– Галю, ти де цей папірець взяла? – У кишені твого піджака. Того, в якому ти в суботу «в офіс їздив». – Це що, номер люкс у готелі “Хілтон “? Зі сніданком на двох?.. – її голос тремтів, але не від страху
– Галю, ти де цей папірець взяла?
Він стояв у дверях спальні, пожмаканий папірець у його руці тремтів, як у лихоманці. Галина не відповіла одразу.
Вона дивилася у вікно, в сад, де крізь квітневу сльоту починали пробиватися перші тюльпани – її гордість, її тихе щастя. Але зараз, цієї миті, все всередині в неї завмерло.
– У кишені твого піджака. Того, в якому ти в суботу «в офіс їздив».
Вона обернулася. Очі в неї були сухі, але такі холодні, що він мимоволі відвів погляд.
– Це що, номер люкс у готелі “Хілтон “? Зі сніданком на двох?.. – її голос тремтів, але не від страху – від злості, від зради, від оглушливого усвідомлення того, що її обдурили. Прямо. В обличчя.
– Галочка… – він ступив до неї, але вона підняла руку.
– Не смій. Навіть близько. Поясни спочатку. Тільки давай, без казок, гаразд? Я у казки більше не вірю.
Ось так і почалося…
До цього дня вона жила – ні, не в рожевих окулярах, а впевнено. У їхньому шлюбі, у ньому, у тому, що він тримає все під контролем.
Адже саме він займався грошима, платив за рахунками, брав іпотеку, планував відпустки, навіть вибирав, до якого ресторану піти. А вона? Вона довіряла. Тому що вони разом. Бо родина. Бо так треба…
Галина працювала у шкільній бібліотеці. Тиха, акуратна, з тендітними руками, та вічно зайнятими думками – про дітей, про книги, про чоловіка. Звичайна жінка. І щаслива, як їй здавалося.
Так і було, до цього злощасного папірця…
– Це була ділова зустріч, Галю. Клієнт приїжджав зі Львова, ми бронювали заздалегідь. Так, номер люкс, так, зі сніданком. Але це… це не те, що ти думаєш.
Вона мовчала. Дивно, як після тридцяти років разом, людина може бути, як чужа.
– Клієнт? – перепитала вона, криво посміхнувшись. – Ну так… мабуть, клієнт просив полуницю з ігристим у номер. Тут все написано. Чи клієнт залишив на стійці рецепції твій шарф із її духами? Га?
Він відступив на крок, потім сів.
– Це помилка. Так, була жінка. Але нічого серйозного. Просто, був момент. Зірвався. Дурниця. Все.
– Просто був момент? – її голос прорізав повітря, мов лезо. – А скільки таких моментів було за останні три роки, Валеро?
Він підвів очі. І вона побачила у них страх. Той страх, який приходить, коли маска падає. Коли розумієш, що все скінчено, а ти більше не герой, а просто… брехун.
– Галочка… я не хотів… Ти ж знаєш, як важко було з іпотекою, з роботою, ти сама не заробляєш багато… Я хотів, щоб тобі було добре.
– Ось і тримав усе під контролем. Брав підробітки. Іноді дозволяв собі… ну, трохи відволіктися. Ми ж люди…
– А ти впевнений, що я людина, Валеро? Чи я – просто твоя хатня робітниця з борщем і чистими сорочками?
Він нічого не сказав. Лише закрив обличчя долонями.
Галина встала. Пішла на кухню, щоб зробити каву. Не тому, що хочеться, а тому, що руки трясуться.
Ось так руйнуються сім’ї. Не з криком. З папером з готелю, випадково знайденим у піджаку.
Кава остигала. Вона навіть не відчувала, як пила її – ковток, пауза, ще ковток. Дивилася в кухоль, як у прірву.
Думки йшли по колу. Начебто все ясно – зрада, обман, кінець. А всередині порожнеча. Наче серце спалили.
Він не пішов. Сидів на краю дивана, згорблений, мов хлопчик після чубанини. Тільки чубанина була не на вулиці.
Вона була тут – у їхньому будинку, на їхній кухні, серед чистих кухлів і дбайливо розвішаних шторок, які вона підбирала сама, під колір подушок.
– Галю… – Він говорив майже пошепки. – Ми ж прожили разом майже тридцять років… Ти ж знаєш, я не злий. Не негідник. Ну оступився. Ну так, помилився… Але ж я не нікого не занапастив.
– Ні. Ти просто занапастив усе, що між нами було, Валеро.
Тиша впала важко, як кам’яна плита.
Вона встала, та повільно пішла до спальні. Відчинила шафу, дістала його стару валізу. Як же давно вона тут припадала пилом…
Напевно, відколи їздили в Одесу до його мами – ще до її серцевого нападу, до тієї веселої поїздки, де Валера так жартував, так дбав… І раптом усе обірвалося. Не може бути, щоб та людина і ця – була тією самою.
