— Розумієш, Іро, ми прожили багато років разом, і я вважав себе щасливим. Але кілька місяців тому я зустрів іншу жінку і… , — покохав її.Іро, ти була старшою за мене, а тепер стала старішою.Пробач, це не головне. Коротше, у Даші буде дитина. Я нарешті зможу стати батьком, і це стало головною причиною вибору.

— Лікарю, скажіть прямо! — голос Ірини тремтів, а пальці так міцно вчепилися в край столу, що кісточки зблідли. — Я більше не можу чекати!

Чоловік за столом повільно підняв голову. Світло настільної лампи відбилося в його окулярах, приховуючи вираз очей. Він відклав ручку й глибоко зітхнув.

— Чотирнадцять тижнів вагітності, — вимовив він спокійно, ніби повідомляв про прогноз погоди.

Ірина застигла. Здавалося, повітря вийшло з її легень. Губи ворухнулися, але звуку не було.

— Як… — нарешті прошепотіла вона, відчуваючи, як ком підступає до горла. — Це неможливо…

— Можливо, — лікар прикрив карту долонею, уважно дивлячись на неї. — Ви справді не здогадувалися?

Ірина Соколова, струнка жінка 45 років із короткою каштановою стрижкою й втомленими, але все ще яскравими зеленими очима, ніколи не думала, що опиниться в кабінеті гінеколога клініки «Здоров’я+».

Вона завжди відчувала глибоку відразу до лікарень. Різкий запах антисептиків, холодний метал стетоскопа, сліпучо-білі халати лікарів — усе це викликало спогади про материнство, якого їй, здавалося, ніколи не судилося пізнати. Проте терапевт із поліклініки на вулиці Яблуневій була непохитною:

— Обстеження обов’язкове, Ірино Вікторівно. У вашому віці не можна нехтувати здоров’ям.

І ось вона тут. У душному кабінеті з плакатами про жіноче здоров’я, де кожен шурхіт паперу лунав як вирок.

— Але… як? — Ірина стиснула скроні, намагаючись зібрати думки. — Ми з чоловіком… ми ж…

Лікар нахилився вперед, склавши руки на столі.

— Буває і таке. Вітаю, — у його голосі майнула ледь помітна усмішка.

Ірина заплющила очі. У голові промайнуло: «Мені сорок п’ять. Я вже майже бабуся. А тепер…» Вона видихнула, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.

— Який вибір?! — Ірина різко встала, стиснувши сумку так, що шкіряний ремінець врізався в долоню. Її голос тремтів, але не від страху, а від люті. — Ви що, пропонуєте мені… позбутися?

Лікар відкинувся на спинку крісла, наче відсахнувся від її тону.

— Я просто зобов’язаний озвучити всі варіанти, — пробурмотів він, швидко гортаючи її карту. — Медичні показання, вікові ризики…

— Моя дитина — не «медичний показник»! — Ірина різко смикнула дверцята шафи, де висіла її пальтова. — І спостерігати мене буде інший лікар. Той, хто не бачить у цьому… помилки.

Його брови поповзли вгору, але він лише простягнув їй аркуш із результатами аналізів.

— Як знаєте. Але вітаміни все ж візьміть, для…

— Дякую, — вона кинула папірець у сумку, не дивлячись. — Мені вистачило двадцяти п’яти років очікування замість ваших таблеток.

Двері грюкнули так голосно, що медсестри в коридорі здригнулися.

Телефон розрядився саме в той момент, коли Ірина набрала номер чоловіка. «Символічно», — гірко посміхнулася вона, дивлячись на погаслий екран.

«Срібне весілля за місяць… а тепер ось це. Як йому сказати?»

Вона заплющила очі, згадуючи їхні довгі роки спроб: нескінченні лікарні, поїздки до санаторію «Сосновий Бір», де пахло смолою та надією, навіть той безглуздий візит до глухої старої знахарки на околиці Медвежанки. Та тоді, жуючи якісь коріння, пробурмотіла: «Дитя прийде, коли перестанете чекати». Вони тоді з Сергієм посміялися в машині — а тепер…

— Боже, — Ірина раптом розсміялася крізь сльози, притискаючи долоні до живота. — Та ми ж уже купили квитки до Греції на ювілей…

З динаміка над головою транслювали правила відвідування. Десь капала вода з крана. А в її грудях, разом із давно забутим страхом, раптом забилося щось тепле й дике.

