В під’їзді Оксани оселився новий сусід. Він був приблизно її віку. Вони часом зустрічалися. Він завжди усміхався, вітався, був привітний. Спочатку Оксана відводила очі, привітавшись. А потім раптом перестала. Усмішка сама почала з’являтися на її обличчі… А якось вони зустрілися, виходячи з під’їзду одного дощового ранку. Чоловік одразу розкрив свою парасольку і сказав: – Доброго ранку, Оксано

В під’їзді Оксани оселився новий сусід. Він був приблизно її віку. Вони часом зустрічалися. Він завжди усміхався, вітався, був привітний. Спочатку Оксана відводила очі, привітавшись. А потім раптом перестала. Усмішка сама почала з’являтися на її обличчі… А якось вони зустрілися, виходячи з під’їзду одного дощового ранку. Чоловік одразу розкрив свою парасольку і сказав: – Доброго ранку, Оксано. Я чекав на вас, хочете підвезу до роботи? – Дуже люб’язно з вашого боку, – відповіла вона. – А звідки ви знаєте, як мене звуть? Ми знайомі? – Ви просто не впізнали мене, – почав чоловік і сказав таке, що Оксана почервоніла від почутого.

Гарних дівчат у школі було багато. Оксана нічим особливо не відрізнялася, але була симпатичною, стрункою і скромною.

Точніше, не вискочкою. Подружка казала їй, що треба бути трохи сміливішою, активнішою, але Оксана не могла себе пересилити, залишаючись тихою і скромною.

Ну а коли закохалася в десятикласника Артема, червоніла при зустрічі і відводила очі.

Хлопець був гарний, футболіст, відмінник, учасник олімпіад, на яких часто перемагав.

Наблизитись хоч трохи до Артема у Оксани не виходило. Вона пішла іншим шляхом: одного разу спитала в нього котра година, але він ковзнув поглядом по годиннику, відповів і пройшов повз. Іншим разом пропустила його вперед у черзі у шкільному буфеті. Він буркнув “дякую”, навіть не глянувши на неї.

Але почуття дівчини не слабшали, навпаки, з кожним знаком його «неуваги» Оксана все більше думала про нього, намагаючись зрозуміти, чому так відбувається. Вона знала, що ні з ким із дівчат Артем не дружить і не зустрічається. Значить, вона має шанс! Але… Це все мрії та думки, далі за які справа не йшла.

А якось вона взагалі задумалася, чи не написати йому листа. А там будь, що буде. Або він нарешті помітить її і запропонує свою дружбу. Або вона намагатиметься забути його. І вона, набравшись сміливості, написала йому записку такого змісту:

«Артеме, привіт. Мені трохи ніяково писати тобі першою, але ми в різних класах і як на різних планетах. Поговорити я не наважилася, тож пишу. Давай дружити? Буду рада, якщо ти відповіси взаємністю. А якщо просто промовчиш, я зрозумію. Оксана із 8 класу».

Дівчина довго не наважувалася віддати йому цього листа, але подружка підбадьорила, сказавши, ти нічого не втрачаєш, але зате знатимеш напевно. І вона наважилася, непомітно від сторонніх очей віддала йому свого листа прямо в руки.

Наступного дня про нього знала вся школа, всі старші класи. Артем при великому скупченні учнів і учениць голосно читав вголос те, що призначалося тільки йому…

Він декламував кожен рядок із пафосом та іронією в голосі. Всі реготали, шукали очима Оксану, яка вже плакала в класі серед подружок, які щиро їй співчували. Але гучний голос Артема чувся навіть сюди, він перечитував листа по третьому колу, не всі ще чули.

Зупинила цю виставу завучка Олена Дмитрівна. Вона забрала з його рук листа, порвала його на шматочки і влаштувала сварку всім учасникам цієї вистави. А звернувшись до Артема, гнівно заявила, що це низько, якщо не сказати підло.

А всі, хто слухав, нічим не кращі.

– Я перестала поважати тебе, – голосно сказала Олена Дмитрівна і, різко відвернувшись від нього, пішла до свого кабінету.

На Оксану в школі з того часу поглядали з єхидними смішками.

Дівчинка переживала, але не знала, від чого більше: від цих жартів, або від того, що звернула свою увагу на такого. Але незабаром Оксана перестала бути обʼєктом пильної уваги, оскільки у школі дещо сталося і про Оксану поступово забули.

Сама ж вона переживала кілька місяців: ну як вона змогла закохатися у такого? Адже помічала раніше і його пихатий погляд, і єхидні посмішки, які сприймала за поблажливі.

І за цей час дала собі слово: ніколи ні в кого не закохуватися і тим більше, не виявляти жодної ініціативи щодо хлопців.

За великим рахунком, вони стали їй байдужі, всі на одне обличчя, всі зрадники і пусті. Це був її перший життєвий досвід, і з повагою вона ставилася тепер лише до дорослих чоловіків: вчителя з фізики, наприклад, свого батька і діда.

І навіть вступивши в інститут, вона ігнорувала всі погляди, всі знаки уваги на її адресу, перетворившись на гарну, трохи гордовиту «снігову королеву», як прозвали її у студентському середовищі.

Вечірки її не цікавили, вона повністю поринула у навчання, і на всі пропозиції провести чи прохання хлопців допомогти їм у навчанні завжди відповідала ввічливою, холодною відмовою.

