Після поминків прийшов послухати, кому і який спадок дістався від бабусі – відтоді, вважайте, втратив усю сім’ю
Серед усіх онуків та дітей у сім’ї бабуся завжди любила мене найбільше. Часом це дратувало моїх родичів, але ви ж знаєте, як це буває: старенька обирає собі улюбленця і носиться з ним, як з писаною торбою. Не скажу, що це було за просто так. Я також любив бабуню, завжди допомагав їй, чим міг, доки інші облаштовували власне життя. Я ж робив це із вдячності. Пенсіонерка самотужки ставила мене на ноги. Потім я виріс і зрозумів, що заборгував перед нею немало.
Останнім часом їй дуже не здоровилося. Вік уже не той, тож і здоров’я підводить. Бабуся навіть вставати з ліжка перестала. Постійно бідкалася, як їй погано, але від швидкої відмовлялася. Казала, що її час прийшов. Я, звичайно ж, казав, що погані у неї жарти й вона житиме ще дуже довго, але її стан показував протилежне.
Одного разу їй стало так погано, що я все-таки викликав швидку. Того разу врятувати їй життя вдалося. З тієї миті я майже не відходив від старенької, бо розумів серйозність її стану. Мама, звичайно ж, жаліла бабусю, але постійно лаялася зі мною. Мовляв, тобі вчитися треба, гроші заробляти, а не біля ліжка старенької сидіти. А в 19 років я довідався, що вона ніколи не була моєю рідною бабусею. у мене інший біологічний тато.
Мої брати та сестри були рідними онуками пенсіонерці, а от я ні. Спочатку я дуже обурився, що це тримали в таємниці і навіть поїхав до бабусі розбиратися. Старенька тільки розвела руками і підтвердила мої здогадки. Зате і без слів було ясно, що любила вона мене найбільше. Як і я її. Довелося забути цю прикру деталь і продовжити життя, ніби нічого й не було.
Через те, що я не вступав нікуди, довелося йти в армію. Потім я женився. Про все, що відбулося у моєму житті завжди знала тільки бабуся. я ділився з нею всіма переживаннями та тривогами. А вона постійно знаходила потрібні слова, щоб заспокоїти та розрадити мене.
Нам з дружиною бабуня ще довго допомагала, чим тільки могла.
Словом, бабуся робила все те, що було материним обов’язком, яким моя ненька дуже нехтувала. Вона постійно нагадувала мені, що я маю ще молодших братів та сестер. Тепер ростити потрібно їх, а я вже й так дорослий. Сам впораюся. Ну що ж, у дечому вона навіть мала рацію.
Про те, що люди можуть судитися через майно я чув від інших і бачив у телешоу. Ніколи не думав, що й моя сім’я може дійти до такого.
Бабусі не стало неочікувано. Того разу я не встиг її врятувати. Було дуже сумно. Єдина найрідніша мені людина пішла з цього світу.
Через кілька днів після похорону я прийшов послухати про поділ спадку. Я знав, що бабуся мені не була рідною, тож ні на що особливо не сподівався. У неї і так було вдосталь рідних онуків.
Але виявилося, що все своє майно бабуня залишила тільки мені.
Ой, як сильно це не сподобалося моїм рідним. Особливо мамі.
Також бабуся залишила записку, у якій просила моїх батьків самим допомогти молодшим дітям стати на ноги. А я заслужив у неї все до останньої копійки.
Я навіть не знав, як на таке реагувати. Відтоді, вважайте, я втратив всю сім’ю. Разом із бабусею можна було поховати й мої хороші стосунки з мамою і татом. Вони просто зненавиділи мене через цей спадок.
Вони погрожували мені судом і, здається, й справді мають намір подавати туди позов.
Ще кілька місяців мені доводилося вислуховувати, який я поганий та невдячний син. Моментами мені навіть хотілося відмовитися від тієї квартири. Може, саме цього й домагалися мої рідні. Але це була воля моєї бабусі. Та й заслужив я це все законно, бо ніхто й ніколи не переймався здоров’ям старенької так, як це робив я.
Останнім часом тільки про це все й думаю. Не виходить мені цей заповіт із голови. Якось совісно перед рідними, бо не хотілося втратити сім’ю одним махом. А з іншого боку, моєї вини в цьому немає. Це було рішення бабуні. Я досі живу в себе, до бабусиної квартири не переїжджав. Страшно якось з такими родичами. Думаю, що чекатиму, доки всі не заспокояться, а там знову спробую поговорити з ними.
Як мені краще вчинити?
Що порадите?