«Сергію… він же з глузду з’їде від щастя.» Вона поправила складки пальта й рішуче покрокувала до виходу.

«Треба терміново зарядити телефон. І купити тест. Десять штук. А ще…»

Думки плуталися, але одна була кришталево ясною: це диво!

І нехай лікарські прогнози залишаться там, де їм місце.

Ірина їхала в задушливому автобусі, притиснута чиїмось ліктем до скла, але навіть тиснява не могла затьмарити її думок. У голові крутилося одне й те саме: «Сергію… Він буде таким щасливим!»

Вони з чоловіком давно перестали сподіватися. Десять років тому, після нескінченних поїздок до лікарів, клінік і навіть до тієї самої ворожки, яку колись порадив дядько Петро, вони махнули рукою. «Не дав Бог — і не треба», — сказав тоді Сергій, а Ірина лише мовчки кивнула, ховаючи сльози.

Але тепер… Тепер усе змінилося. Вона притисла долоню до живота, ще плоского, ще нічим не видного, і всміхнулася. «Він точно зрадіє», — подумала Ірина, згадуючи, як лише кілька тижнів тому Сергій, сидячи на кухні, із заздрістю розповідав про сусіда із сімнадцятого поверху.

— Уявляєш, у нього народився четвертий син, — казав він, розмахуючи виделкою. — А старшому вже двадцять вісім!

— А не запізно в такому віці? — запитала тоді Ірина, спостерігаючи, як його обличчя світиться рідкісною для нього мрійливістю.

— Знаєш, якби я зараз став батьком… — Він замовк, потім струснув головою. — Мені було б байдуже на вік. Я б гори звернув!

І ось тепер… Раптом її осяяло. «Сюрприз!» Вони ж скоро святкуватимуть ювілей! Двадцять п’ять років разом. Уже замовлено ресторан, торт… «Торт!»

— Замість троянд — ведмежата! — прошепотіла Ірина, уявляючи, як Сергій побачить торт, здивується, а потім… Потім вона йому все розповість. Вона дістала телефон і швидко набрала кондитера.

— Алло? Добрий день! Це Ірина, ми замовляли триярусний торт на ювілей… Так, той самий. Слухайте, я хочу внести зміни…

Її голос тремтів від хвилювання. Вона уявляла, як на святі з’явиться торт із ведмежатами й зайчатами, як Сергій здивовано гляне на неї, а вона всміхнеться й скаже…

Але мрії такі крихкі.

Останні дні до свята Ірина провела ніби в солодкому тумані. Вона не помічала, що Сергій став задумливим, частіше затримувався на роботі, а його телефон завжди лежав екраном униз.

— Щось сталося? Ти якийсь не такий останнім часом, — запитала вона одного вечора, коли він, втупившись у телевізор, не реагував на її слова.

— Просто втомився, — пробурмотів він, уникаючи її погляду.

— Може, до лікаря сходити? — Ірина присіла поруч, поклавши руку йому на плече.

— Ні, все нормально, — він різко підвівся. — Піду прийму душ.

Вона не надала цьому значення. «Переживає за мене», — подумала вона. Адже останні дні вона й справді почувалася неважливо: нудота, головний біль, дивна втома…

Тепер вона знала причину. Навіть ранкову нудоту зустрічала з усмішкою.

«Скоро він дізнається. Скоро все зміниться», — мрійливо думала Ірина, не підозрюючи, що доля готує зовсім інший поворот…

Наступного дня Ірина стояла перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням. Сукня, спеціально куплена для завтрашнього ювілею, ідеально облягала її фігуру. «Невже минуло вже стільки років?» — подумала вона.

Двері прочинилися, і зайшов Сергій із букетом білих хризантем.

— Знову ці квіти… — прошепотіла вона, але губи самі розтяглися в усмішці.

