Вона поклала слухавку. Віка більше не хотіла вести діалог. Вона любила допомагати людям, але для неї Марина була не людиною, а істотою, яка колись забула, що має дочку. На душі було якось гірко. Віку мучило сумління, попри ситуацію. Вона вирішила подзвонити подрузі і коротко описала розмову з мамою.
– Доню, мені жити нема де! Вони мене вигнали. Як… Як собаку! Ти… Ти ж не залишиш мене на вулиці?
Читати далі