– Мама каже, що тато у лікарні, а він удома у тітки Свєти, – видала восьмирічна Поліна, розмішуючи ложкою кашу. Бабуся Галина Іванівна мало не випустила кухоль з чаєм

– Мама каже, що тато у лікарні, а він удома у тітки Свєти, – видала восьмирічна Поліна, розмішуючи ложкою кашу

Бабуся Галина Іванівна мало не випустила кухоль з чаєм. Вона приїхала на вихідні до доньки та внучки, щоб допомогти по господарству, поки зять нібито лежить у лікарні з апендицитом.

– Що ти сказала, дитино? – перепитала вона, намагаючись спокійно говорити.

– А що я сказала не так? – Здивувалася дівчинка. – Тато ж живе у тітки Свєти. Мама мені показувала їхні фотки у телефоні. Вони там разом готують та сміються.

Галина Іванівна відчула, як серце пропустило удар. Цієї секунди з ванної вийшла її дочка Олена – у халаті, з мокрим волоссям.

– Мамо, ти чого така бліда? – спитала вона, побачивши обличчя матері.

– Оленко, нам треба поговорити, – тихо сказала Галина Іванівна, кивнувши у бік дитячої кімнати.

– Поліно, йди до себе, мультики подивися, – попросила Олена доньку.

– Я кашу не доїла!

– Потім доїси. Іди, сонечко.

Коли дівчинка пішла, Галина Іванівна поволі повернулась до дочки.

– Поясни мені, що відбувається.

Олена сіла навпроти, уникаючи маминих очей.

– Про що ти?

– Про те, що Андрій не в лікарні, а живе у якоїсь тітки Свєти! І ти це знаєш. Мало того, ти йому брешеш і покриваєш його зраду.

Олена мовчала, смикаючи край халата.

– Олено, я твоя мати. Двадцять вісім років тебе знаю. Коли ти брешеш, у тебе ліве око сіпається. Ось і зараз смикається.

– Мамо, ти не розумієш…

– А ти мені поясни! Чому моя дочка покриває чоловіка-зрадника? Чому бреше мені та власній дитині?

Олена заплакала.

– Бо боюся втратити його!

Галина Іванівна обійняла дочку, погладила по волоссю. Історія сім’ї Олени була непростою від початку.

Вони з Андрієм познайомились в університеті. Олена навчалася на філологічному, він – на юридичному. Обидва були з небагатих сімей, жили у гуртожитку.

Олена завжди була тихою, домашньою дівчинкою. У школі не блищала красою, хлопці звертали на неї мало уваги.

Натомість Андрій був місцевою зіркою – високий, гарний, розумний, капітан університетської команди кмітливих. Коли він звернув увагу на скромну дівчину з філфаку, всі подруги Олени не могли повірити.

– Олено, ти що, чаклунством яким займалася? – дивувалися сусідки по кімнаті. – Як тобі такого красеня вдалося підчепити?

Сама Олена теж не вірила у те, що відбувається. Андрій дарував їй квіти, водив у кіно, знайомив із друзями. А вона все чекала каверзи – коли ж він зрозуміє, що помилився, і знайде собі дівчину яскравіше.

Але каверзи не було. Андрій був щиро закоханий. Йому подобалася її скромність, доброта, здатність вислухати та підтримати. Поруч із нею він почував себе захищеним від світу, де треба було постійно бути на висоті.

Після університету вони одружилися. Андрій улаштувався в юридичну контору, Олена – учителем у школу. За рік з’явилася Поліна.

Перші роки були щасливими. Андрій робив кар’єру, Олена виховувала доньку, вони планували придбання квартири.

Але поступово щось почало змінюватися. Андрій став затримуватись на роботі, менше часу проводити вдома.

Казав, що багато справ, нові клієнти, перспективи кар’єрного зростання. Олена не підозрювала нічого поганого – раділа за чоловіка, пишалася його успіхами.

Перші дзвіночки з’явилися пів року тому. Андрій став частіше їздити у відрядження, одержав підвищення, купив нову машину.

