Батьки чоловіка на Закарпатті довго працювали на заробітках і на ці гроші побудували величезний маєток. А яка з нього користь, якщо він пустує і навіть сина з дружиною вони не пускають туди жити?

П’ять років тому я приїхала з маленького селища до Львова вчитися в університеті. Тут я познайомилась з людьми з різних областей України. Було дуже цікаво бачити відмінності між нами: у мові, у побуті, поведінці. Але найголовніше – тут я зустріла свого майбутнього чоловіка. Родом він був з Закарпаття.

Разом ми відівчились на бакалавраті, вступили далі на магістратуру. Маркіян запропонував мені жити разом, а через пів року зробив пропозицію. Я звісно ж погодилась.

Ми відсвяткували весілля, на той момент вже закінчили навчання і вирішили жити у батьків Маркіяна перший час, поки не заробимо на власне житло.

Як тільки чоловік привіз мене до будинку його батьків – в мене аж подих перехопило. Я знала, що вони трохи заможні, бо Рената Василівна, мама Маркіяна, довго була на заробітках закордоном.

Сам будинок був величезний. Двоповерховий, з модним ремонтом, колонами. Всередині була нова техніка, дуже красиві меблі.

– Ви самі все підбирали?, – здивувалась я.

– Та ні, наймали дизайнера. Ми так гарно самі все не облаштували б, – відповів Маркіян.

Далі він показав мені двір. Тут було навіть озеро з рибками. Я дивилась на це все й уявляла, як прокидаюсь зранку, роблю каву у кавомашині, потім сідаю на ґанку і милуюся качечками на озері.

– Коханий, я і мріяти про таке не могла!

– Але люба, ми не будемо тут жити, – сказав Маркіян.

– Як не будемо? Це не ваш дім?, – здивувалась я.

– Наш, але побудували ми його не для того, щоб тут жити. Ми будемо жити у старому будинку на подвір’ї. У цьому ж маєтку будемо приймати лише гостей або здавати туристам.

Я була в шокові.

Далі він мене привів у старий будинок, де ми мали жити. Він був напівзруйнованим, туалет був надворі, а ванна – це у них лазня. Моя мрія про ароматну каву на ґанку одразу зруйнувалась.

Кілька місяців я жила в таких умовах, поки їхній палац стояв пустий і безлюдний. Почалась весна, скрізь болото. Після тієї лазні поки дійдеш до хати, всі ноги будуть брудні. Я знову почала розмову з Маркіяном:

– Ну чому нам не можна хоча б ванну прийняти там? Там стоїть ціле джакузі!, – намагалась переконати я чоловіка

– Знову ти за своє. Ще раз кажу, той дім – не для нашого життя. Там усе має бути в такому стані, як було перед маминим від’їздом у Чехію. – не відступав Маркіян.

– Це ненормально ходити у туалет надвір і жити в напівзруйнованому домі, поки поруч є також наш комфортабельний дім.

– Не наш, а моїх батьків. І якщо вони сказали до нього навіть не заходити – то так і буде!, – гаркнув він

– Тоді я їду геть до батьків! Там я хоч висплюсь на нормальному ліжку!

Наступного дня я вже приїхала до мами з татом, усе їм розповіла. Вони мене підтримали. Рената Василівна писала мені у вайбері, намагалась з’єднатись зі мною, але я не відповідала. Не хочу повертатись у ту халупу. І досі не можу зрозуміти, навіщо будувати той палац, якщо ви в ньому жити не будете.