На схилі своїх років Ігор був спокійний, бо знав, що у нього є діти, яким він не байдужий. А це – найголовніше в житті – знати, що ти потрібний. Значить, життя пройшло не марно…
Ігор стояв на порозі старого будинку своєї бабусі. У руках у нього був конверт зі своїми заощадженнями за кілька років.
Хлопець збирав гроші на новий ноутбук для роботи, та на путівку за кордон – він завжди мріяв потрапити на тропічні острови хоча б на тиждень. Але він залишив свої мрії позаду.
Бабуся була для нього важливіша за тимчасову розвагу. Будинок, у якому вона жила, потребував ремонту.
Пічна труба ось-ось могла повалитися, вода через дах потрапляла всередину будинку, від цього стіни починали гнити. Ігор розумів, що крім нього, бабусі нема кому допомогти, а заробити собі на життя він ще встигне.
– Єгоре, проходь уже, чай охолоне! – кричала з кухні бабуся. Попри свій вік та проблеми зі здоров’ям, Валентина Андріївна продовжувала господарювати сама.
Ігор зітхнув, протиснувшись через вузькі двері. Запах чаю та свіжої випічки миттєво повернув його у дитинство. Бабуся стояла біля плити, посипаючи цукром тісто, як колись, коли він був маленьким.
Він кинув погляд на обшарпані стіни, старий килим і прогнилі підвіконня, внутрішньо обурюючись. У голові одразу промайнула думка: настав час щось міняти.
– Бабуся, я почну робити ремонт. Завтра приїдуть робітники, дещо винесемо, а потім займемося великими справами, – сказав він, сідаючи за стіл.
– Ремонт? Ой, не треба, Ігоре, – відповіла бабуся, втираючи сльозу. – Ти краще собі щось купи. У тебе і так багато роботи, а ти ще щось вигадав.
Ігор знав, що вона не хотіла його засмучувати, але рішення було ухвалено. Подивившись на бабусю, хлопець відповів:
– Бабулю, ти завжди все робила для мене, тепер моя черга. Я зібрав накопичення, щоб зробити все зараз і не відкладати на потім.
– Ти зібрався витратити свої гроші, щоб допомогти мені? – здивовано спитала бабуся. – Ой, синку, не треба було.
Наступного дня роботи розпочалися. Ігор привів двох друзів, Івана та Максима, які погодилися допомагати з ремонтом.
Будинок наповнився шумом та сміхом. Бабуся сиділа на веранді, спостерігаючи за трудом хлопців.
– Дивіться, які молодці… – шепотіла вона, дивлячись, як Іван демонтує старі дерев’яні балки, а Максим із Ігором розбирають стару перегородку.
– Бабусю, ми вирішили оновити кухню, – гукнув Ігор, крізь вікно. – Меблі старі, та й плита ледве працює.
– Не витрачайте гроші, хлопці, – зніяковіла бабуся. – Я прожила з цією плитою весь свій вік.
– Але ж ми хочемо, щоб тобі було по-справжньому комфортно, бабусю, – сказав Іван із посмішкою.
– Точно! – підтримав Максим. – Ми навіть дах поміняємо, вікна поставимо нові.
Ремонт затягнувся майже на місяць. Щодня починався з самого ранку, та до пізньої ночі. Весь цей місяць Валентина Андріївна жила у своєї подруги Ніни Анатоліївни.
Ігор та його друзі працювали з ранку до вечора, але результат був того вартий. Будинок буквально оновився: стіни стали світлими, дах надійним, а вікна – пластиковими. Ігор пишався своєю роботою – тепер бабуся могла жити у теплі та затишку.
Коли бабуся повернулася, вона не могла стримати сліз, проходячи по кімнатах і торкаючись руками нових стін.
– Господи, як гарно… Як добре…
Ігор був упевнений, що зробив правильний вибір. Навіть попри те, що йому довелося тимчасово відкласти свої плани. Бабуся дбала про нього з самого дитинства, коли батьків не стало.
