Усі знайомі за спиною шепочуться, жаліють тебе. Знайди ти собі молоду та здорову жінку. Ти ж такий красень у мене
Він жив тільки заради її посмішки. Бігаючи, як хом’як по колесу: робота, магазини, дитячий садок, школа. І крім цього – рідна, кохана людина, яка так потребує догляду.
Найняв доглядальницю. Інакше ніяк. Мати приходила, гидливо морщила ніс.
– Як пахне в кімнатах! Сморід якийсь. Свіжого повітря не вистачає. Ти про дітей подумав? Здай її в будинок інвалідів. Досить мучитися!
Він думав про дітей. І кімнати провітрював. І сидів біля ліжка дружини. Коли вона спала і падала тінь від довгих вій. Здавалося, це поганий сон. Ось Алька встане й скаже: “Як тут мої улюблені гномики? Ваша Білосніжка зараз почне робити для вас казку!”.
Вона так жартівливо називала його і дітей. Восьмирічного Василька і чотирирічну Марічку. Дружина ніколи не хворіла раніше. Навіть застудою.
Анатолій згадував, скільки разів валявся з температурою, коли Алька робила йому компреси. Змушувала дихати над гарячою картоплею. Ставила банки. А влітку тікала на дачі, щоб знайти побільше малини – бо діти так любили це варення.
І коли захворів ще будучи шестирічним їхній Василько, Алька, худа, маленька, носила сина на руках, як ляльку. А він усе чіплявся за неї і пхикав: “Матусю”. І Марічка була тоді зовсім крихіткою. Але вона встигала все, його дружина.
І завжди посміхалася. Грошей не вистачає? Нічого, прорвемося. Одягу нового немає? Перешию. З їжею проблеми? Давайте городик заведемо, овочі-ягоди свої і діти на свіжому повітрі.
Його мама Ольга Германівна вважала Альку недалекою і занадто простою.
– Толечко! Ти ж у мене як кінозірка. Ну навіщо вона тобі? Вона ж як горобчик. Непомітний, маленький, сіренький. Волосся – сіре. Очі – сірі. Ходить вічно в чомусь сірому. Не рівня тобі. Вже як за тобою Лізка сохла. Дочка директора, між іншим. А ти зв’язався з цією… Міллю, – голосила мати.
Анатолій не слухав. Без Альки все втрачало сенс. Він був кораблем, а вона – маяком. Корабель ішов упевнено, бо бачив світло від маяка.
А потім Алька раптово захворіла. Вона мужньо боролася, але… Злягла. І шкіра стала сірою, як папір. Потьмяніли очі. Волосся стало вилазити.
– І раніше не красуня була, а тепер наче відьма! Ой, горе! – зітхала мати Анатолія.
Він намагався з нею не сваритися. Ольга Германівна була важкою за характером людиною. Її чоловік і батько Анатолія, В’ячеслав, у всьому завжди погоджувався з дружиною, знаючи, що сперечатися – собі дорожче.
– Дякуючи Богу, хоч діти на тебе схожі! Що Василько, що Марічка. Красиві в мене онуки. А якби в неї пішли? Страшно уявити навіть! – пересмикувала плечима Ольга Германівна.
Розмовляти Алька теж стала мало. Було важко. Лише інколи намагалася посміхнутися через біль. Він найняв доглядальницю, бо сам не встигав. І якось розмовляючи з нею, відчув, як хтось тягне його за руку.
Марічка. Донька дивилася знизу і раптом запитала:
– Тату, а навіщо матусі підгузки? Вона ж велика! Підгузки тільки ж для малюків! Ось для пупсика в моєму візочку! Так?
– Рідна. Мама захворіла трошки. А коли дорослі хворіють, то вони стають, як дітки – слабкі, ніжні, беззахисні. І їм можуть знадобиться підгузки. Але скоро матуся одужає, ось побачиш! – Анатолій притиснув доньку до себе.
– Вона нас давно “гномиками” не кличе. Чому? І казки немає, – схлипнула Марічка, дивлячись на батька великими темними очима.
