– А ще я не тільки в навчанні без тебе не можу. А взагалі – виходь за мене заміж… Я ж завжди тільки про тебе і думав
Світлана йшла торговим центром і думала про те, щоб не забути купити за своїм списком усе, що намітила. Раптом вона ледь не зіткнулася з чоловіком, і тільки хотіла висловити своє невдоволення, як побачила перед собою здивовані очі колишнього однокласника Павла.
– Оце так зустріч! Павло! Це ти? Зі школи не бачилися, треба ж… – сказала вона, розглядаючи змужнілого приятеля, з яким сиділа раніше за однією партою.
– Привіт, як я радий… Не повіриш, я недавно думав про тебе. Тобто згадував… – розгублено пробурмотів Павло, з явним захопленням дивлячись на Світлану, – як ти?
– Я-то нормально, почекай мене біля входу, зараз докуплю, що потрібно, і поговоримо у сквері. Гаразд? – попросила Світлана, тримаючи повну сумку на плечі.
Він кивнув і зник. А коли вона вийшла через двадцять хвилин на ґанок, то побачила Павла з букетом хризантем.
– Це тобі! – він простягнув їй квіти.
– За що це? – здивувалася Світлана, приймаючи букет і вдихаючи його аромат.
– За все, – відповів Павло і взяв у Світлани важкі сумки.
– І все ж не варто було витрачатися, мені навіть незручно, – Свєта посміхнулася, і вони пішли до лавки.
– Я нічого не забув. Ти ж стільки для мене добра зробила, що все життя пам’ятати повинен, – сказав Павло.
Вони сіли і почали згадувати ті важкі для Павла часи. Сім’я їхня складалася з бабусі, якій на той час уже було під вісімдесят років, мами Павла, інваліда, і самого Пашки, хлопчиська дев’ятого класу.
– Так, коли матір паралізувало, я вже думав, що й не довчуся в школі, – із сумом згадував Павло, – і якби не твоя допомога, Світлана, то не закінчити б мені дев’ятий клас. А так дотягнула ти мене за вуха, і я хоча б отримав свідоцтво про закінчення дев’яти класів…
– Так, важко тобі було. Жили на бабусину пенсію і мамину допомогу по інвалідності. Батька в тебе вже тоді не було… Зараз страшно навіть уявити, як ти, дитина, а справлявся з двома хворими жінками.
– Так, і уколи сам навчився робити, і готувати, і у вихідні підробляв уже тоді на будівництві. Грошей не вистачало. Матері потрібні були ліки, бабусі – теж. Харчування, одяг… Але зате тепер я цілком самостійна людина.
– Ти вже й тоді був самостійнішим за всіх нас… – підтвердила Світлана, – і всім дівчатам подобався. Ось тільки ніколи тобі було про побачення думати, так багато працював і вдома справ ціла купа.
Вони помовчали. А потім Світлана розповіла про те, що вона вивчилася на вчителя початкових класів, обожнює свою роботу.
– А я ось так і не здобув освіти, – сказав Павло, – став самоучкою. Працюючи на будівництві в бригаді, перейняв майстерність у своїх друзів: мулярів, штукатурів, і навіть зварювальників. Усе вмію, от тільки тепер треба б корочки отримати. Хоча мене і так на будівництві тримають, адже я без шкідливих звичок і працьовитий.
– Пощастило тобі на колектив, так? – запитала Світлана.
– Різні люди в бригаді. Але я тримаюся. Мама перед відходом просила гідно жити, – Павло зітхнув, – а тепер я один. Ти б зайшла до мене, подивилася, який у мене будинок гарний! Не те, що раніше, коли ти до мене приходила допомагати уроки робити і займалася зі мною годинами.
– Та не знаю навіть… – засоромилася Світлана.
– Ходімо, коли ще випаде нагода, коли я тебе зустріну. Я такий радий, хоч ненадовго, а потім я тебе з сумками проведу куди треба, – став умовляти Павло.
– Та куди треба – додому, все туди ж. Я теж там і живу, де раніше. Якщо пам’ятаєш ще… – усміхнулася Світлана.
– Я все пам’ятаю, і ніколи не забував, – відповів Павло і повів Світлану до себе додому.
Вони увійшли в чисте подвір’я. Коли вони пройшли до хати, Свєта здивувалася чистоті й порядку.
– Треба ж, я раптово, а ти ніби чекав на гостей, – здивувалася вона.
– Та ні, не чекав нікого, живу сам, а порядок люблю. Так легше і приємніше… Глянь як затишно. Найкращі майстри нашої організації ремонт мені робили… Спочатку в мене бабуся пішла з життя, і того ж року за нею і мама. Я тоді вже рік відпрацював офіційно на будівництві. Усі мене жаліли.
І хоча мені було вісімнадцять років, взяли мене чоловіки в бригаду на поруки, чи що… – розповідав Павло, – вирішили насамперед ремонт мені в хаті зробити. Ти ж пам’ятаєш, як у нас бідненько було. Не було на що навіть шпалер купити… Поки мама хворіла.
– І як же вони все так придумали? – поцікавилася Світлана.
– У вихідні приходили всією бригадою. Матеріали в складчину оформили за низькою ціною з бази. І швидко привели будинок до ладу. Я, звичайно, теж працював. Сусідка моя, баба Ніна, готувала нам обіди на моє прохання. Весело було. Підтримали вони мене тоді дуже. Не стільки мені тоді ремонт цей потрібен був, як їхня присутність і участь у моїй долі.