Вдома бував рідше, а коли був – здавався відстороненим, задумливим. На розпитування Олени відповідав, що втомлюється на роботі, що багато стресу.

– Андрію, може, відпустку візьмемо? З’їздимо на море втрьох? – Пропонувала Олена.

– Не можу поки що. Нині гарячий період, великі справи. Потерплю.

Але “потерплю” затягувалося на місяці. Андрій практично припинив ночувати вдома, посилаючись на відрядження та нічні переговори з клієнтами. Олена почала щось підозрювати, але гнала погані думки.

А місяць тому сталося те, чого вона боялася найбільше. Зайшовши до чоловіка в кабінет із чаєм, вона побачила на екрані його телефону листування з жінкою. Повідомлення були настільки відвертими, що сумнівів не залишалося – в Андрія роман.

Олена була збентежена. Перше бажання – влаштувати скандал, викинути речі чоловіка, подати на розлучення.

Але потім вона подумала про Поліну, про те, що залишиться одна з дитиною, без роботи, бо пішла зі школи після появи доньки, без засобів для існування.

І тоді Олена прийняла рішення, яке сама собі не могла пояснити – вона вирішила вдавати, що нічого не знає.

– Андрію, а хто ця Світлана? – спитала вона якомога спокійніше, побачивши ім’я в телефоні.

– А, це новий бізнес-партнер. Допомагає з оформленням документів.

– Зрозуміло.

І Олена повірила. Або вдала, що повірила.

Коли два тижні тому Андрій сказав, що лягає в лікарні на оперативне втручання з приводу апендициту, Олена не здивувалася.

На той час вона вже знала, що він винаймає квартиру разом зі Світланою, що вони живуть, як сім’я. Але продовжувала грати роль дружини, яка нічого не підозрювала.

– Оленко,- тихо сказала Галина Іванівна,- розкажи мені все з самого початку.

І Олена розповіла. Про листування в телефоні, про нічні “відрядження”, про квартиру для Свєти. Мати слухала мовчки, тільки зрідка хитаючи головою.

– І скільки ти збираєшся це терпіти? – спитала вона наприкінці.

– Не знаю. Може, він схаменеться. Можливо, це просто криза середнього віку.

– Оленко, йому двадцять дев’ять років! Яка криза середнього віку?

– Мамо, я його кохаю! І Поліна без тата не повинна рости.

– А з татом-зрадником повинна?

– Вона поки що нічого не розуміє.

– Як не розуміє? Вона ж мені зараз сама все розповіла! Ти думаєш, діти дурні? Поліна все чудово розуміє. Розуміє, що тато живе з іншою жінкою, а мама бреше про лікарню.

Олена заплакала ще дужче.

– Що мені робити? Я без нього не зможу. В мене немає роботи, немає грошей, немає власного житла!Куди мені йти з дитиною?

– До мене. Поки не станеш на ноги.

– Мамо, ти живеш в однокімнатній квартирі на пенсію. Як ми там утрьох розмістимося?

– Розмістимося. Якось. Зате житимете чесно!

– А якщо він повернеться? Якщо зрозуміє, що накоїв?

– А якщо не повернеться? Якщо ця Світлана буде при надії? Якщо він подасть на розлучення сам? Що ж тоді?

Олена мовчала. Вона теж думала про це, але гнала ці думки.

– Мамо, дай мені ще час. Може, все налагодиться.

Галина Іванівна зітхнула. Вона бачила, що дочка не готова до кардинальних рішень. Але мовчати далі не могла.

– Добре. Але є умова. Припини брехати Поліні. Вона все одно все бачить та розуміє. А брехня лише травмує її психіку.

– Що я їй скажу? Що тато кинув нас заради іншої жінки?

– Скажи правду. У доступній формі. Що тато зараз мешкає окремо, що ви з ним розв’язуєте сімейні питання. Але не бреши про лікарню та апендицит.

Увечері, коли Поліна лягла спати, у квартирі пролунав дзвінок телефону. Олена побачила на екрані чоловіка.

– Привіт, – сказала вона, намагаючись говорити звичайним голосом.

– Привіт. Як справи? Як Поліна?

