– Мамо, але ж це ваші з дядьком Олегом діти! Я не просила їх заводити, то чому я повинна стежити за ними…
– А ти куди зібралася? Я тебе не відпускала. Сьогодні дивитимешся за дітьми, зрозуміла? Я у справах. І спробуй тільки втекти. – Мати поглядом, що не обіцяв нічого доброго, дивилася на старшу дочку.
– Мамо, але ж це ваші з дядьком Олегом діти. Я не просила їх заводити, то чому я повинна стежити за ними…
– Ніно, вітаю, скоро в тебе буде сестричка, – мама радісно обійняла дочку. – Уявляєш? Така маленька дівчинка… Твоя сестра.
Ви думаєте, Ніна зраділа? Ні, Ніна вже з жахом думала, як далі житиме в цій квартирі. Щось підказувало їй, що в цій новині, особисто для неї, немає нічого доброго.
… Її батьки розлучилися, коли дівчинці було десять років. Батько пішов, а мати оголосила їй, що він знайшов собі нову дружину.
Що Ніна стала йому не потрібна. Тоді дівчинка часто і багато плакала. Вона відмовлялася вірити, що тато так просто міг її покинути.
Але мати була непохитною:
– Твій тато ще той ходок. Ти думаєш, ми йому потрібні? Чи ти? Якби це було так, то хіба б він міг так просто зібрати речі та піти? Так просто? Добре, хоч квартиру нам залишив, потвора…
Удвох вони жили цілий рік. А потім мама знайшла собі кавалера – Олега. Міцний, кремезний чоловік працював на заводі. Він полюбляв заглядати в пляшку, а потім із задоволенням поскандалити.
Але мама, здається, любила цю людину. Тож Ніна й терпіла. А якби й не терпіла, що б вона могла зробити. Нічого. У неї, дитини, не було іншого виходу. І іншої матері.
А через два роки мама та Олег одружилися. Незабаром у них з’явилася дитина – Віра. Дівчинка була примхливою та хворобливою.
І багато клопотів про сестру лягли саме на Ніну. Дівчинці доводилося міняти підгузки, гуляти з дитиною, та ще й за будинком дивитися.
Ніна швидко з’ясувала, що дядько Олег не любить прибирати за собою, але обожнює скаржитися на бруд. Одного недільного дня мамин чоловік завів звичну шарманку:
– Соня, чому вдома завжди так брудно? – Запитав він і сів дивитися телевізор.
Мати зітхнула і перейшла на дочку, яка мирно робила уроки.
– Ніно, ти чому посуд не помила? – суворо запитала Соня.
– Я помила. Це дядько Олег знову поїв і за собою не прибрав.
Мати зненацька підскочила, схопила дочку за підборіддя і різко розвернула до себе:
– По-перше, називай його тато, вистачить носом крутити. По-друге, він – чоловік. Він нас годує. Олег не повинен прибиратися. Це твоя турбота, а не його, зрозуміла?
Дівчинка похмуро кивнула. Так Ніна і жила: школа, турбота про дитину, та прибирання будинку. А ще за рік у мами з’явилася друга дитина. Сина назвали Миколою.
Нині в цей час йому виповнилося тільки п’ятнадцять років. Їй дуже хотілося веселитися та розважатися з друзями.
Читати книги й просто гуляти вулицями. Грати у телефоні та мріяти про майбутнє. Як усі її ровесники. Але мати була проти.
– Куди ти зібралася? – різко гукнула вона дочку якось увечері.
– З Марією гуляти, а що? – Ніна навіть не відірвалася від зборів.
– Я тебе не відпускала. Сьогодні дивитимешся за дітьми, зрозуміла? Я у справах. І спробуй тільки втекти.
– Мамо, але ж це ваші з дядьком Олегом діти. Я не просила їх заводити, тож чому я повинна стежити за ними.
Мати підійшла ближче і з силою струснула доньку.
– Замовкни. Щоб подібних розмов я від тебе більше не чула. Віра та Коля – твої брат та сестра. І ти стежитимеш за ними тоді, коли я скажу. Все, йди до своєї кімнати, я зараз дітей зберу.
Ніна не витримала і розплакалася. Їй набридло, що мати бачить у ній не дочку, а прислугу. Тільки Ніна має натирати всю квартиру, гуляти з дітьми та готувати. А ще знаходити час на школу та домашнє завдання.
Цього вечора, поки діти трохи заспокоїлися, вона похмуро свердлила поглядом свій телефон. Потім відкрила контакт батька, та пильно подивилася на цифри.
– Була не була, – сказала Ніна.
Вона зателефонувала батькові вперше за кілька років. Поки йшли гудки, Ніна думала, що це була погана ідея. Адже батько покинув їх, залишив напризволяще. Але більше просити допомоги не було в кого.
Через п’ять гудків бархатистий і такий рідний голос на тому кінці відповів:
– Так?
Дівчинка зам’ялася, а потім, пересиливши себе, відповіла:
– Тату? Це Ніна.
– Доню? – Хрипко запитав чоловік. З тобою все гаразд? Щось сталося? Тобі потрібна допомога?
Ніна завмерла. Вона не розуміла, як людина, яка їх залишила, може бути такою турботливою. І з таким добрим голосом.
– Ні. Так. Я не знаю, тату…
– Добре, Ніночко. Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Заспокойся і просто розкажи у чому справа.
І Ніна розповіла, як мати знайшла нового чоловіка, про двох дітей, про небажання жити з ними.
