– Свекор пішов до молодої, але претензії чомусь свекруха висуває мені…
– Маріє, відчини негайно! – Дзвінок дзвонив так, наче його замкнуло, а голос Тетяни Іванівни лунав на весь під’їзд.
– Вже йду, – я квапливо кинула рушник на стілець і побігла до дверей.
Тетяна Іванівна увірвалася до коридору:
– Ти тепер задоволена? Думаєш, все так просто тобі з рук зійде?
– Не розумію, про що ви, – я зробила жест, запрошуючи її пройти до квартири.
– Це ти не розумієш? Я тиждень удома одна! Віктор Михайлович пішов! Де він ночує, чому ніхто мені не каже?
З кімнати висунувся мій чоловік Сергій:
– Мамо, заспокойся. Ми самі не знаємо, де тато. Він нам не дзвонив.
– Ой, не розказуй казки! Він у вашої… подруги. Як її? Оленка? Так? – Тетяна Іванівна раптово зірвалася на крик.
– Мамо, та ти що? – Сергій спробував обійняти її за плечі. – З чого ти взяла?
– З чого я взяла? З крамниці на розі – там кажуть, його бачили з нею. І мені відразу донесли: «Вони вечорами приходять, обіймаються, йдуть разом».
– А я сиджу сама, як недолуга. А винний хто, на вашу думку? – Вона дивилася прямо на мене. – Ти!
Я проковтнула образу:
– Тетяно Іванівно, я тут до чого? Олена мені просто знайома.
– Знайома? Вона ж он до тебе постійно бігала, я думала, що з-за Сергія. А бачиш, до чого дійшло? Віктора мого відвела!
– Сядьмо, мамо, – Сергій потяг її за лікоть. – Заспокойся та розкажи послідовно.
Вона трохи пом’якшала, припинила кричати, хоча ще дихала важко:
– Послідовно, так послідовно. Мені вчора зателефонувала сусідка, вона в крамниці працює, і сказала, що тата часто бачать у тієї самої Олени. До того ж ходять чутки, що він там і живе.
– Я одразу набрала Віктора – телефон його відключений. А сьогодні з ранку пішла до його приятеля, дізнатися, чи просився він хоча б у нього переночувати. Той розвів руками: “Ні, Тетяно, не з’являвся”.
– Зачекайте, – я насупилась. – А до чого тут Олена? Невже тато б до неї пішов ні з того ні з сього? Вони й бачилися лише кілька разів.
– А ось пішов, виходить. І знаєш, у чому річ? Твоя Олена йому, мабуть, заморочила мізки.
Тетяна Іванівна знову перевела погляд на мене, ніби саме я скрутила Віктора Михайловича, і здала його Оленці в оренду.
Сергій зітхнув:
– Мамо, давай таки уточнимо. Може, вона просто кімнату здає, чи взагалі сусіди переплутали все. Адже це не означає, що він збирається жити з Оленою.
– Якби все було просто, то він був би вдома! – вона сіла на диван і втомлено потерла скроню.
Ми з Сергієм переглянулись. Батько завжди здавався людиною спокійною, врівноваженою. Скандали дружини сприймав філософськи, не піддавався на її провокації й намагався згладжувати конфлікти. Щоб піти з сім’ї, такого ми від нього не очікували.
– Мамо, – тихо спитав Сергій, сідаючи поруч, – коли ви з татом востаннє лаялися?
– Та постійно щось не ладналося. Йому завжди мало уваги, а я зайнята. Ось Віктор і знайшов, хто йому «увагу» дасть, – саркастично промовила Тетяна Іванівна. – Але мені що тепер робити? Вночі не сплю… А всі сусіди шепочуться!
Вона раптом розплакалася. Я підсіла до неї:
– Тетяно Іванівно, повірте, я з Оленою вже майже місяць не перетиналася. Останній раз ми зустрілися суто випадково на зупинці автобуса. Можете вірити, можете ні, але я не знала, що вона спілкується із вашим чоловіком.
Вона витерла очі.
– Та зате ти раніше часто з нею бачилася. Може, й напоумила, щоб вона Віктора Михайловича розважити спробувала.
– Мамо, – перервав Сергій, – припини! Марія ніколи б так не вчинила!
Тут задзвонив мій телефон.
– Алло?
– Маріє, привіт. Це Олена. Є хвилинка?