Так і казали вони: “Тримайся, Павло, будиночок ми твій підмарафетимо, потім одружишся і будеш щасливим главою сімейства…
Павло подивився на Світлану. У неї блищали очі. Вона дивилася на фотографії на стіні. На одній була мати Павла, на другій – бабуся, а на третій – вона, Свєта, ще зовсім дівчинка, з косою на плечі…
– Ти що це, Павло, мою фотку досі зберігаєш? – Світлана почервоніла.
– А чому б і ні? Ми не тільки сиділи за однією партою, а й дружили. Хіба ти забула? – він подивився їй в очі і Світлана кивнула, а потім, похваливши затишок Павла, порядок і хазяйновитість, поквапилася йти додому.
– А ти не розповіла щодо себе? Сім’я твоя як? Батьки, і сама… – запитав Павло, поки проводжав Світлану до її будинку в іншому кварталі.
– Усе нормально. Батьки ще працюють, я теж у порядку, як бачиш… Працюю, люблю роботу, і рада була зустріти тебе. Ось нам уже й по двадцять п’ять, а немов і не було тих років, коли ми не бачилися… Дякую тобі за квіти, Павло.
Вона побігла у свій під’їзд, Павло постояв ще трохи, згадуючи, де ж вікна Свєти, а потім побрів додому.
Серце його защемило тугою. Він бачив, якою красунею стала Світлана. Не розумів, чому вона досі незаміжня? Напевно, шукає найдостойнішого, і має рацію… Така жінка, як Свєта, має бути щасливою…
Він був і радий, що зустрів її, і нещасний одночасно. Перша шкільна закоханість, виявляється, не минула просто так. Зустрівши її, він знову відчув, що Свєта – найкраща дівчина у світі. Але він, звичайний роботяга, який все збирається вступити вчитися, не буде предметом її уваги ніколи.
Так, хіба що згадати шкільні роки, от і все. А що їй до його кохання, яке знову палило як вугілля серце? Напевно, сміятися буде, і тільки…
Павло не міг не думати про Світлану всі наступні дні. Вона стояла перед очима – жіночна, кароока, з густою хвилею волосся, і ніжним поглядом…
А Свєта раз у раз згадувала їхню ненавмисну зустріч і дивувалася, як змінився Павло. Із хлопчиська перетворився на чоловіка – сильного, впевненого в собі, працьовитого.
Адже тоді він часто пропускав школу через хворобу матері, коли її паралізувало, хлопчикові доводилося дуже важко. Він доглядав за мамою, і в школі вчителі жаліли його, не викликали до дошки, ставили за контрольні трійки. Світлана стала з ним займатися вдома, щоб він не дуже відставав.
“Треба ж, не забув моєї допомоги, – дивувалася вона, міняючи у вазі з його квітами воду, – ось він увесь такий, Пашка – турботливий, справжня кам’яна стіна. Пощастить його дружині, яку він любитиме…”
– Донечко, ти якась сумна останнім часом, – запитала мати Світлану. І та розповіла їй про зустріч із Павлом.
– Може, йому знову потрібна твоя допомога? – припустила мати, – йому б вступити до технікуму треба. Допоможи й цього разу. Ти ж учителька…
Свєта помовчала. Але коли у вихідний побачила під своїми вікнами Павла, то здивувалася.
– Ти що тут? – вона вибігла на вулицю, – чи вже не мене чатуєш за старою пам’яттю?
– Тебе. А кого ж? – Павло вийняв з-за спини свіжий букет.
– Так хризантеми ще стоять… – усміхнулася Світлана.
– А тепер троянди. І мені потрібна твоя допомога… Я маю підготуватися до вступу.
– Ви з моєю мамою наче змовилися, – засміялася Світлана, – ну, звісно, допоможу на рівні початкових класів. Сподіваюся, тобі підійде?
Вони почали займатися, і за два тижні Павло вже згадав усі правила з української мови, і писав уже більш гарно і розбірливо.
– Повір, після кельми ручку тримати так незвично… Але начебто справляюся… – усміхався він Свєті, а наприкінці серпня вже був зарахований студентом до будівельного технікуму.
Свєта раділа успіхам Павла, як учитель і подруга. Вони тепер часто зустрічалися. Вона спочатку допомагала йому в навчанні, а потім він і сам відмінно справлявся і здавав заліки успішно.
– Ось ти і справляєшся добре. Моя допомога тобі вже не потрібна, – якось сказала йому Світлана.
– Ну, ні вже. Тягни мене до кінця! Будь ласка… – Павло благально дивився на неї, і вона розсміялася.
– Пашко, ми ж не в школі!
– Свєтік, ти – мій стимул у навчанні. Так було і буде завжди. Виходить…Він помовчав і додав:
– А ще я не тільки в навчанні без тебе не можу. А взагалі – виходь за мене заміж… Я ж завжди тільки про тебе і думав. Так ти мене зі школи зачарувала…
Свєта обійняла його і відчула биття його серця: так воно гуркотіло в її груди.
Незабаром вони одружилися. Павло буквально носив свою дружину на руках. Він закінчив технікум, за рік став керувати бригадою, і жила молода сім’я, не знаючи потреби.
З’явилися на світ у них погодки сини. Мати Свєти дуже любила онуків і обожнювала зятя, вважаючи, що її доньці пощастило з таким турботливим і люблячим чоловіком.
– Найсильніша любов, вона з дитинства, – казала мати, – ви зріднилися ще звідти. І нехай усе буде добре. Павло гідний щастя. Хлопчик так довго до нього йшов. І ти не підведи його, донечко…
Свєта на її слова посміхалася і дивилася на своїх синів схожих на свого батька