Дмитро збирався додому після зустрічі випускників. Він безтурботно посміхнувся і сказав: – Дружина в мене ревнива дуже, не даватиму приводу, краще повернуся додому раніше! І, махнувши всім рукою на прощання, він поїхав… Його друзі продовжили пліткувати. – Щастить же ж деяким! – зітхнув Сергій, маючи на увазі Дмитра. – Ні турбот, ні клопоту. Їхню розмову випадково почула Олена, яка сиділа з подругами неподалік.

Дмитро збирався додому після зустрічі випускників. Він безтурботно посміхнувся і сказав: – Дружина в мене ревнива дуже, не даватиму приводу, краще повернуся додому раніше! І, махнувши всім рукою на прощання, він поїхав… Його друзі продовжили пліткувати. – Щастить же ж деяким! – зітхнув Сергій, маючи на увазі Дмитра. – Ні турбот, ні клопоту. Їхню розмову випадково почула Олена, яка сиділа з подругами неподалік. Вона не витримала і підійшла до них. – Агов, ви що, нічого не знаєте?! – почала вона. – У Дмитра з Оксаною кілька років тому дещо сталося. – Ти про що? – Сергій з Ігорем дуже здивувалися.

Сергій вказав Ігорю на Дмитра, який, оточений дівчатками, щось весело розповідав.

– Наш везунчик Дмитро анітрохи не змінився, все так само дівчат смішить, – із заздрістю пробурчав Сергій, – А тут стараєшся, стараєшся, а все везіння повз іде.

Ігор кивнув, сьорбаючи з пластикового стаканчика.

– І не кажи, у нього і дружина весела, від легкого життя мабуть, горя не бачили. Їм усе з неба прямо падає, він і в школі такий був. Те, що вивчить, то в нього й спитають! А я якщо щось недовчив, мене як на зло питали недовчене, і трійка за відповідь у кишені, просто невезіння!

У травні їх зібрав Василь, їхній колишній староста, у рідній сільській школі. Двадцять років минуло із випускного. Хтось трохи поповнів, хтось посивів, хтось мав поважний вигляд.

А Дмитро був той самий усміхнений хлопець, душа компанії.

Вечір затягнувся, спогади лилися річкою, але раптом Дмитро зазбирався додому.

– Агов, щасливчику, тобі що, дружина не дозволяє з друзями довше посидіти? – гукнув хтось із компанії, і всі дружно зареготали.

Дмитро тільки відмахнувся, безтурботно посміхнувся і сказав:

– Ну так, вона в мене ревнива дуже, не даватиму приводу, краще повернуся додому раніше, – і, махнувши всім рукою на прощання, він поїхав.

Його товариші, що залишилися, продовжували перемивати кісточки.

– Щастить же деяким! Ні турбот, нічого, – зітхав Сергій, поглядаючи на свою втомлену дружину Ганну, яка намагалася втихомирити їхніх дітей.

З Ганною вони навчалися в одному класі і одружилися відразу після школи. І Сергію завжди здавалося, що їм із Ганною все дається важче, аніж іншим. І квартира у них маленька, і зарплата, а додому він приходить виснажений без сил. А на інших подивишся – все у них є, а вони лише ходять та посміхаються. Ну точно як їхній Дмитро!

Їхню розмову випадково почула Олена, яка сиділа з подругами осторонь. Вона не витримала і підійшла до них.

– Агов, ви що, нічого не знаєте?! У Дмитра з Оксаною кілька років тому лихо сталося.

– Ти про що? – Сергій з Ігорем дуже здивувалися.

– Вони з платформи на станції зістрибнули, хотіли швидше перебігти залізничну колію і не помітили поїзд.