– Е-е… – я розгублено озирнулась у бік кімнати, де Тетяна Іванівна та Сергій сиділи в напруженій тиші.
– Послухай, – продовжила Олена. – Віктор Михайлович в мене. Не хочу, щоб ти думала, ніби я повела його. Він прийшов сам, сказав, що вдома – вічні сварки, а ми з ним мило спілкувалися, коли я до вас заходила. Ось і попросився в мене пожити.
Я насилу зберегла спокійний тон:
– Олено, ти зараз розумієш, що Тетяна Іванівна страждає?
– А що мені робити? Я ж його не вижену. Та я й не проти, якщо йому так краще. Але я тут ні до чого, що він пішов.
Я скинула дзвінок і повернулася до зали. Тетяна Іванівна підозріло примружилася:
– Хто дзвонив?
– Олена. Каже, що тато справді у неї. Сам прийшов.
– Ось бачиш! – Тетяна Іванівна сплеснула руками. – А я що говорю?
Сергій подивився на мене:
– І що вона хоче?
– Та ніби нічого. Каже, що просто не вижене його надвір.
Тут Тетяна Іванівна схопилася, наче її вжалила оса:
– Ох, не вижене! Та вона рада-раденька! Я піду до неї. Нехай мені все у вічі скаже!
– Не треба, мамо, – Сергій спробував утримати її за руку. – Розмови на підвищених тонах не допоможуть.
Однак, вона була непохитна:
– Думаєш, я дозволю, щоб вона мого чоловіка прибрала до рук? І потім розповідала всім, що я не змогла його втримати?
Тут я тихо втрутилася:
– Тетяно Іванівно, спочатку поговоріть з Віктором Михайловичем особисто. Без сторонніх. Нехай сам пояснить, чому він так вчинив.
Вона трохи розгублено подивилася на мене, але потім кивнула:
– Зателефоную йому. Якщо не візьме слухавку, поїду туди сама.
З цими словами вона зірвалася з місця і пішла, голосно грюкнувши дверима.
Ми залишилися вдвох із Сергієм. Він помітно нервував:
– Маріє, я сам шокований. Ти ні до чого, це зрозуміло. Але ж мама так не думає. Для неї все простіше: Олена – твоя приятелька, отже, ти й винна.
Я погладила його по плечу:
– Знайдімо батька і поговоримо. Якщо він справді щасливий з Оленою, то треба якось підготувати маму.
Сергій викликав таксі, і ми поїхали до Олени додому.
Двері нам відчинив Віктор Михайлович:
– Здрастуйте, діти. Ви, мабуть, за мною?
– Тату, – Сергій потиснув простягнуту руку, – що ти тут робиш, і чому не вдома? Мама місця собі не знаходить.
– Я втомився, синку. Не від вашої мами втомився – від лайки, від докорів. Хотілося тиші. У Олени я відпочиваю. Вона не пиляє, не змушує мене… – Він помовчав. – Не лайте її, вона ні в чому не винна.
Я не втрималася, обійняла його:
– Вікторе Михайловичу, повертайтеся додому, поговоріть із Тетяною Іванівною. Вона страждає.
– Знаю. Але вона мені не дає дихати. Всі ці роки я тільки й чув: «Вставай, прибирай, роби… » Я розумію, побут нікуди не дінеться, але мені теж потрібен спокій.
– А тут познайомився з Оленою, вона добре слухала мої розповіді. Для мене це важливо.
Сергій спохмурнів:
– Тату, але ж є сім’я! Хіба можна так просто залишити її?
– Я не кидаю сім’ю. Просто взяв паузу.
У цей момент двері кімнати прочинилися, вийшла Олена:
– Привіт. Я все чую. Мені незручно. Я не говорю, що ми з Віктором Михайловичем «разом». Просто в мене вільна кімната, та і я не проти його компанії. Зрештою, це його власний вибір.
– А мама? – Сергій підвівся і глянув на батька.
– Я поговорю з нею, обіцяю, – Віктор Михайлович тихо зітхнув. – Але повертатися я не хочу, поки – що не хочу.
Ми кілька секунд стояли мовчки, не знаючи, що сказати. Потім я все ж наважилася:
– Ви хоч поясніть Тетяні Іванівні, що це не мій «злий план». Вона вважає, що я навмисно звела вас з Оленою.
– Та я розумію. Завтра ж заїду до неї та все поясню.