Вона акуратно відчинила ящик. Там де лежали його документи. Підтвердження переказів, рахунки, виписки.
Всі ці роки вона не втручалася, він сам просив:
– Не забивай голову, Галочко. Все тримаю під контролем. Тобі треба відпочивати, а не в цифрах колупатися.
Але тепер… тепер вона відчинила теку. Перше, що впало у вічі – виписка з їхнього спільного рахунку.
Вісім тисяч на квіти? Березень. Сьоме число. Вона тоді одержала від нього букет… тисячі за півтори. А решта?
Галина проковтнула. І продовжила гортати. Поїздки. Подарунки. Ресторани. Жодного прізвища, жодної записки, але тепер все в голові вишиковувалося в мерзенний ланцюжок.
Його дивні затримки, поїздки на вихідні «з клієнтами», блокування екрана телефону, чого раніше не було. І головне – це його втомлене обличчя після “роботи”, де тепер читалася зовсім інша втома.
Вона не плакала. Сльози пішли, як наче давно. Її стан був нестерпно ясним. Наче ввімкнувся внутрішній прожектор, який освітлив кожен обман, кожен погляд, кожну дрібницю.
– Я не знаю, що тобі сказати, – знову долинуло з зали. – Я дурень. Я зіпсував усе. Але ж ти знаєш – без тебе я ніхто. Я… Я все виправлю, Галочко. Присягаюся.
Вона вийшла. Склала у валізу його сорочки, бритву, шкарпетки. Все робила мовчки, зосереджено. Він підвівся, хотів зупинити, але не наважився.
– Візьми це, – вона простягла йому валізу.
– Галю…
– Візьми та йди. Потім вирішимо, як ділити інше. Ключ залиш на комоді. З тобою, Валеро, у мене вже нічого спільного нема. Ні рахунків. Ні сніданків. Ні майбутнього.
Він ще постояв, потім узяв валізу, та вийшов. Мов тихий вітер пройшов по квартирі. Вона зачинила за ним двері й вперше за багато років… сіла на підлогу, обійняла себе руками – і нарешті розплакалася.
Ридала не від болю, від сорому. Що стільки років жила з людиною, яка не просто зрадила – яка робила це систематично. Холодно, спокійно, начебто це було в порядку речей.
Минув тиждень. Короткий, довгий, як завгодно. Галина не пам’ятала, як пролетіли дні – наче її висмикнули з життя і кинули у вакуум.
Ні смаку їжі, ні звуку музики, ні сенсу у розмовах. Автоматично йшла на роботу, поверталася додому, мила посуд. Тільки в дзеркало намагалася не дивитись. Там інша жінка – втомлена, зламана, порожня.
Але ж жива, – значить, не зламалася до кінця.
Дзвінків від Валери не було. Ні смс, ні записок. Той, хто любив каву з корицею і сміявся з її серіалів, зник. Наче випарувався.
Але в п’ятницю надійшов лист. Паперовий. З гербом. З банку.
«Повідомлення про прострочення кредиту. Сума заборгованості – 80 400 гривень. Платіж не надійшов за березень, квітень. У разі несплати протягом десяти днів…»
Галина довго вчитувалась, ніби текст був написаний китайською. Кредит? Який ще кредит? Квартира виплачена. Машина була на Валеру. Вони нічого не брали з того часу, як закрили іпотеку!
Вона зателефонувала до банку. Їй ввічливо по пунктах пояснили: так, кредит оформлений рік тому. Так, щомісячні платежі – 40 200. Так, договір підписано на двох – і на неї теж. Валерій Павлович зазначив, що вона в курсі. Є навіть її електронний підпис.
– Який підпис? Я нічого не підписувала!
– Можливо, за довіреністю, – сказав ввічливий голос. – Або за електронним узгодженням. Нині часто так роблять. Ми можемо надіслати вам копію пакета документів.
Вона погодилася, та поклала слухавку.
Він узяв кредит без її відома. Підробив підпис? Чи… скористався довіреністю? Тією самою, яку вона дала йому три роки тому – для «зручності з іпотекою».
Галина зблідла. Серце гучно закалатало.
Вона метнулася до шафи. Там, серед старих паперів, лежала та сама довіреність. Вона навіть забула про неї.
Валера запевняв, що це просто формальність, щоб швидше розв’язати питання щодо банку. Вона, як недолуга, повірила.
Вона йому все довіряла. І він усе використав.
– Адвокат… – подумала вона вперше.
Дзвонити було страшно. Але ще страшніше – сидіти, чекати, сподіватися, що він схаменеться, повернеться, виправить. Ні, тепер вона сама.
– Алло? Юридична консультація? У мене дуже термінове питання.
Через день вона вже сиділа в офісі із текою в руках. Молода жінка з уважними очима та чітким голосом читала документи.
