Мама не хоче ділитися спадщиною ні з ким

Йшов сильний дощ із грозою. Виблискували блискавки. Гримів грім. Галина Петрівна стояла біля вікна і дивилася на грозу…

– Літня злива, – з натхненням сказала Галина Петрівна. – Справжня. Із грозою. Комусь, може, і подобається гроза на початку травня, але тільки не мені. Липень. Ось коли найкрасивіші грози. Як же я люблю дивитися на вулицю під час такого дощу. Все навколо гримить, виблискує. Казкова картина.

Одночасно і хвилююче, і приємно. Вулиця раптом виявляється майже порожньою. Сонце зникає і день перетворюється на вечір. І людей, і машин стає менше.

Галина Петрівна полегшено зітхнула…

– Ну, людей стає менше – це зрозуміло чому, – сказала вона, – а от чому машин стає менше? Незрозуміло.

– Мамо, ти зараз не про те думаєш, – сказав Петро, – от, чесне слово, не до грози зараз. Ми обговорюємо серйозне питання. А ти?

– А що я? – весело здивувалася Галина Петрівна, як і раніше, дивлячись у вікно.

– Несерйозно налаштована, ось що, – сказав Петро. – Стоїш біля вікна, грозою милуєшся. Що це ще за романтичний настрій такий, я не розумію. Сама відволікаєшся, нас убік ведеш.

Галина Петрівна посміхалася, продовжуючи дивитися у вікно.

– А я зараз згадала, Петрику, як ми з твоїм батьком познайомилися, – продовжувала розмірковувати вголос Галина Петрівна. – Тоді теж був дощ, і ми слухали музику. Тоді ще пісня одна звучала. Хто ж її співав? Не пам’ятаю. Про прекрасну літню зливу і про щастя. Ти не пам’ятаєш, синку, хто співає цю пісню? Під неї так добре було думати, мріяти.

– Не пам’ятаю, – сердито відповів Петро. – Та й яка різниця?

Галина Петрівна подивилася на доньку.

– Може, ти, Катю, пам’ятаєш?

– Петро має рацію, ти занадто вразлива, мамо, – нервово сказала Катя. – Тата вже давно немає. І навіщо зараз згадувати якісь пісні, які ви співали тисячу років тому? Тим більше, які змушують думати. Адже ми прийшли до тебе, щоб поговорити на дуже серйозну тему. А ти про пісні якісь говориш. Ну, давай ще згадаємо, як ви з татом посуд порожній здавали перед зарплатою і щасливі були.

Галина Петрівна розсміялася.

– Точно! – радісно сказала вона. – Здавали. Як зараз пам’ятаю, грошей ні копійки, а до получки – ще два дні. Так ми…

– Мамо, зберися, – не витримав і підвищив голос Петро. – Не до порожніх пляшок зараз, які ви з татом здавали, повір.

– Злива, злива, – згадувала Галина Петрівна пісню, – якась там злива.

Вона усміхнулася…
– Ну так, – погодилася Галина Петрівна. – Напевно, ви маєте рацію. Адже це пісня моєї молодості, а не вашої. Звичайно, ви її можете і не пам’ятати, і навіть не знати.

Галина Петрівна тут же звернулася до брата.

– А ти, Семене? – запитала вона.

– Що я? – пробурчав Семен Петрович. – Адже ти знаєш, Галю, – сказав він, – що я завжди був байдужий до музики. Давай, ти після подумаєш щодо пісні, а зараз поговоримо про наші справи.

А справи були ось які…
З’ясувалося, що Галина Петрівна – не рідна дочка свого батька. І з’ясувалося це нещодавно і дуже цікавим чином. Галині Петрівні повідомили, що вона стала спадкоємицею дуже великих статків. І залишив їй ці статки її рідний батько, якого вона ніколи не бачила і про якого нічого не знала.

Ось тоді й почалася ця історія. А точніше, вона почалася, коли син Галини Петрівни, вже після того, як дізнався, що на маму впала величезна спадщина, приїхав у гості до свого дядька Семена Петровича.

– Дядьку Семен,- сказав Петро, – є термінова розмова. Думаю, тебе, як серйозну людину, це зацікавить. Мама отримала величезний спадок від якогось свого родича.

– Якого ще родича? – не зрозумів Семен Петрович. – Яку спадщину? Я – її старший брат, і маю не менше прав на будь-яку спадщину.

І тут Петро повідомляє своєму дядькові, що, як з’ясувалося зовсім нещодавно, Галина і Семен – брат і сестра тільки по матері, а батьки в них – різні. Це тільки за документами – у них один батько. Біологічний батько Галини жив в іншому місті. Нещодавно його не стало. А всі свої статки він заповів своїй доньці.

– Ти розумієш, дядьку Семен, що я зараз щойно сказав? – запитав Петро. – А то я дивлюся на тебе, і мені здається, що ти не до кінця все зрозумів.

– Чого ж тут незрозумілого, – похмуро відповів Семен Петрович. – Усе ясно.

– Я б до тебе не прийшов, дядьку Семен, – сказав Петро, – якби не одна обставина.

– Обставина? – неуважно перепитав Семен Петрович. – Яка обставина?

– Річ у тім, що спадщина ця… величезна, – сказав Петро. – Ти навіть собі не уявляєш наскільки!

– Ну, припустімо, що уявити таке я можу, – сказав Семен Петрович. – Далі-то що???

– А те, – відповів Петро, – мама не хоче ділитися спадщиною ні з ким.
А Семен Петрович ніби як і не чує слів племінника.

“Спадщина! – думав він у цей час. – Величезна. Це ж добре.”
Але до Семена Петровича нарешті доходять слова племінника, і це його тривожить.

– Що значить, не хоче ділитися? – запитав Семен Петрович.- Яке вона має моральне право не ділитися? Адже ми їй – не чужі.

– Ось і я про що, – вигукнув Петро. – Звісно, не чужі. Ми – найближчі їй люди. Ближче за нас немає нікого. Інакше б я до тебе і не приїхав.

– І правильно зробив, Петро, що приїхав до мене, – сказав Семен Петрович. – А ти впевнений, що спадщина справді вартісна?
Петро усміхнувся, похитав головою і важко вдихнув…

– Семене Петровичу, Семене Петровичу, – сказав Петро, – скажи чесно, я схожий на дитину? Я справляю враження наївної людини? По-твоєму, я нічого не розумію в житті? Ну, напевно, я не став би носитися, як кінь, усім містом у пошуках справедливості, якби воно того було не варте.

– Ну, гаразд, гаразд, – поблажливо сказав Семен Петрович. – Адже це я так… роздуми вголос. А як думаєш, якщо нам вдасться вмовити твою маму – мою улюблену сестру – поділитися з нами, то на скільки можна розраховувати?

– Якщо брати до уваги ще й Катьку? – уточнив Петро.

– А твоя сестра в курсі? – у голосі Семена Петровича чулася тривога.

– Ще б пак! – роздратовано відповів Петро. – Їй, та не бути в курсі. Вона такого не пропустить. Адже це вона перша все й дізналася. Тому і з нею доведеться ділитися.

– Нехай так, – розважливо сказав Семен Петрович, – у курсі, значить, у курсі. То на що нам усім можна розраховувати, якщо враховувати ще й твою сестру?

– Ех, дядьку Семене, – сказав Петро, – навіть якщо мама віддасть нам трьом лише половину того, що отримала, то можете сміливо вважати себе одним із найзавидніших і найбагатших наречених нашої країни.

– Навіть так? – багатозначно вимовив Семен Петрович. – Це добре. Це дуже навіть добре. А то ж, ти знаєш, дружина від мене пішла, і я ось уже півроку марно намагаюся її повернути. А зараз, з огляду на обставини, що склалися, може, мені й не поспішати повертати її?Га?

– Поспішати не треба,- упевнено сказав Петро. – Але тільки не забувайтеся.

– А що таке?

– Мама з нами ще не поділилася…

– Ах, так, – схаменувся Семен Петрович. – Грошей ще немає. Але я впевнений, що разом ми зможемо її вмовити.

І ось Семен Петрович і його племінники приїхали в гості до Галини Петрівни, щоб умовити її поділитися спадщиною.
Минуло вже дві години, як вони по черзі намагалися достукатися до свідомості Галини Петрівни, але в них нічого не виходило. І що вони тільки не говорили, які тільки аргументи не наводили, переконуючи спадкоємицю поділитися з найближчими родичами. Нічого не виходило

– Ні, друзі, – просто відповідала Галина Петрівна, – нічого я вам не дам.

– Але, чому, мамо? – обурювалася Катя. – Чому? Адже ми – не чужі тобі люди. Невже тебе після всього цього не буде совість мучити?

– Після чого цього? – не зрозуміла Галина Петрівна.

– Ну, що з нами не поділилася, – відповіла донька.

– А чому мене має совість мучити? – не розуміла Галина Петрівна. – Я нікого не обманювала, ні в кого нічого не вкрала. Моя совість чиста, а значить, спокійна. А крім того, якщо чесно, то я не розумію, а навіщо вам гроші? Чого вам не вистачає? У вас же все є? Наскільки мені відомо, донедавна ви вважали себе щасливими людьми, які ні в чому не мають потреби. Що раптом сталося?

– Ну, скажеш теж, усе є, – ображено вимовив Семен Петрович. – Де все-то? Які щасливі? Ось мене взяти, наприклад. Дача – старенька вже. По-хорошому, адже треба вже капітальний ремонт у будинку робити. А де грошей узяти?

– Ти про дачу, яка нам із тобою від батьків дісталася? – запитала Галина Петрівна.

– Вона сама, – сказав Семен Петрович.

– Так я на цій дачі вже скільки років не була, – сказала Галина Петрівна. – Адже ти на себе її оформив, сказав, що так буде краще. А я й не сперечалася. Не хотіла з тобою сваритися. А коли ти одружився, то… Твоя дружина мене вигнала звідти.

– Так я вже розлучився, Галю. Ти забула? – почав виправдовуватися Семен Петрович. – Це все вона винна. Я тут ні до чого. А я щойно дізнався, що вона за людина, так одразу й розлучився.

-Семен, тобі тільки на ремонт будинку треба і все? – запитала Галина Петрівна. – Так на ремонт я тобі дам. За це не переживай.

– Ну, от що ти відразу так, Галю, – образився Семен Петрович, – ремонт, ремонт. До чого тут ремонт. Хіба в одному ремонті справа? Я машину хочу купити нову. До Києва перебратися.

– Машина в тебе, Семене, майже нова, – сказала Галина Петрівна. – Їй ще й трьох років немає. А щодо Києва… Чим тобі в Харкові погано?

– Тут все не те, – сказав Семен Петрович. – І ось, я відчуваю, тільки там і знайду своє щастя.

– Ну, щодо цього я сумніваюся, – сказала Галина Петрівна, – але навіть якщо й так. Продавай свою трикімнатну,яка в тебе після розлучення залишилася, і переїжджай до Києва. Купиш там собі на ці гроші двушку. І будь щасливим. У чому проблема-то?

– А бізнес почати свій? – вигукнув Семен Петрович. – На які шиші?

– А це ще що за дурість? – здивувалася Галина Петрівна. – З якого дива ти себе раптом бізнесменом відчув? Ти ж усе життя – на заводі. Починав майстром, зараз он начальник цеху. У Києві теж є заводи і начальники цехів потрібні.

– Мені робити більше нічого, як тільки заради цього в Київ перебиратися! – вигукнув Семен Петрович. – До Києва хіба за цим їдуть? На заводах працювати? Ти, Галино, смішна якась. Життя не знаєш?

– Ну, досить, – різко сказала Галина Петрівна, – з тобою все ясно. Ніяких грошей ти більше не отримаєш. На ремонт будинку дам. На згадку про батьків.

– Та як же… – тільки й встиг вимовити Семен Петрович.

– І все! – сказала Галина Петрівна, як відрізала, і подивилася на дочку. – У тебе що? Теж на щасливе життя не вистачає? Або дачу нема на що ремонтувати? По-моєму, ти заміжня, донечко, і твій чоловік заробляє дуже добре. У всякому разі, до недавнього часу ти ні в чому не потребувала. Що зараз сталося?

– Нічого не сталося, мамо, – нахабно відповіла Катя. – У мене все гаразд. Просто ти мені повинна дати грошей. Ти – моя мати, а отже, якщо на тебе з неба звалилося, то ти зобов’язана зі мною поділитися. Хіба я не права? Це як інстинкт материнський.

– Зрозуміло, – сказала Галина Петрівна. – Вважай, що в мене такого інстинкту немає. Наступний.

– Як це немає? – обурилася Катя. – Ти – мати моя чи хто?

– Мати.

– А раз так, значить, має бути інстинкт.

– Нема, донечко, – сказала Галина Петрівна. – І що тут зробиш? Наступний.

Вона подивилася на сина.
– У тебе, синку, які проблеми? – запитала Галина Петрівна.

– Ніяких проблем, мамо. І все, що говорять ці люди, це все порожня дурниця, – сказав Петро. – Не слухай їх. Ти нікому і нічим не зобов’язана. У нас у всіх усе просто чудово. У мене, зокрема. У мене є і машина, і дача, і квартира. Але! Не в цьому справа. А я просто прошу тебе, дати мені грошей на час. Я поверну. У мене тут одна цікава справа накльовується. Коли все вийде, я тобі все віддам.

– Обійдешся, – сказала Галина Петрівна.

– Тобто? – не зрозумів Петро. – Як розуміти твої слова? Ти мені не віриш? Не віриш, що я тобі все віддам?

– Вірю, – сказала Галина Петрівна.

– Тоді в чому проблема? – запитав Петро.
Галина Петрівна дивилася на сина і думала.

– Мамо, – серйозно сказав Петро. – Ось побачиш, я тебе не підведу. Я все поверну.

– І мені теж дай, – сказала Катя, – я теж поверну. У мене теж справа накльовується. Я просто забула тобі сказати.

– Власне, – втрутився в розмову Семен Петрович, – я, напевно, на початку не так висловився, Галино, і від цього – всі непорозуміння. Це я від хвилювання наплів тобі тут, не зрозуміло що. Ремонт якийсь вигадав, Київ та інше. Усе це – нісенітниця. Ти мене не так зрозуміла. У мене, як і у всіх, справа. І я теж усе поверну, за першої можливості. Віриш?

– Вірю, – сказала Галина Петрівна. – Я всім вам вірю. Але грошей не дам…

– Але чому?

– Чому? – перепитала Галина Петрівна. – Гарне запитання. І я теж дуже хочу знати – чому? Чому я вже давно живу в комуналці? Чому я дуже давно не була ні на якій дачі? А головне, чому я ні в кого з вас уже багато років не була в гостях? Може, тому що я вам не потрібна?

– Потрібна, звісно, – неструнким хором сказали рідні.

– Тоді чому? – запитала Галина Петрівна.
Усі замовкли.

– Виходить, що мої запитання залишаються без відповіді, – сказала Галина Петрівна – Отже, зробимо так. Щойно ви знайдете відповіді на ці запитання, ми продовжимо розмову про те, чим мені з вами поділитися