– Мама просто втомилася. Скоро, ось побачиш, зовсім скоро, потерпи, вона на ніжки встане, – промовив він.
– А до океану? До океану ми поїдемо? Мама обіцяла колись показати нам океан! – довірливо пригорнувшись до батька, запитала Марічка.
– Звичайно. Одразу поїдемо. Океан такий величезний! І там багато всяких чудових рибок! – усміхнувся він.
Йшли дні. Анатолій страшенно втомлювався на роботі. Вдома потрібно було зробити уроки з сином. А Марічку збирати в садок. Батько невміло заплітав косички, робив хвостики.
– Та підстрижи ти її! Волосся густе, відросте! – бурчала його мати.
– Ні. Алька казала, що волосся в Марічки… – почав він.
Але мати не витримала, закричала:
– Що Алька твоя? Вона лежить, як овоч. Дітей тільки лякає своїм виглядом. Забери ти її з дому, дихати нічим. Навіщо ти губиш себе, синку? Усі знайомі за спиною шепочуться, жаліють тебе. Знайди ти собі молоду та здорову жінку. Ти ж такий красень у мене!
– Мамо. Припини, – тільки й зміг відповісти Анатолій.
Вийшов із кімнати. Не витримав, заплакав.
Тільки сьогодні на роботі була розмова з друзями.
– Ех, Толик. Заздрю я твоєму терпінню. Якби моя рік лежала… Не знаю, розлучився б точно. Жінок-то повно. І я не монах. Це ж треба її мити, переодягати, на руках носити. Воно тобі треба?
– Толю, шкода Альку. Але в тебе ж діти. Вчини ти як людина. Здай в інтернат її який-небудь. Там догляд буде. А ти відвідувати будеш.
– На тебе Оленка, економіст, око поклала. Каже, не чоловік, цукерка. От би на мене так жінки віщалися! Запросив би ти її додому! Ну що так на мене дивишся? Я чоловіка знаю, у нього теж дружина лежача була. Так він терпів-терпів, а потім став водити до себе даму серця.
Дружина-то не бачила, вона ж не вставала. А потім як пішла засвіти, так він і одружився відразу. Час собі, вважай, заощадив, – такі слова чув Анатолій з боку.
І сперечався, доводив усьому світові, що не треба йому нікого, крім Альки. Вони ж виросли разом, в одному дворі. І він пам’ятає, як вона, смішне біляве семирічне дівчисько, одного разу підбігла з величезною палицею, коли його оточили п’ятеро хлопчаків. Захищати і рятувати прибігла. А він що, кинути її зараз має?
Анатолій пройшов до кімнати. Дружина розплющила очі. Він підійшов, узяв її на руки, почав заколисувати.
– Толю… – промовила раптом Алька.
– Що, люба? – нахилився він.
– Толю… Ти живи, Толю. Ти… Знайди собі кого-небудь. Я… я все, Толечко. Тільки нехай вона дітей не ображає. Вибач, – Алька тонким, як у павучка, пальчиком, провела по його щоці.
– Знайди? Я? А що ви… Що ви всі мені радите? Я ж не в магазині. Щоб ляльку нову замість зламаної купувати. Та не потрібен мені ніхто, крім тебе, чуєш? Жити з тобою, піти потім із тобою. Усе з тобою! Я кохаю тебе, кохаю понад усе на світі, Алько! Я носитиму тебе на руках ще сто років! Поки ти не встанеш! І красива ти в мене, чуєш! Ти найкраща! Алько, не залишай мене! – заридав Анатолій.
Прибігли діти. Вони не плакали, просто теж підійшли до мами.
Алька мовчала і дивилася на них. Потім простягнула руку. Діти й Анатолій міцно схопилися за неї.
Після школи поїв маму чаєм Василько. Одягав їй шкарпетки, дбайливо вкривав ковдрою. А чотирирічна Марічка навчилася читати. І по-дитячому повільно, незграбно, але почала читати мамі казки. Вони не бігали у дворі, а кожну вільну хвилину проводили з мамою.
– Синку! Я онуків із собою на море заберу! Я такі путівки дістала! – з усмішкою прийшла до них у гості Ольга Германівна.
