– Я думаю, що вам з Миколою варто забрати батьків до себе. – Навіщо? У них є свій дім. – Немає! Я планую його продавати!
Ми з сестрою народилися і виросли в селі на Полтавщині. Роботи ніколи не цуралися, завжди допомагали батькам, які важкою працею заробляли собі на хліб.
Коли ми виросли, життя нас з Юлею розвело по різних стежках.
Вона вийшла заміж за хлопця з Харкова. У нього там квартира, власний бізнес, тому сестра довго не думала — одразу після весілля переїхала до нього.
Я знайшла своє щастя за рік після неї. Миколу знала з самісінького дитинства — його батьки живуть з нами по сусідству.
В селі не хотіли залишатися. Переїхали до райцентру.
З того моменту минуло багато часу. Батьки, на жаль, з роками стають все слабшими й слабшими. Важко їм самим давати собі раду.
Ми з чоловіком почали щотижня навідуватися до них в гості. Я на поле ходжу тепер замість мами, а Микола все подвір’я до ладу привів. Навіть дах старенького сараю полатати зміг.
Сестра часто телефонувала, розпитувала про батьків, але майже ніколи не приїжджала. Все змінилося після 24 лютого.
В Харкові одразу було неспокійно, от Юля і попросила, щоб батьки її з дітьми в себе прихистили.
Батьки тільки зраділи. Скучили за донькою.
От тільки в Юлі часу на нас зовсім не було. Вона постійно сиділа за ноутбуком, виправдовуючи себе тим, що працює.
Я все розумію, але ж її робочий день не триває 24 години на добу!
Нещодавно в мами був ювілей. Я все приготувала, стіл накрила, продукти з власної кишені купила, а Юлька навіть пальцем не повела.
Посиділа з нами якусь годинку і знову втупилася в свій ґаджет.
Коли батьки нарешті заснули, а я вимила весь посуд, Юля зволила зі мною відверто поговорити. Вперше за 2 тижні!
– Аню, ти маєш мене врятувати!
– В сенсі? Що сталося?
Виявилося, що моя люба сестричка взяла кредит на іномарку. Хто ж міг передбачити, що вона за місяць втратить роботу? Тепер не може закрити борг в банку, а відсотки ж то ростуть!
– От я й подумала, що ти можеш забрати маму з татом до себе. Он, як ви з Миколою про них піклуєтеся. Я впевнена, вам буде добре разом. Та й квартира у вас досить простора. Вміститеся!
– Що ти таке кажеш, Юлю? Навіщо це робити?
– Я хочу продати цей будинок. Частина коштів, звісно ж, дістанеться тобі, а половину я заберу. Так в мене буде хоча б якийсь шанс погасити кредит.
– Ні! На таку авантюру я не дам своєї згоди. Мої батьки житимуть у власному домі стільки, скільки хотітимуть. А ти вирішуй свої проблеми сама. 6 років про нас майже не згадувала, до найрідніших тобі діла ніякого не було, а тепер вирішила на них нажитися?!
Відповіді я так і не отримала. Юля встала з-за столу і пішла до кімнати. Наступного ж ранку зібрала свої речі, забрала малих, попрощалася з батьками і поїхала додому.
2 місяці минуло, а вона так жодного разу від мене слухавку не взяла. Відмовляється зі мною спілкуватися.
Серце у мене не на місці, хоч і провини за собою не чую. Впевнена, що все зробила правильно.
Хіба справедливо було б за просто так віддати їй половину хати? І це при живих то батьках?
Люди добрі, розсудіть!
Чи допомогли б Ви сестрі, якби опинилися на місці Ані?
Напишіть нам у коментарях на Facebook
Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився з нами читач сторінки “Пошепки”. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю.
Усі фото в статті є ілюстративними.