– Все гаразд. А в тебе як… лікування проходить? Можливо, я тебе відвідаю?

– Не потрібно! У мене все нормально. Лікарі кажуть, ще тиждень треба полежати.

Олена чула на тлі жіночий сміх та музику. Явно не лікарняні звуки.

– Андрію, може, ми все-таки побачимось? Поліна сумує.

– Поки що не можу. Режим суворий. Але незабаром приїду додому.

– Коли незабаром?

– Ну, як лікарі дозволять.

Після розмови Олена сіла на кухні та заплакала. Галина Іванівна сіла поряд.

– Дзвонив?

– Так. Розповідав про суворий режим у лікарні. А на тлі музика грає, та жінка сміється.

– Оленко…

– Знаю, мамо. Знаю, що я недолуга. Але не можу поки що!

– А Поліна? Ти думала про неї?

– Тільки про неї й думаю. Хочу, щоб вона мала сім’ю.

– Яка сім’я, Олено? Де тато живе з коханкою, а мама бреше та принижується? Це сім’я?

Наступного дня, коли Галина Іванівна поїхала, Поліна підійшла до мами на кухні.

– Мамо, а коли тато з лікарні повернеться?

Олена подивилася на дочку. Дівчинка стояла з серйозним обличчям, і в її очах було розуміння набагато більше, ніж хотілося б бачити Лєні.

– Поліно, сідай. Мені треба щось тобі пояснити.

– Про те, що тато не в лікарні?

Олена здивувалася.

– Ти знаєш?

– Звісно, ​​знаю. Я не маленька. Він живе у тітки Свєти. Я у твоєму телефоні фотки бачила. Вони там готують разом  млинці. А у лікарні млинці не готують.

– І що ти думаєш про це?

Поліна знизала плечима.

– Мабуть, він нас більше не любить. А любить тітку Світлану.

Олена обійняла доньку, відчуваючи, як усередині все стискається від болю.

– Поліна, дорослі іноді роблять помилки. Тато теж людина, він може помилятися.

– А ти чому казала, що він у лікарні?

– Тому що… бо сподівалася, що він зрозуміє свою помилку і повернеться.

– А як не повернеться?

– Не знаю, сонечко. Не знаю.

Поліна помовчала, а потім сказала:

– Мамо, а давай ми не будемо чекати на тата? А житимемо самі. Удвох. Нам же добре разом.

Олена подивилася на доньку і зрозуміла, що дитина вже давно все вирішила за них обох. І що час нарешті припинити обманювати себе.

– Знаєш що, Поліно? Ти маєш рацію. Давай житимемо самі.

– А до бабусі можна переїхати? Вона казала, що нас забере.

– Можна. Якщо ти не проти жити у маленькій квартирі.

– Не проти. Головне, щоб ти більше не плакала ночами.

Олена здивувалася.

– Ти чула, як я плачу?

– Звісно. Я ж не глуха. І не сліпа. Мамо, давай більше не брехатимемо одна одній?

– Давай, – погодилася Олена, міцно обіймаючи доньку.

Увечері вона написала Андрію повідомлення:

– Треба зустрітися і все обговорити. Поліна все знає про тітку Світлану.

Відповідь прийшла за годину:

– Як усе знає? Що ти їй сказала?

– Нічого не казала. Діти не сліпі. Приїдь завтра, поговоримо.

На другий день Андрій приїхав. Виглядав він збентеженим і винним. Поліна, побачивши тата, зраділа, але трималася напружено.

– Тату, а ти більше не хворієш? – спитала вона.

– Не хворію, сонечко.

– А чому ж тоді мама казала, що ти в лікарні? Ти ж у тітки Свєти живеш.

Андрій розгубився. Він явно не очікував такої прямоти від восьмирічної дитини.

– Поліно, йди до своєї кімнати, – попросила Олена. – Мені з татом треба поговорити.

Коли дочка пішла, Олена сіла навпроти чоловіка.

– Ну що, Андрію? Як далі житимемо?

– Олено, я…

– Не треба пояснень. Просто скажи – ти хочеш зберегти сім’ю. чи ні?

Андрій мовчав.

