Дякую, Єво, що все зробила. Ти нам дуже допомогла. А тепер ти вільна. До речі, коли ти плануєш переїжджати? Марта, як завжди, намагалася виглядати по-діловому і швидко вирішити всі питання. – А чого я маю переїжджати? – здивовано запитала я свою сестру. – Тому що це моя бабуся, і я – її пряма спадкоємиця, – заявила Марта. – Ми з Артемом плануємо продавати цю квартиру, то ж у тебе є тиждень, щоб звільнити її. – Вибач, сестричко, але чому я маю з’їжджати з квартири, якщо вона моя

– Дякую, Єво, що все зробила. Ти нам дуже допомогла. А тепер ти вільна. До речі, коли ти плануєш переїжджати?

Марта, як завжди, намагалася виглядати по-діловому і швидко вирішити всі питання.

– А чого я маю переїжджати? – здивовано запитала я свою сестру.

– Тому що це моя бабуся, і я – її пряма спадкоємиця, – заявила Марта. – Ми з Артемом плануємо продавати цю квартиру, то ж у тебе є тиждень, щоб звільнити її.

– Вибач, сестричко, але чому я маю з’їжджати з квартири, якщо вона моя? – ошелешила я сестру, і показала всі відповідні документи.

Кілька тижнів тому не стало Валентини Петрівни, бабусі Марти по татовій лінії. Оскільки нікого в Україні не було, то всі витрати на її поховання я взяла на себе, гідно провела цю чудову жінку в останню путь, бо вважала, що саме так треба.

Та я навіть не підозрювала, що нерідна мені бабуся підготувала для мене неабиякий сюрприз. Свою квартиру Валентина Петрівна відписала мені.

Я і сама була неабияк здивована, а сестра моя не хоче в це вірити, вона щиро вважає, що ця квартира має належати їй.

Ми з Мартою рідні лише по мамі. Я народилася в маминому першому шлюбі, який не вдався. Мої батьки розлучилися, тато поїхав в невідомому напрямку і не цікавився моєю подальшою долею.

А мама сама була недовго, вона швидко знайшла собі іншого чоловіка, дядька Валерія. Мама вийшла заміж і ми переїхали до нього в його будинок.

Вітчим мене не любив, не ображав, але і не ставився прихильно. У мене постійно було відчуття, що я їм заважаю, особливо після того, як народилася моя молодша сестра.

Марту батьки любили, у всьому їй догоджати, а мене наче не помічали. Я добре вчилася в школі, дуже хотіла ходити ще в музичну школу, але мама була проти, казала, що на це в неї немає ні грошей, ні часу.

Неочікувано мене підтримала Валентина Петрівна, мама мого вітчима. Вона сказала, що оплатить моє навчання в музичній школі, купить мені фортепіано, і сама водитиме мене туди.

Сказати, що я була щаслива, це нічого не сказати. Валентина Петрівна стала для мене доброю феєю з казки, яка виконала моє найзаповітніше бажання.

Не знаю чому, але Валентина Петрівна мене полюбила. Напевно, вона була єдиною людиною, кому я була не байдужа. Вона щиро раділа моїм успіхам і завжди цікавилася моїми справами.

З часом я стала кликати її бабусею, бо ріднішої людини за неї у мене не було. Саме вона допомогла мені з вступом у музичну консерваторію.

Поки я вчилася, крім Валентини Петрівни мною не цікавився ніхто. Саме бабуся передавала мені, студентці, і гостинці, і гроші.

Потім я пішла на роботу, стала сама на себе заробляти, і тепер вже я допомагала їй. Так ми і жили.

5 років тому не стало мого вітчима. Мама з сестрою продали його будинок і виїхали за кордон, зараз вони обидві живуть в Польщі, але житла свого не мають.

Гроші, виручені з продажу будинку вітчима, вони швидко пустили по вітру, замість того, щоб наперед подумати про те, що таким чином вони залишаються без даху над головою. Очевидно, що вони розраховували на квартиру Валентини Петрівни.

Коли бабусі не стало, на її похорон ніхто не приїхав – ні сестра, ні мама не знайшли для цього можливості і часу. Зате по телефону вони роздавали мені цінні вказівки, що і як я маю зробити.

Я би і без них все зробила як треба, бо щиро сумувала за Валентиною Петрівною, навіть не сподіваючись, що вона давно склала дарчу на свою квартиру на мене.

Сестра приїхала з Польщі, щоб встигнути подати заявку про право на спадок. Вона навіть на цвинтар не пішла, а відразу почала мене виселяти. І була неабияк здивована тим, що бабуся власноруч лишила її без спадку.

Марта була засмучена і розлючена. Вона розуміла, що навіть через суд нічого не досягне, тому стала мене просити, щоб я сама відмовилася від квартири на її користь, бо їй нема де жити, а вона нещодавно заміж вийшла.

– Ти ж сама казала, що собі на квартиру збираєш гроші. Навіщо тобі ще й ця квартира? Це не чесно, ти нерідна, а я рідна, отже бабусина квартира має належати мені, – заявила Марта.

– Якби Валентина Петрівна хотіла, щоб так було, вона б так зробила. Але як бачиш, бабусина воля була іншою, – відповіла я.

Квартиру сестрі я не збираюся віддавати, хоча розумію, що через це наші стосунки дуже зіпсуються.

Але хотілося б почути думку збоку, чи я справді щось винна своїй сестрі.