– Ні. Ні, бабусю. Ми не поїдемо. Потім поїдемо! Коли матуся видужає. До океану. І ти з нами, гаразд, бабусю? – в унісон проговорили діти.
– Зовсім дітям голову задурив! Готуй ти їх до того, що матері скоро не стане. Що за дурість і примха? Який океан? Толю! Схаменися! Твоя дружина приречена! – пробувала закликати сина до чогось Ольга Германівна.
– Ми переможемо, мамо. Любов завжди перемагає! – твердив її впертий син.
Ще він любив винести дружину на руках на балкон, загорнути її в плед. І разом із дітьми пити какао та дивитися на зірки. Не завжди Алька могла сфокусувати погляд, часом вона просто тихенько лежала в нього на руках. Але не було нікого щасливішого за їхню сім’ю в той момент.
Прогнози лікарів були невтішні. І всі навколо, здавалося, були готові до того, що Анатолій практично став вдівцем. Навіть часом забували про те, що Алька ще жива. Усі. Крім нього і дітей.
А одного разу він не зміг додзвонитися додому. Стаціонарний телефон мовчав. Доглядальниця не відповідала. Попросив матір з’їздити, перевірити, але та вирушила до кравчині, буркнувши: “Звільнюся, забіжу. Але не сподівайся на мене особливо!”.
Тривожно билося серце. Забравши сина з гуртка і доньку з садка, Анатолій їхав додому. Не став чекати ліфт, побіг через дві сходинки. За ним мчали малюки.
– А тут це… Машина приїжджала. Забирали когось. Начебто простирадлом накрили, – вчепилася в нього сусідка з третього поверху, Ніна Петрівна.
Він привалився до стіни, відчуваючи, як виступив холодний піт. Знизу дивилися діти. Марічка схопила батька за ноги, а Василько, заплакавши, побіг нагору, додому.
– Синку! Стій, синку! – Анатолій кинувся за ним.
Відчинив двері тремтячими руками, вбіг у кімнату. Алькине ліжко. Її немає. Ковдра кинута на підлозі. Так не буває. Цього просто в природі не може бути. Тому що без неї йому теж нічого не потрібно. У них же казка! Вона має закінчитися добре.
І тут він почув крик доньки. Хитаючись, пішов на кухню. Там, біля вікна, стояла… дружина. Вона боязко посміхалася їм, тримаючись за стіну. Кілька кроків до неї здавалися вічністю. А потім він просто підхопив Альку на руки, уткнувшись у волосся, яке пахло ромашкою.
– Анатолію! Це неподобство! У вас чому двері відчинені, га? І мобільний на тумбочці, і ключі! Алевтина! Встала, нарешті. Треба ж більше року хворіти! Ох, і намучився мій синочок! А я завжди казала, що ти видужаєш! Ти ж моя люба! – начепивши на обличчя сяючу посмішку, кинулася до Альки Ольга Германівна.
Вони полетіли до океану. І Алька довго дивилася вдалину, дивлячись, як граються, обливаючи бабусю бризками води, діти. Анатолій, притиснувши до себе дружину, помахав матері. Так, із характером мама у нього. І гидоти говорить. Але останнім часом все змінилося в ній, чи що. Цю дорогу поїздку проспонсорувала. Стала якось м’якшою, чи що.
– Знаєш, мені одного разу було так погано. Я раптом побачила себе з боку. Як ви сидите біля мого ліжка, а я вгорі, біля стелі наче. І мені навіть було не боляче. А потім я зрозуміла: нехай краще біль, але з вами. Тільки б бачити вас усіх. Обійматися.
І стала намагатися вставати. Доглядальниця мені допомагала. Я її просила про мої маленькі успіхи мовчати. А коли встала, відпустила її. Хотіла сюрприз зробити, – Алька притулилася до щоки чоловіка.
– Він вдався, моя Білосніжка. І знаєш, усе можно подолати, бо тепер нічого не страшно! Ми ж сім’я! – розсміявся Анатолій.
Позаду них плескався безкрайній океан