– Ігоре, миленький, я навіть не знаю, як тобі дякувати, – Валентина Андріївна обійняла онука
– Цього не вистачить, аби перекрити навіть частинку твоєї уваги, яку ти приділяла мені в дитинстві, – сказав він, притискаючи її до себе. – Головне, щоб ти була щасливою.
Минуло кілька тижнів. Єгор продовжував приходити щодня після роботи, допомагати по господарству. Бабуся знову наповнила будинок теплом.
Вона готувала улюблені страви, пекла пироги, і хоча на вулиці ставало холодніше, у будинку було тепло та затишно.
Якось увечері бабуся покликала Ігора до своєї кімнати. Перед нею стояла коробка, обтягнута оксамитом.
– Ігоре, підійди, – покликала вона.
Він підійшов і сів поруч, подивившись на коробку.
– Що це, бабусю?
– Це тобі, онуче, – тихо сказала вона, відчиняючи кришку. Усередині лежали старовинні прикраси. – Це від моєї мами. Я берегла їх, щоб тобі передати. Ти мій скарб, Ігоре, і заслужив це.
Ігор приголомшено подивився на бабусю та на коштовності.
– Бабуся, але ж це твоє, ти не зобов’язана…
– Я зобов’язана. Ти для мене стільки зробив, що не вистачить слів, щоб висловити подяку. Нехай ці прикраси принесуть тобі щастя.
Ігор закрив коробку і стиснув бабусину руку, його очі наповнились сльозами.
– Дякую, бабусю. Я берегтиму їх, обіцяю, – сказав він, відчуваючи, що це справжній зв’язок поколінь, символ кохання та вдячності.
Час минав, і життя тривало. Ігор працював, а у вихідні відвідував бабусю. Люди, проходячи повз будинок, захоплювалися його роботою. Але Ігор знав, що він робив все це не заради чужих похвал, а щоб бабуся була щаслива.
Однак невдовзі на роботі почалися проблеми. Йому повідомили, що на нього очікує скорочення. Фінансові проблеми стали новою реальністю. Якось, прийшовши до бабусі, Єгор розповів їй про проблеми на роботі.
– Бабуся, мене попередили про скорочення… Не знаю, що тепер буде.
Бабуся кивала і з усмішкою відповіла:
– Не хвилюйся, Ігоре. Все налагодиться. А якщо що, ми впораємося. У нас є будинок, тепло, і це головне.
Ці слова стали для нього справжньою втіхою. Декілька днів Ігор розмірковував, як йому вчинити, коли несподівано один зі знайомих запропонував роботу у своїй будівельній фірмі. Це було порятунком.
Він з радістю прийняв пропозицію та почав працювати у новій команді. Робота була складною, але він не скаржився. Кожен день, проведений на будівництві, наближав його до мети зробити їх життя кращим.
Через два роки після ремонту бабусі не стало… Це був тихий ранок, коли вона просто заснула і не прокинулася.
Ця подія стала дуже важкою для Ігора. Але він знав, що зробив усе, щоб останні роки стали для бабусі щасливими. Він зберігав ті коштовності, які бабуся передала йому, обіцявши передати їх своїм дітям.
Вже бувши старим, Єгор сидів на кухні в цьому ж будинку, та згадував той день, коли почав робити ремонт для своєї бабусі.
Жодні гроші не зрівнялися б із почуттям виконаного обов’язку перед рідною людиною. Ігор зберіг традиції своєї бабусі, та кожні вихідні пік для онуків пироги, заварював трав’яний чай, зібраний своїми руками.
Він згадував ті часи, коли йому було так затишно та спокійно поряд зі своєю бабусею, яка була йому замість матері. Цю вдячність він проніс через все життя, та передав її дітям та внукам.
На схилі своїх років він був спокійний, бо знав, що у нього є діти, яким він не байдужий. А це – найголовніше в житті – знати, що ти потрібний. Значить, життя пройшло не марно… Ви зі мною згодні?