— Подобається? — він підійшов ближче, і його очі світилися тією ж теплотою, що й тридцять років тому.

— Як тоді… — вона взяла букет, і спогади нахлинули. Шкільне подвір’я, сміх, глузування однокласників. Іра, горда восьмикласниця, навколо якої вилися всі хлопці, але ніхто не наважувався на таке — залізти до неї у вікно!

— Уявляєш, він як кіт учепився за підвіконня! — сміялася потім подруга Люся. — А записка! «Ти найкраща на світі!» Лицар, та й годі!

— Лицар? — пирхнула Ліза. — Дрібний хлопчисько, який навіть ще не голиться. Іро, як ти це терпиш?

— А мені подобається, — знизала плечима Ірина, хоча всередині все тремтіло.

Особливо після тієї бійки.

— Чуєш, наречений, ти вже вирішив, куди наречену повезеш? На Мальдіви чи на місцеве болото? — єхидно протягнув Ігор Птичкін.

— Ні, це Ірка його повезе, вона ж школу раніше закінчить, значить, і заробляти почне раніше! — підхопив Артем Гвоздьов.

Сергій тоді не витримав. Кулаки, крики, фізрук, що розтягує їх у різні боки. А після уроків — його слова, кинуті навздогін:

— Ти всього на два роки старша, і я… завжди тебе любитиму!

Іра тоді навіть не встигла відповісти.

«Вони просто заздрили.»

— Пам’ятаєш, як твої подружки мене відмовляли? — Сергій обійняв її за талію, дивлячись у дзеркало.

— Авжеж! — Ірина засміялася. — Ліза казала, що ти «дрібний хлопчисько», а Юля Безрукова твердили, що «чоловік має бути старшим».

— А Люся нас захищала, — усміхнувся він.

— Її тітка була старша за чоловіка на дев’ять років!

Сергій розсміявся, але в його очах майнула тінь.

— Знаєш, що я думаю? — він поцілував її у скроню. — Вони просто шаленіли, що їм забракло сміливості так кохати.

Ірина замислилася. Можливо, він мав рацію. Ігор Птичкін так і залишився вічним неодруженим, Ліза Кошкіна тричі розлучалася, а Юля Безрукова вийшла заміж за нудного бухгалтера й тепер скаржилася в соцмережах на «брак романтики».

— Знаєш, що я хотів відповісти тим хлопцям? — серйозно запитав Сергій.

— Що?

— Що я все одно доб’юся тебе.

Ірина засміялася, але серце здригнулося. Він справді добився. І всі ці роки їм заздрили. Тихим, злим шепотом.

Але зараз Сергій, з яким вона прожила стільки років, стояв перед нею з тим самим букетом, і раптом його погляд став чужим і холодним.

Куди зникло те тепло, що ще мить тому світилося в його очах? Іра насторожилася, і Сергій не став довго мовчати.

— Іро, святкування доведеться скасувати. Ти сама подзвониш у ресторан?

— Чому? Що сталося?

Іра не могла зрозуміти, що могло статися, аби скасувати таку важливу подію. Ресторан оплачений, гості запрошені…

— Розумієш, Іро, ми прожили багато років разом, і я вважав себе щасливим. Але кілька місяців тому я зустрів іншу жінку і… — він замовк, — покохав її.

Тепер я розумію, що бабуся була права, коли казала, що мої наречені ще в пісочниці граються, а я за тобою упадаю. Іро, ти була старшою за мене, а тепер стала старішою.

Хоч і всього на кілька років, але… старшою. А я зустрів молоду, гарну, струнку жінку. — Він почухав потилицю. — Боже, що я верзу… Пробач, це не головне. Коротше, у Даші буде дитина. Я нарешті зможу стати батьком, і це стало головною причиною вибору. Я довго думав, але рішення прийняте. Давай розійдемося без сварок. Я вдячний тобі за всі роки, але наші шляхи розходяться. Пробач.

Іра задихалася від болю, що розривав її зсередини.

— Іди, — прошепотіла вона. — Іди, я не хочу тебе бачити. Речі зберу сама.

— Іди! — майже закричала вона, схопившись за живіт.