– Зрозуміло, – сказала Олена. – Тоді давай розв’язувати питання щодо Поліни. Аліменти, зустрічі, дні народження.

– Олено, не так все просто…

– А як просто? Ти живеш з іншою жінкою. Я покривала тебе, брехала дочці та власній матері. Досить!

– Я не планував, щоб так вийшло.

– Але ж вийшло. І тепер треба вирішувати, що робити далі.

Андрій глянув на дружину. Олена змінилася за ці тижні. Стала жорсткішою, впевненішою. Більше не була тією покірною дівчинкою, яка готова була терпіти все, заради збереження сім’ї.

– Я не хочу розлучатися, – сказав він.

– А чого ти хочеш? Щоб я далі покривала твої зради? Щоб брехала дитині? Щоб чекала на тебе вдома, поки ти граєш у сім’ю зі Світланою?

– Олено, дай мені час розібратися.

– Часу немає, Андрію! Поліна все розуміє. Їй потрібна впевненість. Або ти повертаєшся додому і ми намагаємося відновити сім’ю, або ми розлучаємося цивілізовано.

– А як я виберу сім’ю?

– Тоді ніяких Світлан. Жодних відряджень на квартиру до коханки. Чесне, відкрите життя.

Андрій замислився.

– Мені треба подумати.

– Тиждень. Більше не дам.

За тиждень Андрій зателефонував і попросив про зустріч. Вони зустрілися у кафе, без Поліни.

– Я вирішив, – сказав він. – Хочу спробувати поновити сім’ю.

– А Світлана?

– З нею покінчено.

– Андрію, я дам тобі один шанс. Один. Якщо ще раз обдуриш, то все. Назавжди!

– Розумію.

– І ми йдемо до сімейного психолога. Разом.

– Згоден.

– І жодних таємниць від Поліни. Якщо в тебе відрядження – вона знає куди й навіщо. Якщо затримуєшся на роботі – дзвониш додому.

– Добре.

Олена глянула на чоловіка. Вона не була впевнена, що в них вийде. Надто багато болю, надто багато брехні було між ними. Але спробувати варто. Хоча б заради Поліни.

– Тоді можеш приїхати додому завтра. Поліна буде рада.

Увечері Олена розповіла доньці про розмову із татом.

– Він сказав, що хоче повернутися додому. Що більше не житиме у тітки Свєти.

– А ти йому віриш? – серйозно спитала Поліна.

– Хочу вірити. А ти?

– Я також хочу. Але якщо він знову брехатиме, ми поїдемо до бабусі. Домовились?

– Домовилися, – усміхнулася Олена, дивуючись мудрості своєї доньки.

Наступного дня Андрій повернувся додому. Приніс квіти Олені, та нову ляльку Поліні. Увечері вони вечеряли всі разом, як справжня родина. Поліна розповідала татові про дитячий садок, Олена – про домашні справи.

Сімейні пакетні тури

– Тату, – раптом запитала Поліна, – а ти більше не житимеш у тітки Свєти?

– Не буду, сонечко. Я житиму з вами.

– А як захочеш?

– Не захочу.

– А якщо таки захочеш?

Андрій глянув на дочку, потім на дружину.

– Тоді я щиро вам про це скажу. Не збрешу.

– Добре, – кивнула Поліна. – А мама більше не казатиме, що ти в лікарні?

– Не буду, – пообіцяла Олена.

– Тоді гаразд. Можете жити далі.

І під сміх батьків Поліна повернулася до своєї вечері, ніби щойно не винесла вердикт про долю їхньої родини.

Час покаже, чи вдасться відновити довіру. Але одне Олена знала точно – більше ніколи не брехатиме ні собі, ні дочці, ні кому б там не було.

А маленька Поліна, засинаючи у своєму ліжечку, думала про те, що дорослі дуже дивні люди. Навіщо вони все так складно влаштовують, коли можна просто говорити правду і не брехати один одному?

Але головне – тато вдома. І більше не потрібно вдавати, що не знаєш, де він насправді живе.

А ви що скажете з цього приводу? Змогли б пробачити зраду?