– А я тільки на рік, – сказала Марія, сідаючи в автобус до Риму. – Всі так кажуть, – кинула зітхнувши сусідка по сидінню, – а лишаються надовго.
– А я тільки на рік, – сказала Марія, сідаючи в автобус до Риму. – Всі так кажуть, – кинула зітхнувши сусідка по сидінню, – а лишаються надовго.
Марія мовчала. У валізі – кілька суконь, фото дітей, а в душі надія, що це таки правильний вчинок.
Їй було 48. Чоловік – давно покинув. Син – поїхав в інше місто на роботу. Донька – на останньому курсі медичного. Грошей не було зовсім. А донька мріяла про стоматологію. І ось… вона в автобусі, що везе її до Риму – чужої країни, де вона ніколи не була, мови не знала, а мала працювати доглядальницею.
Марія потрапила в дім синьйори Джованни.
– Їй 87. Вона після важкої хвороби Не розмовляє. Але тиха. Їй треба лише тепло, їжа і щоб не була сама, – пояснила Лючія, жінка, що допомогла Марії з роботою.
Перші дні Марія мовчала більше, ніж Джованна. Все було нове: їжа, запахи, ритм міста. Коли зачинялися жалюзі, коли прибирати, коли варити каву. Вона навчилась швидко.
– Bene, Maria, – казала Джованна, коли бачила, що Марія порається з обідом.
– Ви мені як мама, – казала Марія, вкриваючи стареньку пледом.
Минали місяці. Донька писала:
«Мамо, мені лишилась ще рік. Я старатимусь. Спасибі за все».
А син – рідко, але телефонував. І щоразу коротко:
– Мамо, все добре. Тримайся там.
Марія трималась. І ночами, коли всі спали, шепотіла:
– Господи, дай мені сили. Бо я не залізна.
Одного разу Джованна захворіла серйозно. Її забрали в лікарню.
– Ми не знаємо, чи вона повернеться, – сказав лікар. – Ваша робота тут завершена.
Марія стояла перед будинком, у якому прожила півтора року. Її речі – у двох торбах. Платили їй готівкою. Документів –офіційних – не мала.
– Ну що, шукаємо нову сім’ю? – подзвонила Лючія. – Є один літній чоловік, але трохи сварливий.
– Ні, я поїду додому, – сказала Марія. – Я ж тільки на рік…
Вдома її зустрів дощ і порожня хата. Донька поїхала на практику, син був у Польщі. Сусіди питали:
– Маріє, як Італія? Ти вже багата?
Вона тільки усміхалась.
Та через два місяці гроші скінчились. І Марія знову сіла в автобус.
Рим змінився. А може, вона сама змінилась. Стала сміливішою. Тепер вона вже не губилась у метро, знала де купити дешеві продукти, де наші збираються на службі.
Вона доглядала одну бабусю, потім іншу. Бачила, як хтось відходить у кращий світ. Як когось віддають в будинок для людей похилого віку. Як господарі змінюються. І сама ставала для них рідною.
– Маоріє, ти мені як дочка, – казала одна сеньйора, тримаючи її за руку.
І в той момент серце Марії розривалося. Бо ж справжні мама і тато – давно на цвинтарі вдома. І свої діти – по чужих світах.
Минуло п’ять років.
Одного разу Марія вийшла на площу Сан-П’єтро. Була неділя. Люди слухали месу. І раптом вона побачила людей з України.
Вперше за довгий час – заплакала.
– Ми є… Ми теж є… – прошепотіла вона.
А ще за кілька метрів – каплиця, де образ Володимира і Ольги. Українські святі в самому серці Ватикану.
Увечері вона зателефонувала доньці.
– Мам, ти не повіриш! Мене взяли на роботу в лікарню. І я вже можу сама за себе платити. Їдь додому. Відпочинь.
– Напевно, доню, ти права, – посміхнулась Марія. – Я ж тільки на рік хотіла…
Вона поверталась додому не з грошима, а з досвідом. Не везла з собою тисячів євро, не побудувала будинок, зробила лише в своєму косметичний ремонт, не купила квартиру як інші заробітчанки. Але заробітчанського хліба скуштувала і вирішила, що вже більше не хоче.
Далеко від дому народжуються нові сили. Але тільки вдома ми дійсно розуміємо, для чого все це було. І кожна заробітчанка – це по-своєму героїня.