У суботу ми з Богданом приймали майбутніх сватів. Я готувалась, як на іспит. Все вимила, начистила, наготувала усього. Але майбутня сваха сиділа за столом дуже стримана. Говорила ввічливо, але без іскри. А вже наступної суботи ми поїхали до них у гості – і тоді я все зрозуміла. Їхній дім, не дім – палац. Мені таке тільки в журналах траплялося бачити. Світлі просторі кімнати, дизайнерський інтер’єр, розкішний сад. Стіл ломився від наїдків, назви яких які я й вимовити не вміла. Я сиділа там, ніби зайва. Все виглядало красиво – тільки всередині щось стискалось. Ми з Богданом – ніби з іншої планети. Дивишся – дві пари батьків, а між нами – прірва. Але коли побачила, як Максим пригорнув Лесю, як лагідно дивиться на неї – трішки відпустило. Може, не все так страшно

Я неабияк хвилювалася, коли наша Леся – єдина донька – заявила, що виходить заміж. А тепер ще й майбутні свати захотіли прийти до нас у гості.

Леся розповіла: батьки її нареченого, Максима, мають не лише гроші, а й великий дім за містом. Живуть, як з картинки – усе в них блищить і сяє.

А в нас… А в нас скромна старенька хата, що дісталася мені від бабусі. Ні краси, ні розкоші – зате тепла і рідна. Ми з Богданом прожили тут усе життя. Жили не в достатку, але й не голодували. Виживали – як умів кожен.

Мій чоловік – добрий чоловік. Не гуляка, не ледащо. Просто з тих, хто тяжко працює за копійки, та не вміє “крутитися”, щоб принести більше. Він чесний, порядний, але гроші якось обходили його стороною. За всі 25 років шлюбу жодного разу не образив мене, не підвищив голосу. Зате й не приніс у хату великих статків.

Ми зробили ремонт – для нас це вже було святом. Мріяти про щось більше навіть не дозволяли собі. А я… я колись ледь не поїхала на заробітки. Подруга з Італії кликала. Але Богдан мене не пустив – і я не наважилася його ослухатись.

І от – Леся нарешті розкрила карти: вона давно зустрічається з Максимом, просто не знайомила нас із ним. І я розуміла, чому. Доньці було соромно за нашу бідність. Не те щоб вона прямо казала… Але я матір, я бачу.

Леся закінчувала університет, працювала ще з другого курсу. Беручка, працьовита, цілеспрямована – вона ніколи не сиділа склавши руки. З Максимом познайомилась на роботі. Він, кажуть, одразу втратив голову. І не дивно: Леся – не лише розумна, а й надзвичайно красива.

Коли донька повернулась додому з каблучкою, у мене защеміло серце. Радість була щирою, але всередині вирували страх і смуток. Що ми можемо дати Лесі в придане? Де взяти гроші на весілля? Ми ж самі ледве кінці з кінцями зводимо…

І ось – субота. Ми з Богданом приймали майбутніх сватів. Я готувалась, як на іспит. Все вимила, начистила, наварила, що могла. Але мати Максима сиділа за столом така стримана, ніби щойно з погребу вийшла – холодна і кам’яна. Говорила ввічливо, але без іскри.

А вже наступної суботи ми поїхали до них у гості – і тоді я все зрозуміла. Їхній дім… Ні, не дім – палац. Мені таке тільки в журналах траплялося бачити. Світлі просторі кімнати, дизайнерський інтер’єр, розкішний сад. А стіл! Стіл ломився від наїдків, назви яких я й вимовити не вміла.

Я сиділа там, ніби зайва. Все виглядало красиво – тільки всередині щось стискалось. Ми з Богданом – ніби з іншої планети. Дивишся – дві пари батьків, а між нами – прірва. Але коли побачила, як Максим пригорнув Лесю, як лагідно дивиться на неї – трішки відпустило. Може, не все так страшно.

Того вечора я мало не проронила сльозу. Ніхто не помітив. Але я сиділа й питала себе: за що так? Я ж не лінувалась, усе життя тягнула, як могла. А зараз не маю нічого, що могла б дати своїй дитині на новий етап у житті.

Леся це помітила. Вона завжди була чуйною. І хоч ніколи не дорікала нам, а навпаки – допомагала з підробітків, – мені було боляче, що не можу віддячити. Вона тягнула нас, поки ще сама не стала на ноги. А я все казала: «Не треба. Ми самі впораємося.»

Тієї ночі я не спала. Наступного ранку набрала Любу – ту саму подругу з Італії. Сказала: «Любо, шукай мені роботу. Їду. Треба щось зробити для дитини.»

Вона зраділа. Пообіцяла знайти щось легке, але стабільне. Я почала збирати документи. Цього разу не радилася з Богданом. Вирішила: досить з мене вагань. Я маю допомогти своїй дитині.

Та не встигла далеко зайти – Леся випадково підслухала мій дзвінок. Прийшла в кімнату і сказала:

– Мамо, не треба. Ми з Максимом самі все заробимо. Я тебе прошу – не треба так жертвувати собою.

І знаєте – я послухалась. Вперше в житті донька зупинила мене, а не я її. В її словах була така впевненість, така зрілість, що я не змогла сказати “ні”.

Пройшло десять років. Ми з Богданом знову збираємось у гості – але вже до Лесі. Вони з Максимом запросили нас на новосілля. Купили власний будинок. Не завдяки сватам, не за подаровані гроші – самі. Своєю працею, наполегливістю, підтримкою одне одного.

Я стояла біля воріт їхнього дому і не могла стримати сліз. Але цього разу – щасливих.

Моя донька – не просто виросла. Вона виросла правильно. І я, проста жінка з бабусиної хати, зрозуміла: я теж щось дала їй у придане. Свою любов. Свою чесність. І, напевно, приклад того, як варто жити – навіть без зайвих грошей.