Сергій хотів щось додати, але на цей момент у двері подзвонили. На порозі стояла Тетяна Іванівна. Побачивши чоловіка в компанії Олени, вона зупинилася, як громом уражена. Потім різко пішла вперед:
– Вікторе, ти що собі дозволяєш?!
Він підвівся, дивлячись їй прямо в очі:
– Тетяно, ми поговоримо без скандалу?
– Що тут говорити? Пішов – значить зрадив!
– Знаєш, я хочу спокою. Я не збирався йти до «молодої». Так, Олена молодша, ніж ми. Але я тут не через її вік. Я тут, бо більше не можу чути твій постійний негатив.
Тетяна Іванівна замовкла, ніби не знала, що заперечити. Я думала, що ось-ось вона знову вибухне, але, на мій подив, в її очах майнув біль:
– Вікторе… чому ти не сказав, що тобі так погано?
Він почухав долоню:
– Казав, але ти не слухала. І Сергійко все бачив, і Маша бачила… Але ніхто не ліз, бо це наші з тобою справи.
– Значить, я у всьому винна, так? – у голосі Тетяни Іванівни лунали нотки розпачу.
– Ніхто не винен, мамо, – Сергій тихо підійшов до неї, – ви обидва мали ще давно поговорити.
– А Марія? – Тетяна Іванівна на мить знову суворо глянула на мене.
– Марія тут ні до чого! – Віктор Михайлович підвищив голос. – Я сам вирішив, що поживу окремо. А Олена погодилася дати мені притулок.
Олена уважно спостерігала за сценою, але в розмову не влазила.
Секунду всі мовчали. Потім Тетяна Іванівна вдихнула:
– Добре. Я не влаштовуватиму скандал. Але знай: мені гірко й прикро, і я не розумію, як так можна.
Вона обвела нас поглядом і, розвернувшись, швидкими кроками пішла вниз сходами. Сергій хотів кинутися за нею, але я притримала його за рукав:
– Хай охолоне.
Віктор Михайлович стомлено опустився знову на табурет:
– Я ж не хотів ні їй, ні вам зла. Просто… не бачу іншого виходу. Намагатимуся з нею поговорити завтра, коли емоції вщухнуть.
Ми з Сергієм переглянулися:
– Тату, ми не засуджуємо. Але ж ти розумієш, що мама сприймає це, як зраду. Постарайся делікатно пояснити все.
Він мовчки кивнув. Олена тихенько зачинила двері, щоб не привертати зайвої уваги сусідів.
Наступного дня все прояснилося. Віктор Михайлович прийшов до нас і сказав:
– Поговорив із Тетяною. Ще вирує, звичайно, але принаймні готова слухати. Розлучатимемося чи ні – час покаже. Але вона зрозуміла, що Марія не винна.
Сергій відкашлявся:
– А ти що хочеш? Чи залишишся жити в Олени?
– Поки що, – невпевнено розвів руками батько. – Потім, мабуть, винайму собі кімнатку. Або ми з мамою знайдемо спосіб одне одного зрозуміти. Але зараз так краще.
Тетяна Іванівна більше не звинувачувала мене вголос. Привітною вона не стала, але хоча б не кричала та не влаштовувала грандіозних сцен. За тиждень ми заїхали до неї в гості:
– Живу одна. З Віктором ще не розмовляли про деталі. Але, час все вирішить. І… – вона на мить затнулась. – Вибач, що несправедливо тебе звинувачувала.
Вона відвернулася, щоб не зустрічатися зі мною поглядом. Я стояла і відчувала, як на душі стає трохи тепліше, хоч і сумно.
Сергій потім сказав мені:
– Головне, що все більш-менш прояснилося. Нехай тато та мама самі розбираються. Тебе тепер ніхто не дорікає.
Я кивнула, згадавши картини останніх днів: гучні скандали, напружені розмови, зустрічі. Все вибухнуло, як феєрверк, але тепер поступово уламки поверталися на свої місця.
Що буде далі – не знаю. Але головне, я зрозуміла, що іноді люди, близькі все життя, можуть раптом розійтися – і ніхто тут не винен.
Просто таке буває. І зрештою, якщо в когось з’явилося бажання жити інакше, звинувачувати третіх осіб – марно. Хоча, перш ніж йти, треба прояснити ситуацію, а не навпаки. Ви зі мною згодні?
Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу?