся з онуками вирушили додому, а Настя назад у місто.
Тетяна Миколаївна по своїй вулиці йшла не швидко, як завжди.
Хлопчики, десять і тринадцять років, ішли поруч із бабусею, зі значними рюкзаками за спиною.
Старший, невдоволено задивившись у телефон, не звертав уваги на те, що відбувається навколо, а молодший з цікавістю розглядав будинки вздовж вулиці.
Сусідки виглядали у вікна, Тетяна Миколаївна їм махала рукою, мовляв, ось, онуки приїхали!
З тими сусідами, що на городах працювали, сусідка голосно віталася. Хвалилася.
Данило стояв біля крану водопроводу на городі Тетяни Миколаївни і щось крутив гайковим ключем.
– Данило, що, знову зірвало?
– Ага, – діловито відповів хлопчик, відклавши ключа. – Міняти все ж таки треба.
– Треба. Куплю на тижні, ось із онуками і поміняєте. Знайомся.
Данило одразу обернувся, встав з колін, витер руки об штани і підійшов до хлопчиків.
Обидва онуки Тетяни Миколаївни виглядали більшими за одинадцятирічного Данила, круглішими. Данило тут же ж простягнув руку молодшому онукові сусідки, що стояв ближче і представився:
– Данило.
– Олег, – відповів хлопчик і потиснув руку у відповідь.
– Данило, – простягнув руку старшому братові він.
– Андрій, – відповів той.
– Я тут живу, – кивнув він у бік сусіднього будинку. – Якщо що, гукайте. Або он, – вказав він на паркан, в одній із частин якого не було кілька дощок. – Приходьте.
Бабуся покликала всіх до хати.
– Ходімо.
Вона підвела до ґанку й Данила.
Тетяна Миколаївна швидко почала накривати на стіл, поки хлопчики вмивалися і розсаджувалися.
Тут же ж з’явилися три кухлі, чай, банки з варенням, медом, тарілка з млинцями.
З невеликого тазика, з гіркою заповненого пиріжками, бабуся зняла рушника. Данило посміхнувся.
– Я не буду смажене, – сказав Олег і подивився на бабусю. – У мене печія.
– Від моїх пиріжків і млинців не буде, – вона лагідно посміхнулася. – Вони ж не куплені.
Олег зиркнув на брата.
А от Данило із задоволенням узяв пиріжок із тазика.
– Бабо Таню, а ковбаски нема? Я теж пиріжка не хочу, – скривився Андрій.
– Ні, нема. Не купувала. Ковбасу ви і в місті поїсте, я вирішила приготувати те, що вмію.
– Я не голодний. Андрій пішов у кімнату і сів на диван.
Він відкрив рюкзак, дістав із нього упаковку з чіпсами і захрумтів.
Олег озирнувся, бабуся теж подивилася в кімнату, а Данило швидко допив чай, запитав чи можна взяти пиріжок із собою, і, отримавши схвальний кивок, одразу пішов.
Тетяна Миколаївна зітхнула, накрила тазик із пиріжками рушником, прибрала банки з варенням зі столу і пішла в кімнату.
– Ці сухарі твої, це ж не їжа.
– Я, справді, не хочу пиріжків, бабусю. І скажи, а чого цей хлопець теж за стіл сів?
Тетяна Миколаївна очі округлила від здивування.
– Це не «цей», а Данило! Гостей прийнято запрошувати до столу. Будь-яка інша людина прийшла б, я і її посадила б за стіл…
Тетяні Миколаївні від такої невихованості онуків стало аж якось сумно. Вона одразу вийшла на город, щоб заспокоїтися…
Данило прополював кущі, які росли біля паркану з іншого боку від неї.
Тетяна Миколаївна зітхнула. Як вона завжди мріяла, щоб онуки все літо були в неї, а тепер зрозуміла:
– Занадто різні, і підлаштовуватися не хочеться, та й забрати бажання приїжджати також…
Увечері Тетяна Миколаївна запропонувала онукам допомогти їй на городі. Роботу можна було вибрати: поливати, полоти, гребти.
Андрій вийшов на ґанок, сів і знову задивився у телефон.
Олег сів поруч, але телефон сховав у кишеню.
– Бабусю, ми відпочивати приїхали, а не працювати, – сказав Олег і подивився на брата.
– Ясно. Ну, відпочивайте, – зачерпуючи воду з бочки в лійку, тільки й сказала жінка.
– Де річка? Мама сказала можна буде сходити, – запитав старший онук, не відволікаючись від телефону.
– Сходіть, вона зараз дрібна, купуватись не вийде. До кінця нашої вулиці, а там її вже видно. Данила попросили б зводити вас, він із задоволенням погодиться.
Хлопчики пішли, а Тетяна Миколаївна почала поливати город. Данило метушився у себе на городі, постійно поглядаючи на город сусідів.
– Тетяно Миколаївно, – Данило називав сусідку тільки на ім’я по батькові, проявляючи повагу. – А ваші онуки де?
– А на річку пішли мої помічники, втомилися відпочивати вже.
Данило несподівано насупився, швидко прибрав лійку і шланг і побіг надвір. До річки він біг так швидко, як міг.
За кілька метрів до потрібного місця він перейшов на крок, щоб заспокоїти дихання. Гул і сміх було чути вже тут. Данило кілька разів зупинявся, глибоко вдихав і видихав.
Купа підлітків реготали, щось кричали.