– Так, я зрозумів. Дочко, я міг би забрати тебе вже за кілька днів. Але ти неповнолітня. І так просто уникнути матері в тебе не вийде.
– Але ми щось вигадаємо. І ще знай, що половина цієї квартири належить тобі. Я подбав про те, щоб у тебе завжди був будинок.
Ніна вже не стримувала сльози.
– Дякую, тату. Дякую.
– Не варто вдячності. Адже ти моя дочка, заради тебе я готовий гори згорнути, – у голосі батька почулася радість – я щасливий, що ти подзвонила мені.
– Тату, мама казала, що ти покинув нас. Забув про наше існування. Я просто не розумію…
– Соня у своєму репертуарі, – тихо пробурмотів чоловік, – Ніно, все було не так. Я дізнався, що твоя мати мені зраджувала, тож вирішив розлучитися.
– Я намагався тебе забрати, але вона все влаштувала так, щоб повна опіка перейшла їй. Ти ж знаєш, що вона має подругу в суді. Вона навіть заборонила мені бачитися з тобою. Я намагався тобі додзвонитися, але марно.
– Мама викинула стару сімку. Твій номер був у мене записаний у блокноті, тож він і зберігся.
– Я розумію, як це могло виглядати для тебе. Але, Ніно, я тебе люблю. Пам’ятай про це.
Дівчинка почула шум біля вхідних дверей.
– Тато, здається, вони повернулися, мені час.
– Бережи себе, і, якщо що, одразу дзвони мені.
– Люблю тебе, – відповіла Ніна і завершила дзвінок.
З цього моменту Ніні стало трохи легше жити. Вона знала, що батько на її боці. Він передзвонив за кілька днів і запропонував їй простий план:
– Скажеш матері, що хочеш стати самостійною. Що вже знайшла добру роботу в іншому місті. Я попрошу знайомого, щоб він офіційно влаштував тебе. Соня не зрозуміє, що це пов’язано зі мною.
– Ти думаєш, що мати погодиться мене відпустити?
– Звичайно, вона завжди була ласа на подарунки. А тут ти з’їдеш і ще звільниш кімнату. Вона не буде проти.
У вечір п’ятниці Ніна зробила все, щоб задобрити матір: прибрала у квартирі, приготувала вечерю і навіть увесь вільний час проводила з дітьми. Коли вони зібралися за столом, Ніна почала зворушливу для себе розмову:
– Мамо, я знайшла роботу.
Першим пожвавився Олег:
– О, зайві гроші нам не завадять. Молодець. Я працював із чотирнадцяти й допомагав матері, тобі теж час…
Ніна відповідно кивнула головою і продовжила:
– Але не в цьому місті. У сусідньому – там набирають людей без досвіду. Новий напрямок у продажах. Я хочу попрацювати, поки буду доучуватись у школі.
– А там і графік зручний. Ти ж знаєш, що я мрію навчатись в університеті. Так мені не доведеться гроші просити. Та й кімната звільниться. Що скажеш?
Соня задумливо подивилася на дочку.
– Так, нам тут тісно, не приховую. Але що ти робитимеш одна в незнайомому місті?
– Не хвилюйся, я була на співбесіді. І познайомилася з кількома дівчатами, які теж після дев’ятого класу влаштовуватимуться. Ми разом винаймемо житло, буде і дешевше, і веселіше.
– Навіть не знаю, – задумливо простягла Соня.
– Мамо, будь ласка. Я зможу здобути хорошу освіту, влаштуватися на роботу і допомагати вам. Це мій шанс.
– Дозволь їй, Соня. Хоч якусь користь принесе, бо живе, як скунс. Ніякої користі, один сморід, – посміхнувся Олег.
А Ніна щосили намагалася стримати своє роздратування. Навіть видавила із себе напівусмішку. Їй треба було залишатися милою та зразковою донькою.
Зрештою, подумавши ще трохи, Соня відповіла:
– Ну, гаразд. Але бігати з документами та переведенням в іншу школу я не буду.
– І не треба. Я все вирішу. Тобі доведеться тільки прийти до нової школи один раз і ось тут підпис поставити.
Дівчинка із завмиранням серця дивилася, як мати підписує її квиток у щасливе майбутнє.
…Вже за два тижні Ніна збирала речі й обіцяла писати та телефонувати. Хоча за місяць, здавалося, що мати забула про Ніну. Вона дзвонила дівчинці дуже рідко.
Натомість Ніна спокійно жила у батька і навчалася, готуючись до іспитів. Два роки пролетіло непомітно.
Ніні виповнилося вісімнадцять, вона склала іспити й вступила до університету. Батько підтримував її на кожному кроці.
А потім Ніна вирішила повернути свою власність. Вона звернулася до суду, щоб продати свою частку у квартирі. Мати, побачивши, що дочка прийшла з батьком, почала обурюватись:
– Негідник! Це ти винен! Ти її напоумив! Куди я маю піти з двома дітьми? Ти подумав?
– Мамо, це моє рішення. І квартиру купував тато, а нам її просто лишив. Половина по закону моя. І ти ніколи не питала мене, чи я хочу бачити Олега в цій квартирі, чи хочу стежити за вашими дітьми.
Мати ще довго обурювалася та ображала Ніну і колишнього чоловіка. Але Ніна була непохитною. І через деякий час стала володаркою кругленької суми, одержаної від продажу квартири.
Мати з дітьми переїхала до батьків Олега. А Ніна завдяки підтримці батька змогла побудувати своє власне щастя. І відкрити рахунок у банку, як невеликий внесок у майбутнє життя. Вона, як ніхто, на це заслужила…