У Дмитра тепер не ма ноги, він просто про це не каже і ховає, а Оксанка малюка втратила, на якого так чекала…

Але вони не зламалися. Знаєте, що вони зробили? Взяли двох дітей з дитбудинку, братика й сестру, і виховують їх як рідних. Обидва працюють, тягнуть лямку і жодного разу ніхто не чув, щоб вони скаржилися. Я випадково це дізналася, у мене тітка у лікарні працює, де Дмитро лежав. А ви тут обговорюєте їх і заздрите.

Олена зробила паузу, обвівши поглядом їхні присоромлені обличчя.

– Хоча, напевно, їм варто позаздрити. Позаздрити їх силі духу, і їхньому вмінню не сумувати в будь–якій ситуації та допомагати тим, кому ще гірше. У цьому і полягає їхнє везіння – в умінні бачити хороше навіть у найгіршому й ділитися цим добрим з іншими. А не в тому, що їм щось із неба падає!

Сергій та Ігор перезирнулися, соромно стало. Дізнавшись про Дмитра та Оксану, їх дрібна заздрість їм здалася огидною.

Вони дивилися вслід машині Дмитра і цього разу в їхніх поглядах не було заздрості, була лише повага.

Вечір поступово згасав, несучи з собою гучні розмови та спогади.

Сергій, мучений докорами совісті, не знаходив собі місця. Слова Олени луною віддавалися в голові, змушуючи багато чого переосмислити у своєму житті. Він подивився на свою дружину, яка дуже втомилася, але таку рідну, і відчув приплив ніжності та провини одночасно.

Адже він теж колись мріяв про більше і навіть допомагав іншим, поки рутина та побутові проблеми поступово не припинили ці пориви.

Ігор, зазвичай балакучий, теж мовчки сидів, дивлячись у порожню склянку.

Він згадав, як часто скаржився на життя, на несправедливість, на те, що нічого йому не дається легко. Адже він мав роботу, сім’ю, дах над головою. Що він зробив, щоб допомогти тим, кому пощастило менше? Нічого.

Раптом Сергій наважився. Він підійшов до Василя, організатора зустрічі.

– Василю, слухай, а може, ми якось допоможемо Дмитру з Оксаною? Ну, там, дітям щось купимо, чи просто грошима?

Василь, здивований таким поворотом подій, усміхнувся.

– Я тільки за! Я сам давно думав про це. Можна організувати збір коштів, чи, може, разом з’їздимо до них, допоможемо по господарству?

Ідея сподобалася всім.

Незабаром довкола Василя утворилася невелика група людей, які обговорювали, як краще допомогти родині Дмитра. Ігор також приєднався, пропонуючи свої зв’язки для пошуку спонсорів.

Того вечора, залишаючи школу, Сергій відчував себе іншою людиною. Немов тягар заздрощів і злості, який він носив у собі, нарешті зник. Він обійняв дружину і пообіцяв собі, що вони разом намагатимуться робити краще і своє життя, і життя близьких.

За кілька тижнів, одного з вихідних днів, кілька колишніх однокласників з інструментами та подарунками, приїхали в гості до Дмитра та Оксани. Вони допомогли по господарству, полагодили паркан, пофарбували дитячий майданчик. Діти були в захваті від нових іграшок та уваги.

Дмитро, спочатку був здивований, потім зворушений, уже не приховував ногу, посміхався. Він не говорив багато, але в його очах читалася подяка. Оксана, сяючи від щастя, накрила стіл, пригощаючи гостей домашніми пиріжками.

Того дня ніхто не говорив про везіння чи невдачу. Всі просто робили те, що могли, щоб допомогти тим, хто цього потребував. І в цій простій дії полягало справжнє щастя, яке не купиш ні за які гроші.

Увечері, коли всі їхали додому, Дмитро впіймав погляд Сергія. У цьому погляді не було ні жалю, ні заздрощів чи поблажливості. Було лише тепло та розуміння. Він був вдячний долі за цей урок, який він отримав від свого шкільного друга “везунчика” Дмитра.

З цього часу вони знову стали справжніми друзями.

Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі, для цього не обов’язково бути сильним і багатим. Достатньо просто бути добрим…