Вільна Україна

Вже було дуже пізно, на вулиці йшов дощ. Марія Федорівна збиралася спати, як раптом хтось постукав у двері. – Кого

Через сорок два дні після того, як свекрухи не стало, в квартиру Світлани заявилася сусідка з першого поверху. У під’їзді

– Звідки у дітей нові кросівки? – Маргарита Вікторівна стояла у передпокої, тримаючи в руках кросівки онука. – Nike! Знаєш,

— Льоша, ти сьогодні брав мою картку? — запитала Марина, заходячи на кухню, де чоловік ліниво гортав новини на планшеті.

У коридорі жіночої поліклініки на лаві сиділа жінка похилого віку. Поруч із нею сиділа щупла дівчинка, років 15-ти, у короткій

Ігор сидів на дивані, і щось розглядав в ноутбуці. В кімнату зайшла дружина. – Ігорю, хтось був у квартирі! –

Борис приїздив до матері раз на рік, у її День народження. Він жив за тисячі кілометрів від неї, і частіше

Марина прокинулася від гуркоту. Знову. Знов щось летіло, билося, розбивалося. Годинник показував половину сьомої ранку. Неділя, ось такий вихідний. Єдиний

«Мамо, мамо!», — почула я крізь сон. Швидко зіскочивши з ліжка, я кинулася в кімнату, де після відходу сестри жив

— Йому не місце у нашому домі. Я більше не збираюся терпіти цього піжона. Нехай сьогодні ж забирається до біса!