Сергій не став чекати. Він пішов, не озираючись. А Іра одразу подзвонила у швидку.

У голові не вкладалося, як людина може так легко зрадити. Зрадити того, з ким пережив радощі й печалі, з ким ділився найпотаємнішим, з ким було тепло в будь-які холоди.

Здавалося, ніщо у цьому світі не вічне — навіть кохання рано чи пізно минає. Але як би там не було, всі ці роки вона була по-справжньому щасливою. Таких чоловіків, як у неї, багато хто міг тільки уявляти… Вочевидь, її щастя було відміряне на певний час.

І вона вирішила не винити колишнього чоловіка. Колишнього… Як же боляче різало це слово.

Нехай буде щасливий з іншою — серцю не накажеш. А Іра знайде своє щастя в дитині, яку Бог послав їй, немов утіху…

Але зрада все одно палала в душі.

Лікарі зробили все можливе, щоб зберегти вагітність. Їм це вдалося, але Ірі довелося залишатися в лікарні до самих пологів. Вона не стала сперечатися. Подругам сказала, що їде в подорож, — не хотіла, щоб хтось дізнався про її пізню вагітність. Вирішила поділитися радістю тільки після народження малюка.

З близьких її навідувала лише мама, яка давно мріяла про онуків. Вона підтримувала доньку у всьому, буквально здуваючи з неї порошинки: приносила домашню їжу, фрукти, гуляла з нею лікарняним подвір’ям. І вірила, що Іра ще буде щасливою.

Кілька разів телефонував Сергій. Просив не тримати зла, благав зустрітися, щоб «пояснити». Але Іра спокійно відповідала, що все добре, і бажала йому щастя. Після цього дзвінки припинилися. Щоправда, він надіслав повідомлення: «Ти була й залишаєшся найкращою. Шкода, що так вийшло. Пробач.»

І вона пробачила. Тримати образу — тільки шкодити собі. Серце повинне залишатися відкритим, інакше в ньому не залишиться місця для радості.

Вона часто розмовляла з малюком, обіцяла, що вони впораються. Адже у нього буде любляча мама й бабуся. Шкода тільки, що дідусь не дожив до цього щастя…

Перші місяці пролетіли непомітно, а останній тягнувся нестерпно довго. Але настав день, коли на світ з’явився її син.

Іра дивилася на нього й не вірила своїм очам: це крихітне диво — її дитина. Бабуся також була на сьомому небі від щастя. Іра оплатила окрему палату — у неї вистачало заощаджень, щоб не працювати, поки син підросте.

Ближче до вечора, коли малюк міцно заснув, Іра прилягла відпочити. Але в коридорі раптом роздався шум, голоси, гуркіт каталок… Потім усе стихло, і вона заснула.

Вранці Іра прокинулася від дивного відчуття: вона — мама. Поруч спав її син. І… за всю ніч він жодного разу не заплакав. Вона схопилася, підбігла до люльки — малюк мирно сопів. Зітхнула з полегшенням і пішла шукати лікаря.

— Все в порядку? — запитала вона у медсестри. — Він так довго спав…

— Все нормально, — та відповіла різкувато. — Нагодуйте його та поміняйте пелюшки. Розберетеся.

— У вас щось сталося? — Ірі не сподобався її тон. Хіба не повинні були пояснити?

— А ви не чули? — медсестра зітхнула. — Учора породіллю не врятували. Привезли після аварії надто пізно. Дівчинку виходили, а маму — ні. Батько загинув на місці. Сирота… Тепер поліція, допити… Всю ніч не спали.

Іра кивнула й поспішила назад у палату.

Синочок мирно спав. Вона боялася взяти його на руки — такий крихітний. Але коли провела пальцем по його маленькій долоньці, він заворушився й прочинив оченята.

— Ти мій рідний… — прошепотіла вона, гладячи його. — Який ти красивий… Зараз будемо їсти.

Вона обережно взяла його, переповила й почала годувати, коли до палати увійшла лікарка.

— Рідкісний випадок, — сказала вона. — У вашому віці молоко зазвичай пропадає, а у вас — у надлишку. Малюкові пощастило. Але зціджуйтеся, інакше перегорить.