Її подружка, з якою вони разом вступили, давно зустрічалася з хлопцем і говорила Оксані не раз:

– Ну не будь такий, Оксано. Мені Володя сказав, що його друг, симпатичний між іншим, хоче познайомитися з тобою. Але навіть підійти боїться. Хочеш, всі разом у кіно сходимо, познайомитеся…

Але Оксана відразу зупинила її:

– Ні, дякую. Хлопець, котрий не сміє підійти до дівчини, мене не цікавить.

Але він все ж наважився якось, підійшов, привітався. Хотів щось сказати, але Оксана огорнула його таким крижаним поглядом, що він вибачився і відійшов убік.

Ні, не цікавили її ні боязкі ровесники, ні веселі студенти з їхніми жартами та розважальними заходами.

Так само викликали повагу й інтерес як особистості викладачі. Але на них вона дивилася не як на предмет обожнювання чи захоплення, а лише як на дорослих, зрілих чоловіків, вартих її уваги.

– Зробиш одну поступку, потім все життя тільки і поступатимешся у всьому.

– Так, ти маєш рацію, Оксано, – відповіла подружка. – І Володін друг даремно все ще на щось сподівається.

На цьому розмова про хлопців припинилася раз і назавжди. Подруга відступилася, а ось Оксана задумалася, мабуть, вперше з того самого дня, коли Артем прославив її на всю школу:

«А може, я й справді перегинаю? Але що робити, якщо мені ніхто не подобається і не цікавий? Чи хочу я на все життя залишитися одна? Не знаю. Ні, мабуть», – але далі її думки не йшли.

Нарешті вони закінчили інститут, отримали дипломи і влаштувалися працювати. Подружка вийшла заміж за свого Володимира, Оксана щиро побажала їм щастя. А коли наречена кинула свій букет дівчатам на удачу, просто відійшла убік. Не для неї ці забави.

Таке відчуження до чоловічої половини людства тривало доти, доки в їхньому під’їзді не оселився новий мешканець. Мабуть, за всі ці довгі роки це був перший чоловік, на якого Оксана раптом звернула свою увагу. Чому? Важко сказати.

Приблизно її віку, може, на два роки старший. Вони часом зустрічалися у дворі чи під’їзді. Він завжди усміхався, вітався, був привітний і дивився на неї уважно.

Спочатку Оксана відводила очі, привітавшись. А потім раптом перестала. І усмішка сама почала з’являтися на її обличчі при зустрічі.

Незабаром Оксана помітила, як ретельно оглядає себе в дзеркалі перед виходом із квартири: а раптом вони зустрінуться? Цей незнайомий чоловік ніби розтопив її давно замерзлі почуття. Оксана сама себе не впізнавала.

Він був симпатичним чоловіком, середнього зросту, але дуже акуратним та доброзичливим на вигляд.

І тут вона раптом сама собі вирішила, що доля дає їй другий шанс. Нехай вона давно перетворилася на недоступну та холодну. Але у кожного правила є винятки.

Чому б їй просто не спитати: як справи чи банально заговорити про погоду. Навіщо? Щоб перевірити себе, чи здатна вона взагалі на таке спілкування: не по роботі, не по ділу, а просто так, по–дружньому?

Але при зустрічі вона ловила на собі його зацікавлений погляд, «робила простіше обличчя», як вчила подруга, з усмішкою відповідала на вітання і все так само проходила повз. Поки нарешті не зіткнулася з ним, виходячи з під’їзду одного дощового ранку.

Чоловік відразу розкрив над нею свою парасольку і сказав:

– Доброго ранку, Оксано. Я чекав на вас, хочете підвезу до роботи, а то транспорт сьогодні буде переповнений.

– Дуже люб’язно з вашого боку, – відповіла вона. – А звідки ви знаєте, як мене звуть? Ми знайомі?

Чоловік довів її до машини, посадив, сів сам і сказав, рушивши з місця:

– Я так і зрозумів, що ви просто не впізнали мене. Ми в одній школі навчалися, тільки я на два роки чи класи, старший.

В Оксани почервоніло обличчя, згадався весь той випадок, про який вона давно встигла забути.

– Мене Олександр звуть, Сашко, не пам’ятаєте?

І тут вона згадала, щоправда, не його самого, а імʼя. Батьки були перевели його в гімназію, бо посварився з однолітками.

І вже пізніше він розповів Оксані, що посварився він із Артемом через його вчинок. Дочекався його через день після школи, сказав все що думав. Той у боргу не залишився, наспіли дружки Артема…

Сашко приховав тоді від усіх причину сварки, не хотів, щоб ім’я нещасної дівчинки знову говорили на кожному розі. Ні, він не був закоханий у неї. Просто завжди був за справедливість, а сміливий вчинок Оксани оцінив як чоловік – гідно.

І спеціально він її не шукав. Стільки років минуло, стільки води витекло. Але коли побачив її, переїхавши до цього будинку, то впізнав одразу. І чекав відповідного моменту, щоб зробити перший крок.

Оксана покохала Сашка. Після того, як дізналася, що тоді сталося, яким лицарем він виявився, просто не могла залишитися байдужою до нього.

Такої людини вона й чекала усі ці роки. І серце безпомилково підказало їй – це він!

Вони чудова пара. Кохають один одного, і обидва вірять, що доля звела їх недаремно.

Ще тоді, у школі, вона вже примітила їх як пару. І зрештою привела до одного порога, обдарувавши щастям сповна…