– Приїхали купатися, то купайтеся, – гукали вони до Андрія та Олега.
Ті піднімалися з дрібної річечки, вимазані мулом, і намагалися вибратися на берег, але їм не давали це зробити інші хлопці.
– Що тут так?! – гукнув Данило. – Дайте подивитись!
Хоча те, що відбувалося, він чудово бачив.
– Ах ви ж! Хлопці до вас у гості приїхали, а ви… Вилазьте, вилазьте…
– О, Данило, привіт! А хто це? Ти їх знаєш?
– Хто-хто. А яка різниця хто? Гості це. А до гостей треба тільки по-доброму. Сусідки моєї Тетяни Миколаївни онуки.
– Ясно. Гості. Зрозуміло. А чого мовчать? Ми ж їх прямо запитали, звідки вони. А вони мовчать. Ну ми й пожартували…
Хлопці у селі Данила поважали.
– Ходімо додому, – кивнув у бік села Данило.
Андрій та Олег слухняно вилізли на берег і пішли попереду. Данило за ними.
– Що мене не могли дочекатися? Разом би сходили, я все б вам показав.
– Чого чекати, ми самі дорослі? – огризнувся старший онук.
– Бачу, – Данило похитав головою. – Бабусі вашій тепер прати. Стільки з вами мороки!
– А тобі яке діло? Вона наша бабуся, а не твоя.
Данило аж зупинився.
– Вона мені навіть не як бабуся, а як мати. Не розумієте ви! Вона втомлюється, а ви їй не допомогли, та ще й роботи підкинули. Будете працювати тепер точно. Нема чого байдикувати.
– Чого це? І чому вона тобі як мати?
– А моєї не стало, коли я був у першому класі. Тож Тетяна Миколаївна мені замість матері стала. Не шкодувала, не берегла, а всьому навчила.
Від городу до приготування їжі. Шити можу, розсаду сам вирощую, вікна мою, підлогу. Не пропаду тепер.
А ви? Бачив я… Навіть поговорити не могли нормально з хлопцями…
– Їх було багато, – сказав Олег.
– Багато і що? Вони ж невинні. Треба знати, з якими говорити треба, а від яких втікати. Що там у вашому місті не вчать такого?
– Ні, – разом відповіли брати.
– Зрозуміло, в телефонах сидите весь час, ніколи вуличне життя побачити. Я навчу. На скільки ви тут?
– Як піде…
Тетяна Миколаївна, побачивши онуків, тільки й вязялася за серце.
– Нічого. Самі купалися, самі поперуть, – заспокоїв Данило жінку.
Він розподілив обов’язки між хлопцями, керував і відразу допомагав.
– Що час гаяти до вечері, город поливати будемо, я не все ще зробив. Покажу як лити де під корінь, а де можна і зверху, – сказав Данило, точно так, як це робила Тетяна Миколаївна.
Пізно ввечері сиділи під яблунею всі вчотирьох і пили чай.
Олег і Андрій наминали пиріжки ті самі, які ще вдень не хотіли, закушували огірками, зібраними з грядки.
Данило сміявся:
– Тетяно Миколаївно. Вони помідори нарізають. Помідори треба їсти тільки так!
Даниїл взяв найбільший плід з тарілки і відкусив його. Потім посипав сіллю і знову відкусив.
– Ось це смакота!
Розійшлися, коли батько покликав Данила додому.
– О, батько приїхав. Я додому, бувайте. Завтра навчу, як за кроликами доглядати. Приходьте.
У Андрія з Олегом очі аж засяяли. Одна справа кроликів по телевізору бачити або в зоопарку годувати, а інша – доглядати.
Тетяна Миколаївна дедалі більше мовчала. Тут, як виявилося, теж потрібен правильний підхід. Нехай і через Данила. Отримала вона онуків, допомогу й увагу.
Їхати додому хлопчики не хотіли. Засмагли, схудли, сил набралися й вітамінів. А скільки потрібного й корисного дізналися, бабусі допомогли в міру своїх сил.
Проводили на автобус Олега й Андрія бабуся і Данило. Назад ішли мовчки, кожен про своє думав.
Вже біля воріт його будинку Тетяна Миколаївна зупинилася і раптом сказала:
– Дякую!
І в цьому слові поєдналося все: і її ставлення до цього хлопчика, і її ніжність, і подяка, і любов.
І він зрозумів це. За інтонацією, за виразом обличчя. Усміхнувся.
– Піду поливати, – перевела тему Тетяна Миколаївна.
Данило зупинився.
– До ночі дощ буде хороший, я не поливатиму, – сказав хлопчик і пішов до свого ґанку.
Тетяна Миколаївна приклала долоню до чола і озирнулася. Ні хмаринки.
Вирішила, що Данило помилився, пішла поливати…
…А вночі пустився дощ. Рясний, сильний. Земля швидко наситилася, і в повітрі завис запах свіжості.
Тетяна Миколаївна не могла дочекатися ранку, щоб спитати Данила, звідки він дізнався про дощ, за якою прикметою.
По телевізору вона дивилася прогноз, дощу не передавали.
Данило посміхнувся і дістав з кишені телефон.
– Подивився в телефоні. Якраз нас краєчком і прихопив дощ…
Тетяна Миколаївна посміхнулася. Молодість…
І їй є чому в нього повчитися, а не тільки передавати свої знання і вміння.
Ось так…