Прийшла весна, треба садити городи – брата нема. Знову ми з чоловіком все самі. І своє садимо, і мамі допомагаємо. Ну як її лишити саму? А в селі не посадити город, то щось нереальне, люди не зрозуміють. Брат з дружиною приїжджають до мами лише по великих святах, на все готове, коли знають, що у мами буде добра гостина. Не треба самим витрачатися і щось готувати. Посидять у мами всі дні, а потім ще й повні сумки продуктів з собою забирають. Мені це не подобається, але я мовчу, бо для мами син – рідна дитина, яку вона любить. І мама не бачить того, що ні син, ні невістка їй не допомагають нічим, все тримається на мені і на моєму чоловікові. Тепер на самий Великдень невістка заявила, що вона хоче, щоб свій будинок мама уже на них переписала, вважає, що так буде справедливо
– Думаю, що буде справедливо, якщо мама свій будинок перепише на Тараса, – заявила раптом в неділю невістка, коли ми всі сиділи за святковим столом.
Ніхто не збирався починати розмову про спадщину, але дружина мого брата вміє щось таке сказати, щоб зіпсувати всім настрій.
– Віро, зараз не час і не місце про це говорити, Великдень все ж, – спробувала я її зупинити, але в мене нічого не вийшло, бо схоже, що Віра спеціально приїхала з наміром зʼясувати, кому дістанеться мамин будинок.
Мій брат – підкаблучник, він ніколи нічого не каже, за нього все говорить його дружина. Тому і зараз він мовчав, але ж мовчання – це знак згоди, чи не так?
У нас є доволі великий гарний родинний будинок. Збудував його наш батько, який все життя мотався по заробітках. Тата не стало два роки тому, і тепер мама в цьому будинку живе одна.
Я теж живу в цьому ж селі, але на сусідній вулиці. Наші батьки збудували ще один будинок, в надії, що він дістанеться комусь із нас.
Оскільки я першою вийшла заміж, то цей дім дістався мені. І мій тоді ще неодружений брат не мав нічого проти.
Коли Тарас одружувався, тато запитав його, де він хоче жити – в селі чи в місті? Брат тоді вагався, але його наречена Віра відразу заявила, що ніякого села, тільки місто.
Тато тоді купив їм двокімнатну квартиру, і відразу все на брата оформив, але невістка стала бурчати, що це зовсім не те, що вона хотіла. Квартиру вона хотіла не двокімнатну, а трикімнатну, і не в уже обжитому будинку, а в новобудові.
Та у батька тоді грошей вистачило лише на такий варіант – двокімнатна кватира в обжитому будинку. Проте, він зазначив, що як буде мати таку можливість, то допоможе їм купити щось краще.
На жаль, виконати свою обіцянку батькові не вдалося, він став хворіти, перестав їздити на заробітки. Тепер уже він потребував нашої допомоги, бо грошей на лікування у нього не було, він все витратив на нас, своїх дітей, і тепер ми б мали йому допомогти.
Невістка заявила, що у них грошей немає, тому все батькове лікування довелося оплатити нам з чоловіком. У нас теж таких грошей не було, довелося навіть кредити брати, але залишити батька ми не могли.
Коли його не стало, мама важко переживала втрату. Брат приїхав на похорон, і поїхав. А ми були біля мами, підтримували її. На перший час я навіть переселилася до неї, щоб вона одна в хаті не була.
Чоловік мій сам запропонував відправити маму в санаторій, щоб вона трохи відпочила. На це брат теж не захотів скидатися, його дружина не дозволила.
Прийшла весна, треба садити городи – брата нема. Знову ми з чоловіком все самі. І своє садимо, і мамі допомагаємо. Ну як її лишити саму? А в селі не посадити город, то щось нереальне, люди не зрозуміють.
Брат з дружиною приїжджають до мами лише по великих святах, на все готове, коли знають, що у мами буде добра гостина. Не треба самим витрачатися і щось готувати. Посидять у мами всі дні, а потім ще й повні сумки продуктів з собою забирають.
Мені це не подобається, але я мовчу, бо для мами син – рідна дитина, яку вона любить. І мама не бачить того, що ні син, ні невістка їй не допомагають нічим, все тримається на мені і на моєму чоловікові.
Тепер на самий Великдень невістка заявила, що вона хоче, щоб свій будинок мама уже на них переписала, вважає, що так буде справедливо.
– Віро, у мене двоє дітей. І якщо вже я надумаю заповіт писати, то спадщину розділю порівно, – розгублено, але твердо відповіла мама.
– Ваша дочка вже будинок отримала, тому цей дім має отримати син, – повторила Віра.
– Так ви ж квартиру отримали, – вже і я не витримала, і вступила в діалог.
– Та що там квартира, вона в три рази дешевша за будинок! Я вмію рахувати, – стоїть на своєму невістка.
Щоб не посваритися на таке велике свято, я пішла на кухню, щоб подати голубці, і маму з собою покликала. Хотіла перевести тему, бо дуже неприємно стало, насамперед мамі.
Брат з дружиною пішли ображені, але це їм не завадило знову набрати повні сумки продуктів.
А яка ваша думка? Кому має належати цей будинок?