— Гаразд, — кивнула Іра. Але в неї нічого не вийшло.

Наступного дня, коли вона вийшла в коридор, та сама медсестра окликнула її:

— Ви не хочете допомогти?

— У чому?

— Тій дівчинці-сироті. У неї немає молока, годують сумішшю, але… у вас його стільки… Може, поділитеся?

Іра завмерла. Годувати чужу дитину?

Але хіба можна відмовити?

— Гаразд, — тихо погодилася вона.

Спроби зціджуватися не увінчалися успіхом. Тоді лікар запропонувала:

— Можна спробувати годувати її самостійно… Якщо ви, звісно, не проти.

Іра замислилася. Прив’язатися до чужої дитини… Але хіба це погано?

Невдовзі їй принесли дівчинку. Така крихітна, така беззахисна… І чомусь здалося, що вона чимось схожа на її сина. Хоча, мабуть, усі немовлята схожі.

Коли дівчинку забрали, Іру раптом відвідала думка: «От було б чудово — син і донька…» Але вона одразу відмахнулася. Це лише мрії.

Настав час виписки. Іра та малюк, якого вона назвала Володимиром, почувалися чудово. Востаннє, коли їй принесли дівчинку, вона не втрималася:

— А що з нею буде?

— У будинок маляти, мабуть, — зітхнула медсестра.

— Як шкода… — прошепотіла Іра. — Так і хочеться її забрати.

— Бували випадки, коли мами забирали таких дітей, — задумливо сказала медсестра.

— Тобто… це можливо?

— Так, але оформлюють не одразу.

Наступного дня Іра запитала у лікаря:

— Чи можу я удочерити цю дівчинку?

— Ні, — відповіла вона. — У неї є дідусь. Він оформлює опікунство.

— А… — Іра опустила очі. — Добре, що в неї є рідні.

Повернення додому

Іра повернулася з сином у рідний дім. Мама навела лад, приготувала дитячу кімнату й запросила близьких подруг. Як же Іра сумувала за цим домом… Хоча він і досі зберігав сліди Сергія. При думці про нього серце стискалося.

Гості розійшлися. Мама залишилася допомогти з малюком і прилягла відпочити…

Раптом — дзвінок у двері. На порозі стояв незнайомий чоловік із сумним поглядом.

— Добрий день, Ірино Юріївно. Мене звуть Євген Ігорьович… — почав він. — Мені дали вашу адресу в пологовому будинку.

— Проходьте, — запросила Іра.

Він сів, помовчав, потім запитав:

— Ви заміжня?

— Розлучена, — насупилася вона. — А навіщо питаєте?

— Лікарі сказали, що ви годували мою внучку. Я безмежно вдячний… І хочу попросити: чи не могли б ви продовжити?

— Але… як?

— Я пропоную вам пожити у моєму домі з сином. Няню для внучки я вже знайшов, вас не будуть обтяжувати — лише годувати її. Моя донька загинула… Внучка — усе, що в мене залишилося. Якщо хочете, няня допоможе і з вашим малюком.

— Ні, це… неможливо.

— Я благаю. Або… можу присилати за вами машину тричі на день.

— Ні, вибачте… — Іра похитала головою.

Чоловік тяжко зітхнув, залишив візитку й пішов.

Іра ще довго стояла біля вікна, розглядаючи візитку.

А в голові звучало питання: А що, якщо це — доля?

— Який нахаба! — раптом пролунав обурений голос мами. Вона вийшла з кімнати, її голос тремтів від гніву. — Я все чула!

— Мамо, я не можу просто забути про цю дівчинку… — Іра змахнула сльозу, але замість смутку в її очах спалахнула тверда рішучість. — Я була готова стати їй матір’ю! Розумієш? Забрати її, щоб більше ніхто не зміг її скривдити!

Марія Петрівна міцно обійняла доньку, її руки трохи тремтіли.

— Рідна, не плач, а то молоко пропаде, — тихо сказала вона, але в голосі звучало не тільки занепокоєння за Іру. — Зараз ти маєш думати лише про нашого хлопчика. Тільки про нього.

— Мамо… — раптом Іра схопилася, ніби її осяяло. — А якщо я погоджуся? Вона стиснула мамині руки, очі горіли. — Це ж ненадовго! Всього кілька місяців… Але тільки якщо ти будеш із нами. Без тебе я не впораюся.

— Господи, ну коли ж ти подорослішаєш? — Марія Петрівна закотила очі, але в її погляді читалася тривога. — Ти досі дитина, Ірочко. Я навіть не знаю, що сказати…

— Мамо, я відчуваю — це доля! — Іра притиснула долоню до грудей, ніби намагаючись угамувати шалений стукіт серця. — Щось усередині підказує мені, що я повинна допомогти цій малечі. Ти ж зі мною?

— Ну куди я дінуся?! — мама розвела руками, але в голосі вже звучала покора.

Серце шалено калатало, пальці тремтіли, коли Іра набирала номер Євгена Ігорьовича. Вона чітко озвучила свої умови, і він, на її подив, погодився майже відразу. Уже за дві години вона знову тримала на руках маленьку Віку. І знову це дивна схожість… З Володею.

Будинок Євгена виявився просторий і затишний, без пишноти, але теплий, ніби сама доля привела її сюди.

Одного разу, поки діти спали, а мама поїхала перевірити квіти, Іра випадково натрапила на фотоальбом. Перегортаючи сторінки, вона завмерла на останній.

Сергій. Її колишній чоловік обіймав молоду, сліпуче красиву дівчину, яка могла б бути його донькою.

У цей момент пролунав голос Євгена, і Іра здригнулася, ледь не впустивши альбом.

— Не хотів вас налякати, Ірочко, — він стояв у дверях, погляд ковзнув по фотографії. — Накрила ностальгія?

— Хто це? — її голос пролунав різко, майже як звинувачення. Вона ткнула пальцем у Сергія.

Євген похмурнів.

— Даша. Моя донька, — він тяжко зітхнув. — І… мати Віки.

Іра відчула, ніби земля йде з-під ніг.

— Я був проти, — Євген стиснув кулаки. — Вона погрожувала порвати зі мною всі стосунки, якщо я не прийму його. Мене нудило від того, що вона вибрала чоловіка мого віку! Та ще й одруженого!

Іра заплющила очі.

— Я намагався їх переконати… Але вони не слухали, — голос Євгена затремтів. — Потім він розлучився, клявся, що носитиме її на руках… Але сталося непоправне.

— Значить… Володя і Віка… брат і сестра? — Іра вимовила це вголос, сама не розуміючи, як слова зірвалися з губ.

— Що?! — Євген остовпів.

І тоді Іра розповіла йому всю правду.

— Я… не можу повірити, — він дивився на неї з захопленням. — Ви… ви благословили їх?

— Я не знала, що він загинув… — Іра стиснула кулаки. — Але сперечатися з долею марно. Нехай земля їм буде пухом…

Минув рік.

Іра та Володя залишилися жити в будинку Євгена. А потім… Одного ранку все змінилося.

Тихенько постукавши у двері її спальні, Євген увійшов із кошиком підсніжників. Він сів на край ліжка, нервово перебираючи стебла.

— Ірочко… — його голос тремтів. — Діти ростуть. Скоро вони почнуть ставити запитання… — Він глибоко вдихнув. — Чи не час нам стати справжньою родиною?

Вона знала, що цей момент настане.

— Ти маєш рацію, — вона посміхнулася крізь сльози. — Ми всі заслуговуємо на щастя.

Женя дістав каблучку. Діамант заблищав у ранковому світлі.

— Банально, але… — він надів її їй на палець. — Я хочу, щоб усі знали — ти моя.

— У моєму-то віці… — вона розсміялася.

— Вік — у голові, — він притягнув її до себе. — А ти — мама двох чудових дітей. Отже, ти наймолодша, найкраща і…

— Найщасливіша, — закінчила вона за нього.

Їхні губи зустрілися. А в сусідній кімнаті сміялися діти.

Щастя. Воно приходить до тих, хто вміє чекати. До тих, чиї серця відкриті. До тих, хто не боїться любити знову.