– Галино Павлівно, тут все дуже серйозно. Але ми все зробимо згідно із законом. І повірте, такі Валери – у нас тут кожен другий. Тільки з однією відмінністю – хтось вчасно встигає захиститися, а хтось втрачає все.
– Я не втрачу. Я вже втратила достатньо.
– Нам потрібно буде анулювати довіреність, скласти позов, паралельно подати заяву до поліції про підробку підпису, якщо підтвердиться. А ще заморозити рух по рахунку. Поки не пізно. Ви маєте доступ до онлайн-банку?
Галина кивнула. У грудях щось клацнуло. Наче всередині ввімкнули світло. Це – початок. Початок нової себе.
Увечері вона знову знайшла той рахунок із готелю. Прочитала його з початку, до кінця. Суми, дата, назва номера. Люкс. Панорамний. Сніданок на двох.
А внизу приписка від руки. Серце. І ім’я: «Дякую за диво. – Твоя Л. »
Л? Людмила? Лариса? Ліля?
Раптом у голові спливло, що Валера якось мигцем згадував про нову «колегу» із сусіднього офісу. Легковажно, з усмішкою:
– Ходить тут одна, вся з себе. Молода. Думає, я поведусь.
– Повівся. Іще і як!
Минув місяць.
Галина змінювалася. Не зовні – хоч і це теж. Вона нарешті записалася до перукаря, змінила колір волосся, купила нове пальто, яке раніше «шкода було брати – не до свята».
Але головне – усередині. Там, де раніше були теплі уламки сім’ї, тепер міцніло щось інше. Не мстивість. Не злість. А рішучість, та стійкість. Вона вистояла.
З адвокатом вони працювали швидко. Подали заяву в поліцію – той підтвердив, що електронний підпис Валера активував сам, за дорученням. По закону – зловживання.
Не кримінал, але й не витівка. З банком склали графік реструктуризації – щоб не платити чужі борги, доки триває розгляд.
І головне – Галина анулювала довіреність, заблокувала всі спільні рахунки, та оформила юридичну заборону на угоди з її майном без згоди.
– Сильно. Потужно. Як ви все це витримали? – Запитала адвокат, коли справа зрушила з місця.
– Я просто зрозуміла, що якщо не почну себе захищати, ніхто мене не захистить.
А потім… потім Валера повернувся.
Не у квартиру – туди в нього вже не було ключів. Він стояв біля будинку з пакетом у руках. Зблідлий, змарнілий. Начебто за цей місяць життя його пошмагало з особливою старанністю.
– Галю… поговори зі мною. Я все зрозумів. Я дурень. Я шкодую. Мені погано без тебе.
Вона стояла навпроти. Не підпускала його близько, бо вже не могла.
– Погано? А коли ти в люксі з цією своєю «Л» снідав, тобі було погано? Чи, коли брав на мене кредит, користуючись довіреністю? Або коли місяцями брехав мені у вічі?
– Я заплутався… Я думав… – Він затнувся. – Я не хотів втрачати тебе. Все було безглуздо, миттєво. Ця Лариса – та хто вона, господи?!
– Кілька разів побачилися, і все. Потім пішло, як по маслу. Вона гарно говорила. А я… Ну, ти ж знаєш, я люблю, коли мене хвалять. Вдома – все побут та обов’язки.
– А ти не намагався мене хвалити?
Він замовк.
– Ти навіть не зрозумів, що мене зрадив не в номері готелю, Валеро. А того дня, коли вирішив, що я – зручна.
– Що можна мовчки оформлювати кредити, приховувати коханок, а вдома прикидатися добрим чоловіком. Ти вибрав обман! Не помилився – вибрав.
Він примружився. Пакет у руці затремтів.
– Я приніс тобі чай, той, що ти любиш. З чебрецем.
– Залиш його собі. Мені більше від тебе нічого не потрібно.
Вона розвернулася і пішла. Спокійно, без сліз.
Увечері, сидячи на балконі з кухлем чаю, Галина вперше за довгий час усміхнулася.
Жити одній – страшно. Але жити з людиною, яка тебе зрадила, — страшніше.
Сусідська кішка стрибнула на підвіконня. Вона провела долонею по її м’якій шерсті й прошепотіла:
– Все буде гаразд. Я впораюся.
А потім увімкнула серіал. І раптом зрозуміла, як давно вона не сміялася по-справжньому. Тепер так і буде, бо все лише починається.
Не можна сказати, що з чистого аркуша, але з чистими думками та сподіваннями на краще. Прикро, що єдина донька знайшла своє щастя за океаном, і бачаться вони тільки по відеозв’язку.
Але тепер її нічого не тримає в рідному місті, а донька наполегливо кличе до себе. І на ці умовляння вона дала свою згоду. Життя продовжуватиметься поряд з дітьми, та онуками… І нехай всім щастить.
Як вам Валера? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу?