Не розумію, що тобі не подобається? Ти ж сама не раз говорила, що хочеш, щоб я одружився і невістку тобі привів, – став виправдовуватися мій син. – Так, говорила, – кажу. – Але я мала на увазі зовсім не це. Я і про роботу тобі не раз говорила, що пора вже на свій хліб йти, а не на мої євро чекати. – Тобі не вводиш, мамо, – махнув рукою син. – До речі, а скільки ти грошей цього разу привезла? – питає мене Стас. – Я тут подумав, що нам з Світланою тепер машина буде потрібна. Адже двоє дітей, одного в школу відвезти, іншого в садок. А дасть Бог, то і своїх, спільних діток народим, так що колеса нам точно потрібні. – Е ні, синку. Хочеш машину – зароби на неї. Велосипед теж на колесах, до речі. А від мене ти більше не чекай грошей, досить
– Не розумію, що тобі не подобається? Ти ж сама не раз говорила, що хочеш, щоб я одружився і невістку тобі привів, – став виправдовуватися мій син.
– Так, говорила, – кажу. – Але я мала на увазі зовсім не це. Я і про роботу тобі не раз говорила, що пора вже на свій хліб йти, а не на мої євро чекати.
– Тобі не вводиш, мамо, – махнув рукою син. – До речі, а скільки ти грошей цього разу привезла? – питає мене Стас. – Я тут подумав, що нам з Світланою тепер машина буде потрібна. Адже двоє дітей, одного в школу відвезти, іншого в садок. А дасть Бог, то і своїх, спільних діток народим, так що колеса нам точно потрібні.
– Е ні, синку. Хочеш машину – зароби на неї. Велосипед теж на колесах, до речі. А від мене ти більше не чекай грошей, досить.
Сказати, що я була розлючена і засмучена, це наче нічого не сказати. Мені на Великдень не вийшло приїхати додому, сеньйор, якого я доглядаю в Італії, потрапив в лікарню, і його діти мене попросили залишитися, пообіцявши за це гарно заплатити.
Гроші мені потрібні, заплатили подвійну зарплату за цей час, то я вирішила їх послухати і залишитися, щоб і заробити, і роботу зберегти. А на свята особливо мені і нема чого рватися додому, бо вдома мене чекає лише син, і то не факт, що чекає, бо останнім часом у мене таке враження, що Стасу від мене лише гроші потрібні.
Маю ще рідну сестру, живе вона в сусідньому селі. Але у неї своїх клопотів багато, тому я і подумала, що як приїду по Великодню додому, то нічого не станеться.
Сину я не казала, що приїду, бо ще не знала, чи точно в мене вийде, та й розуміла, що йому байдуже. Я коли попередні рази вдома була, то з ним майже не бачилася.
Стасу 37 років, він ніде не працює, а живе виключно за мій рахунок.
Я поїхала в Італію 17 років тому, коли йому 20 було. Хотіла йому освіту дати, допомогти в житті. Та університет Станіслав не закінчив, виключили його за неуспішність.
Роботу він ніяк не міг знайти, така, щоб до душі була, та ще й щоб добре платили. Тому і сидить вдома, керує моїми грошима.
За цей час, поки я на заробітках, ми наш дім розбудували, тепер є де жити і йому, і мені, як повернуся.
Звичайно, я не раз сину казала, що пора йому одружуватися. Бо ж думала, що якщо він сімʼєю обзаведеться, зʼявляться обовʼязки, то син стане серйознішим, на роботу влаштується, щоб родину свою забезпечувати.
Сподівалася я, що невістка така трапиться, яка буде його надихати і підштовхувати, бо ж я вічно заробітчанкою не буду. Зараз я сина забезпечую, а в старості сподіваюся, що він забезпечить мене.
Одним словом, син не знав, що я приїду, я йому не сказала, і це була моя помилка, бо вдома на мене чекав неабиякий сюрприз.
Я приїхала додому з самого ранку, водій буса підвіз мене з усіма моїми сумками аж під хвіртку. Дивлюся, на шнурах одяг дитячий висить, сушиться. Думаю, звідки у нас діти?
Стала я з вдієм заносити сумки під хату, глянула на город, а він навіть не скопаний, хоча син мені по телефону говорив, що давно все посадив.
Але і це ще не всі сюрпризи. З хати моєї виходить жінка, а позаду двоє малих дітей.
– Мамо, ти приїхала? А чого без попередження? – питає мене син. – Ось, познайомся, це Світлана, моя майбутня дружина. А це її діти, твої внуки будуть.
Чи треба казати, як у мене від цього всього настрій зіпсувався? Син привів додому жінку з двома дітьми, обоє ніде не працюють, до роботи по господарству теж, судячи з городу, не дуже беручкі. І я маю цьому радіти?
Я не проти дітей, але це занадто. За що вони всі жити збираються? За мої гроші? Та мені в Італії вічно сидіти треба буде в такому разі.
А син нічого поганого не бачить, ще й хоче, щоб я йому машину купила.
Е ні, гроші я маю. Але думаю, що мені треба на квартиру собі збирати, хоча б однокімнатну, щоб жити подалі від них усіх, бо поки що в мене інших варіантів нема.
Син обіцяє, що зміниться, якщо я йому машину куплю, але я вже не вірю. А яка ваша думка?